Переспівниця - Коллінз Сюзанна (бесплатные книги онлайн без регистрации txt) 📗
Фіней не встиг нічого відповісти — з’явився Геймітч. Його не було на нараді, він не думав про арену — його поглинули інші проблеми.
— Джоанна повернулася в лікарню.
Я гадала, що з Джоанною все гаразд, що вона склала іспит, просто не потрапила у підрозділ снайперів. Вона чудово вправлялася з сокирою, а от у стрільбі показувала досить посередній результат.
— Вона поранена? Що сталося?
— Вона зірвалася в «кварталі». Завдання іспиту — натиснути на потенційні слабкості солдатів. Тому для неї затопили вулицю, — мовив Геймітч.
Я нічого не розуміла. Джоанна вміє плавати! Я точно бачила, як вона плавала під час Червоної чверті. З Фінеєм їй, звісно, не зрівнятися, але хто з нас може зрівнятися з Фінеєм?
— Ну і що?
— Її так катували в Капітолії. Обливали водою, а тоді били струмом, — мовив Геймітч. — «Квартал» повернув неприємні спогади. Вона запанікувала, розгубилася, не могла зрозуміти, де вона. Їй знову штрикнули заспокійливе.
Ми з Фінеєм уклякли на місці, онімівши. Я згадала, що Джоанна ніколи не приймала душ. Заледве змусила себе вийти на дощ, так ніби він був кислотний. А я вважала, що все це через морфлій!
— Ви двоє повинні її навідати. Крім вас, друзів у неї немає, — сказав Геймітч.
Від таких слів мені стало ще гірше. Не знаю, які там стосунки у Фінея та Джоанни. А от я її ледве знала. У неї не було ані сім’ї, ані друзів. Навіть жодної речі, яку б вона могла назвати своєю і покласти в шухляду. Нічого.
— А я повідомлю Плутарха. Він не зрадіє, — провадив Геймітч. — Він хотів, щоб у Капітолій вирушило якнайбільше переможців. Для видовищного шоу.
— Ви з Біпером також їдете? — запитала я.
— Якнайбільше молодих і привабливих переможців, — виправився Геймітч. — Тому ні. Ми залишимося тут.
Фіней пішов просто до Джоанни, а я покрутилася ще трохи в коридорі, поки зі Ставки не вийшов Богз. Тепер він мій командир, тому, гадаю, саме в нього варто шукати підтримки. Коли я розповіла йому, що в мене на думці, він виписав мені перепустку на півгодини (18.00. — Вільний час), щоб я могла піти в ліс, але за умови, що я залишатимуся в полі зору охорони. Я побігла до своєї кімнати по срібний парашут, але він викликав стільки неприємних спогадів, що натомість я підхопила стерильне полотно для бандажів, яке привезла з Округу 12. Квадратне. Цупке. Саме те, що треба.
В лісі я відшукала сосну і назбирала жменьку глиці. Поклала її на полотно, звела докупи кінці, крутонула добряче і зав’язала лозою. Утворився невеликий вузлик завбільшки з яблуко.
Перш ніж зайти в палату, я постояла кілька хвилин ззовні, спостерігаючи за Джоанною. Вона ніколи не вміла приховувати свою лють, проте зараз здавалася маленькою жінкою з широко розплющеними очима, яка силкується не заснути під дією заспокійливого. Її лякало те, що ніс із собою сон. Підійшовши до неї, я простягнула їй вузлик.
— Що це? — мовила вона хрипко. Мокрі кінчики волосся кучерявилися в неї на чолі.
— Я зробила це для тебе. Річ, яку ти зможеш покласти до себе в шухляду, — я вклала вузлик їй у руки. — Понюхай.
Вона піднесла вузлик до носа й повільно вдихнула.
— Пахне домівкою.
На очах у неї виступили сльози.
— На це я й сподівалася. Ти ж з Округу 7, — мовила я. — Пам’ятаєш, як ми зустрілися? Ти була деревом. Ну, тимчасово.
Раптом вона схопила мене за зап’ястя.
— Катніс, ти мусиш його вбити.
— Не хвилюйся.
Я опиралася спокусі вивільнити руку.
— Присягнися. Чимсь, що тобі не байдуже, — прошипіла вона.
— Присягаюся. Своїм життям.
Однак вона не відпустила моєї руки.
— Життям своєї родини, — наполягала вона.
— Присягаю життям моєї родини, — повторила я. Джоанна здогадалася, що моє життя не важить для мене абсолютно нічого. Нарешті вона відпустила мою руку, і я потерла зап’ястя. — А для чого ще я туди їду, дурило?
Вона усміхнулася.
— Я просто хотіла переконатися.
Притиснувши вузлик із глицею до носа, вона заплющила очі.
Останні кілька днів перед від’їздом пролетіли, мов кілька годин. Щоранку після короткої розминки мій підрозділ вирушав на стрільбище, де й вправлявся весь день. Я практикувалася переважно з вогнепальною зброєю, однак щодня виділялася одна година на особливу зброю, а це означало, що мені видавали лук Переспівниці, а Гейлові — його важкий високооснащений лук. Тризуб, розроблений Біпером спеціально для Фінея, мав багато можливостей, однак головним був ефект бумеранга: Фіней кидав тризуб, а тоді натискав кнопку на металевому манжеті, що кріпився на зап’ясті, і тризуб повертався назад, його не потрібно було шукати.
Іноді ми стріляли по манекенах, вбраних в однострої миротворців, щоб вивчити слабкі місця у їхньому спорядженні. (Мені миттю пригадалися слабкі місця в силовому полі). Якщо вдавалося поцілити в тіло, з’являлася пляма яскраво-червоної штучної крові. Наші манекени просто просякли червоною фарбою.
Було приємно, що в нашої команди такий високий рівень влучності. Окрім Гейла й Фінея, до команди входило ще п’ять жителів Округу 13. Джексон, жінка середнього віку, була правою рукою Богза; на перший погляд, вона здавалася трохи млявою і повільною, однак могла влучити з такої віддалі, з якої ми й цілі не бачили. Вона ж казала, що просто далекозора. Ще у нашому загоні було дві сестри років двадцятьох, не старші, на прізвище Ліг (ми називали їх Ліг 1 і Ліг 2) — вони були так схожі між собою, особливо в одностроях, що я геть їх не розрізняла, аж поки не помітила маленькі жовті цятки в очах Ліг 1. Двоє старших чоловіків, мовчазні Мітчел і Гомс, могли з п’ятдесятьох метрів збити порох вам із черевиків. На тренуваннях ми іноді стикалися з іншими загонами, які також показували непогані результати, тому я не розуміла нашого особливого статусу, аж поки одного ранку до нас не прийшов Плутарх.
— Загін 451, вас обрано для виконання особливої місії, — почав він. Я прикусила губу, безнадійно сподіваючись, що місія полягає в тому, щоб стратити Снігоу. — У нас є безліч хороших снайперів, однак обмаль знімальних груп. Саме тому ми обрали вас вісьмох. Ви, так би мовити, станете нашим «зірковим загоном». Саме ваші обличчя бачитимуть мешканці Панему на екранах, коли ми захоплюватимемо Капітолій.
Розчарування, шок, тоді злість. Наш загін збунтувався.
— Це означає, що ми не братимемо участі у бойових діях?! — випалив Гейл.
— Ви братимете участь у бойових діях, але не завжди на передовій. Якщо її можна буде такою назвати, — мовив Плутарх.
— Ми проти! — вигукнув Фіней. Його репліка викликала схвальне бурмотіння, однак я промовчала. — Ми хочемо битися.
— Ви будете там, де від вас буде найбільше користі, — мовив Плутарх. — А ми найбільше потребуємо вас на телебаченні. Погляньте тільки, якого ефекту домоглася Катніс, розгулюючи у своєму костюмі Переспівниці! До речі, ви помітили, що вона єдина не жаліється? Це все тому, що вона розуміє вплив телебачення.
Насправді Катніс не жалілася, тому що не мала наміру довго залишатися з «зірковим загоном», однак усвідомлювала, що інакше їй у Капітолій не потрапити. Але якщо вона взагалі не жалітиметься, це також може викликати підозри.
— Але ж це не просто гра, правда? — запитала я. — Ви ж не збираєтеся змарнувати наші таланти?
— Не хвилюйся, — відповів Плутарх. — У тебе буде досхочу живих мішеней. Тільки не підірвися на міні ненароком. У мене й так багато клопоту, а якщо ще доведеться шукати тобі заміну... Тому гайда до Капітолія і покажіть нам справжнє шоу.
Ми вилітали вранці. Я попрощалася з родиною, не сказавши їм, що захоплення Капітолія — майже та сама арена: те, що я їду на війну, вже саме по собі жахіття. Мама довго не відпускала мене. По її щоках котилися сльози, а коли мене забирали для участі в Іграх, сліз не було.
— Не хвилюйся. Мені нічого не загрожує. Я навіть не справжній солдат. Ми — Плутархові телемаріонетки, — запевнила я її.
Прим провела мене до дверей.
— Як ти почуваєшся?
— Дуже добре, знаючи, що тут Снігоу не зможе дістатися до тебе, — мовила я.
