Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав (хороший книги онлайн бесплатно txt) 📗
Полковник Краус був відомий між офіцерами своєю пристрастю зупиняти, коли йому не козиряли.
Він вважав, що козиряння — це щось таке, від чого залежить успіх війни й на чому побудована вся військова могутність. «В козиряння солдат повинен укладати всю душу», — любив він повторювати. Це був глибокий фельдфебельський містицизм.
Він наполягав, щоб той, хто віддавав честь, козиряв згідно з приписами, до найменших дрібниць, точно і достойно.
Підстерігав усіх, хто проходив повз нього: від рядового піхотинця аж до підполковника. Піхотинців, які недбало віддавали честь, ледь-ледь дотикаючись козирка, немов хотіли буркнути: «Здоров!» — він власноручно відводив у казарми, щоб їх покарати.
Для нього не мало значення: «Я не бачив».
«Солдат, — говорив він, — повинен свого начальника шукати в юрбі і ні про що інше не думати, лише про те, як би виконати свої обов’язки, визначені для нього статутом. Хто вмирає на полі бою, повинен перед смертю козирнути. Хто не вміє козиряти, хто вдає, що не бачить, або козиряє недбало, той, на мій погляд, тварюка».
— Пане надпоручнику, — грізним голосом сказав полковник Краус, — молодші офіцери мусять завжди віддавати честь старшим! Цього ще не скасували! А до того ж, відколи пани офіцери звикли ходити з краденими собаками на променад? Так, із краденими. Пес, який належить комусь іншому, — крадений пес!
— Цей пес, пане полковнику… — боронився надпоручник Лукаш.
— Належить мені, пане надпоручнику, — грубо обірвав його полковник, — це мій Фокс!
А Фокс, чи то Макс, згадавши свого колишнього пана, викинув нового зовсім із серця і, вирвавшись, стрибав на полковника, виявляючи радість, гідну гімназиста-шестикласника, закоханість якого викликала взаємність у серці його ідеалу.
— Ходити з краденими собаками, пане надпоручнику, це несумісне з офіцерською честю! Ви не знали! Офіцер не може купувати собаку, не пересвідчившись, що це не потягне за собою жодних наслідків, — гримів далі полковник Краус і гладив Фокса-Макса, який з підлоти почав гарчати на надпоручника і щирити зуби, немовби полковник, показуючи на надпоручника, сказав йому: «Гиджа, бери його».
— Пане надпоручнику, — провадив полковник, — чи ви вважаєте гідним для себе їздити на краденому коні? А ви читали об’яви в «Богемії» і в «Тагеблатті», що в мене пропав пінчер? То ви не читали об’яви, яку дав ваш начальник до газет? — Полковник сплеснув руками. — От вам і молоді офіцери! Де ж тут дисципліна? Полковник дає об’яви, а надпоручник їх не читає.
«Ах, коли б я, старий шкарбуне, міг дати тобі зо два ляпаси», — подумав надпоручник Лукаш, дивлячись на бакенбарди полковника, які надавали тому схожості з орангутангом.
— Ходіть зі мною на хвилину, — сказав полковник. І вони пішли, ведучи й далі дуже приємну розмову.
— На фронті, пане надпоручнику, така справа з вами вдруге не може трапитись. Гуляти в тилу з краденими собаками — це, очевидно, дуже негарно. Так! До того ж прогулюватися з псом свого начальника. І це в той час, коли ми щодня втрачаємо на фронтах сотні офіцерів. А об’яви не вважаємо за потрібне читати. Так я міг би оголошувати сто років, що в мене загубився собака. Двісті років, триста років! — Полковник гучно висякався (це було в нього завжди ознакою великого хвилювання) І сказав: — Можете прогулюватись далі, — обернувся і відійшов, люто хльоскаючи себе кавалерійським стеком по полах офіцерської шинелі.
Надпоручник перейшов на другий бік, але ще й там почув: «Halt». Полковник знову зупинив якогось бідолашного піхотинця-запасного, який саме думав, що там робить удома мати, й не помітив його.
Полковник власноручно потяг піхотинця до казарми, щоб покарати, обзиваючи його морською свинею.
«Що тому Швейкові зробити? — подумав надпоручник. — Морду йому розквашу, але цього не досить; ремені з нього дерти — і то цьому гультяєві мало».
Незважаючи на призначене побачення з дамою, розлютований надпоручник пішов додому.
«Я цього лобуря вб’ю», — казав він сам собі, сідаючи в трамвай.
Бравий вояк Швейк заглибився тим часом у розмову з ординарцем із казарм. Той приніс надпоручникові на підпис якісь папери й тепер чекав на нього.
Швейк частував його кавою, і вони обмінювалися поглядами про те, що Австрія програє. Говорили про це, як про щось цілком зрозуміле. Це була нескінченна низка висловлювань, кожне слово яких суд напевно кваліфікував би як державну зраду, і обидва загойдалися б на шибениці.
— Наш цісар уже, певне, від цього геть очманів, — заявив Швейк. — Він ніколи не мав глузду, але ця війна його зовсім доб’є.
— Він дурний, — переконливо ствердив той, з казарми. — Дурний як пень. Він, мабуть, і не знає, що вибухнула війна. Чого доброго, йому навіть посоромилися про це сказати. А його підпис на маніфесті до своїх народів — просто шахрайство. Видрукували без його відома, бо він уже зовсім не годний кумекати.
— Йому вже скоро амба, — доповнив Швейк тоном знавця. — Робить під себе, і годують його, як малу дитину. Днями розповідав один пан у шинку, що в нього дві годувальниці і тричі на день найяснішому цісареві дають грудь.
— Коли б то вже бог дав, — зітхнув солдат з казарми, — аби нам наклали як слід. Хай би вже Австрія заспокоїлась.
Продовжуючи розмову, Швейк нарешті остаточно засудив Австрію словами:
— Така ідіотична монархія не повинна б і на світі смердіти.
А другий, роблячи з цього практичний висновок, додав:
— Якщо попаду на фронт, неодмінно дам драла.
Висловлюючи далі погляди чехів на світову війну, солдат із казарми слово в слово повторив те, що сьогодні в Празі казали, нібито біля Находа {85} чути гармати, і російський цар ось-ось буде вже в Кракові.
Потім розповідали один одному, що збіжжя з Чехії вивозять до Німеччини і що німецькі солдати одержують сигарети й шоколад.
Далі згадали часи давніх воєн, і Швейк серйозно доводив, що коли в старовину обложений замок обкидали смердючими горщиками, то це також не був мед — воювати в такому смороді. Він, мовляв, читав, як один замок був у облозі три роки й ворог нічого іншого не робив, тільки день у день розважав обложених цими горщиками.
Він збирався розповісти ще щось цікаве і повчальне, але їх розмову перервало повернення надпоручника Лукаша.
Кинувши страшний, нищівний погляд на Швейка, він підписав папери, відпустив солдата й кивнув Швейкові, щоб той ішов за ним до кімнати.
Надпоручникові очі метали блискавиці. Він сів у крісло і, дивлячись на Швейка, роздумував, як йому приступити до покари.
«Насамперед треба йому зо два рази затопити в пику, — думав надпоручник, — потім пущу йому юшку з носа, пообриваю вуха, а далі — буде видно!»
А навпроти нього сяяла щира і добросерда пара невинних очей Швейка, який відважився порушити передгрозову тишу словами:
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, ви втратили кішку. Зжерла крем для черевиків і дозволила собі здохнути. Я її викинув у підвал, але в сусідній. Такої чемної й гарної ангорської кішки ви вже не знайдете.
«Що мені з ним зробити? — майнуло в голові надпоручника. — Боже ти мій, яка в нього ідіотська міна»,
А добросерді, невинні Швейкові очі зоріли м’яко й ласкаво, водночас із виразом цілковитої душевної рівноваги: все, мовляв, як слід, і нічого не трапилось, а якщо й трапилося, то це теж слід. Адже мусить щось траплятися.
Надпоручник Лукаш, мов ошпарений, зірвався з крісла, але Швейка, як це задумав спочатку, не вдарив. Замахав кулаком перед його носом і заверещав:
— Швейку! Ви вкрали собаку!
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я про жодний такий випадок за останній час не знаю і дозволю собі зауважити, що ніхто інший, тільки ви самі пішли по обіді з Максом гуляти, то як же я його міг украсти? Мені зараз упало в очі, що ви повернулися без собаки, отже, щось трапилося. Це справді, як то кажуть, ситуація. На Спаленій вулиці живе один ремісник Кунеш, він виробляє шкіряні торби. І разу не було, щоб цей Кунеш, пішовши з собакою на прогулянку, не загубив його. Найчастіше він забував псів десь у шинку, або їх у нього просто хтось крав, або навіть позичав і не повертав.
