Доводи розсудку - Остин Джейн (читать книги полностью без сокращений txt) 📗
Проте на деякий час вона забула про свої тривоги, аби повідомити місіс Клей, що бачила її разом з містером Елліотом через три години після передбачуваного його від'їзду, бо, не дочекавшись від самої дами пояснень щодо цієї зустрічі, вона вирішила їй про це нагадати. Енн здалося, нібито вона помітила збентеження на обличчі місіс Клей. Щоправда, вже наступної миті це збентеження безслідно зникло, та Енн, як їй здалося, встигла прочитати свідчення того, що, чи то заплутавшись у власних інтригах, чи то поступившись його невблаганній владності, місіс Клей була змушена вислухати (мабуть, цілих півгодини) наставляння містера Елліота про те, як їй належить поводитись із сером Волтером.
Однак, вона вигукнула, дуже непогано зображуючи щирість:
— Боже мій! Та й справді! Тільки подумайте, міс Елліот, я бачила на Бат-стрит містера Елліота! Ніколи в житті я так не дивувалась. Він повернувся й дійшов зі мною до Памп-ярда. Щось завадило його поїздці до Торнберрі, але я дійсно не пам'ятаю, що: я поспішала й погано слухала, можу лише сказати, що він повернеться тоді, коли обіцяв, і не пізніше. Він уже запитував, коли завтра йому можна буде прийти. Ні про що інше й не думав, окрім цього «завтра», і я теж, звичайно, тільки про це й думаю з того часу, як увійшла до будинку й дізналася про всі ваші новини, ось у мене й випало з голови, що я його зустріла.
Розділ XXIII
Усього лише день проминув відтоді, як Енн розмовляла з місіс Сміт, але через деякі не менш важливі події, а також тому, що поведінка містера Елліота мало її турбувала, доки вона не зачіпала почуттів декого іншого, наступного ранку Енн знову вирішила відкласти розмову з леді Рассел. Вона обіцяла Мазгроувам провести з ними весь ранок, до обіду. Вона дала слово, а викриття містера Елліота, як страта Шехерезади, могло почекати до завтрашнього дня.
Енн, однак, не змогла прийти вчасно; погода була погана, ішов дощ, і вона довго жаліла і своїх друзів, і себе, доки нарешті наважилася вирушити в дорогу. Коли вона дісталася до «Вайт-Гарт» і прибула до Мазгроувів, виявилось, що спізнилась і прийшла не першою. Місіс Мазгроув уже розмовляла з місіс Крофт, а капітан Гарвіл — із капітаном Вентвортом; і їй негайно повідомили, що Мері й Генрієтта, які не могли вже чекати, вийшли надвір, як тільки розгодинилось, але скоро будуть і якнайсуворіше наказали місіс Мазгроув не відпускати її, доки вони не повернуться.
Енн залишалося підкоритися, сісти і, зберігаючи зовнішній спокій, наразі віддатися тим хвилюванням, які готувалася вона відчути трохи пізніше. Без затримки, не гаючи часу, віддалася вона блаженному болю, або болісному блаженству. І двох хвилин не проминуло, як капітан Вентворт сказав:
— Зараз ми напишемо листа, про який щойно говорили, Гарвіле, тільки дай мені папір і перо.
Папір і перо знайшлися під рукою, на окремому столику; капітан Вентворт відійшов туди і, майже повернувшись до всіх спиною, заглибився в писання.
Місіс Мазгроув розповідала місіс Крофт історію заручин своєї старшої дочки: вона вважала, що говорить пошепки, але її було чути по всій кімнаті. До Енн вони не звертались, але, оскільки капітан Гарвіл, поринувши у думки, не був схильним бесідувати, вона несамохіть почула деякі не дуже приємні подробиці, наприклад, як «містер Мазгроув і мій брат Гейтер казали те і те, а містер Мазгроув запропонував те і те, а моїй сестрі Гейтер запало до голови те і те, а молоді люди бажали того і того, а спершу я казала, що ніколи на це не погоджусь, а потім мене переконали, і я вже думаю, що все буде добре» і ще багато чого такого ж простодушного, — подробиці, які, навіть якщо розповідати їх із делікатністю, що ніколи б не змогла зробити добра місіс Мазгроув, цікавили б хіба що головних героїв цієї історії. Місіс Крофт ввічливо слухала, як і належало, а якщо й укидала слово, то завжди дуже доречно. Енн щиро сподівалася, що джентльмени надто зайняті своїми думками, аби чути цю розмову.
— Отже, мем, ми все обдумали як слід, — голосно мовила місіс Мазгроув, усе ще думаючи, що говорить пошепки, — хоч можна було б сподіватися на краще, ми вирішили, що більш нема чого зволікати, тому що і Чарлзові Гейтеру, і Генрієтті вже не терпиться. Ми й подумали — нехай уже одружаться й будуть щасливі. Не вони перші, не вони останні. На мою думку, хоч як би все склалось, усе одно це краще, ніж тривалі заручини.
— Я й сама тільки-но про це подумала! — вигукнула місіс Крофт. — Як на мене, молодим краще жити на скромні кошти й разом долати труднощі, ніж тривалі заручини. Я завжди була впевнена, що спільне…
— Ох, люба місіс Крофт! — оголосила місіс Мазгроув, неспроможна дати їй закінчити фразу. — Безперечно, нічого немає гіршого для молодих людей, ніж тривалі заручини. Своїм дітям я б ніколи такого не побажала. Я завжди вважала, що добре заручитися, коли твердо знаєш, що через півроку, принаймні через рік буде весілля, але тривалі заручини!..
— Так, мем, — відповіла місіс Крофт, — нічим не кращі, ніж заручини непевні, які можуть надовго затягнутись. Якщо не знаєш, коли в тебе будуть кошти для життя сімейного, нічого й свататись. На мій погляд, будь-які батьки мають опиратися таким заручинам.
Розмова несподівано повернула на інше, що не могло не збудити інтересу в Енн. Вона дещо згадала, і її охопило хвилювання; і тієї самої миті, коли погляд мимохіть зупинився на віддаленому столику, перо завмерло в руці капітана Вентворта, він підвів голову, прислухався, нараз обернувся й кинув на неї погляд, швидкий, розуміючий погляд.
Дві дами продовжували бесідувати, знову й знову підтверджуючи справедливість цієї узвичаєної думки, підкріплюючи її всіма відомими їм прикладами нещасть, яких зазнали ті, хто вчинив інакше, та Енн уже нічого не чула: лише гомін голосів шумів у неї в голові, а думки плутались.
Капітан Гарвіл, який не чув жодного слова, підвівся й одійшов до вікна. Витаючи думками далеко, Енн стежила за ним очима і раптом зрозуміла, що він кличе її до себе. Він кивав, нібито хотів сказати: «Підійдіть сюди, я вам хочу щось сказати»; і підкріплював своє запрошення такою щирою усмішкою, нібито вони були близькими й давніми знайомими. Вона підвелася й підійшла до нього. Дами опинилися в далекому кінці кімнати, а столик капітана Вентворта був тепер ближче до неї, хоч і не зовсім близько. Тільки-но вона підійшла, обличчя капітана Гарвіла знову набрало серйозного, задумливого виразу, який, здавалося, був йому більш властивим.
— Дивіться, — сказав він, розгортаючи пакунок, який тримав у руках, і виймаючи звідти мініатюрний портрет. — Чи впізнаєте, хто це?
— Звичайно. Це капітан Бенвік.
— Так, і ви, безперечно, здогадаєтеся, для кого цей портрет призначений. Але (продовжував він із почуттям) не для неї він був намальований. Міс Елліот, чи ви пам'ятаєте, як ми йшли разом по Лайму та його жаліли? Я тоді подумав… — а втім, пусте. Портрет був намальований на Мисі Доброї Надії. Там він познайомився з юним і талановитим німецьким художником і, вірний слову, яке дав моїй сестрі, позував йому й віз їй цього портрета; а тепер мені доручено подарувати його іншій! Саме мені так пощастило! Але кого ще він міг попросити? І я не обману його сподівань. Проте я без жалю передоручаю це іншому. Він усе зробить (киваючи в бік капітана Вентворта), він якраз і пише листа.
Губи його затремтіли, і він завершив свою промову словами:
— Бідолашна Фанні. Вона б його не забула так швидко!
— Так, — відповіла Енн тихим, розчуленим голосом. — Так, я вам вірю.
— Не те було в її природі. Вона його обожнювала.
— Це не в природі будь-якої жінки, яка кохає від щирого серця.
Капітан Гарвіл посміхнувся, нібито запитуючи: «Ви такі впевнені в жіночій вірності?»
Вона, теж посміхнувшись, відповіла на його німе запитання:
— Так, ми не забуваємо вас так швидко, як ви забуваєте нас. Мабуть, це скоріше наша доля, ніж наша чеснота. Тут уже нічого не вдієш. Ми живемо в домашньому колі, у затишку, на самоті, у полоні власних почуттів. Вашою увагою швидко оволодівають події великого світу. У вас завжди є ремесло, мета, найрізноманітніші справи, вас відвертають турботи й зміни.
