Роксолана - Загребельный Павел Архипович (е книги .txt) 📗

— Занадто багато гине ісламських воїнів, — похмуро сказав султан Ібрагімові.

— А хіба вони не народилися для того, щоб умирати? — безжурно відповів грек.

— Занадто багато гине, — уперто повторив султан. Нарешті гармати розбили круглу башту святого Миколая — найміцнішу й найбільшу в твердині, у пролом кинулися яничари, але на їхньому шляху стали плече до плеча рицарі — у чорних плащах до коліна, з білими хрестами на грудях, з широкими мечами в руках, і попереду — сивоголовий Іль-Адан, якого не брали ні меч, ні куля, і яничари були відкинуті, а вночі пролом закладено міцним камінням, і твердиня знов стояла мовби ще неприступніша.

Не помогло те, що султан одягав на дивані своїх візирів у золоті кафтани.

Не помагали завивання військових імамів: «Воюйте з тими, які і; де вірують у бога, поки вони-не даватимуть викупу за своє життя, знесилені, знищені».

Не помагало заохочення башів: «Захоплені камені й земля припадуть падишаху, а кров і добро — переможцям».

Минали тижні за тижнями, а твердиня стояла. Жменька рицарів не піддавалася сотням тисяч султанського війська. Вже проти кожного каменя Мустафа-паша виставив не по одному воїну, а по двадцять, але фортеця не піддавалася. Величезний Сулейманів флот не міг пробитися в Родоську гавань, найбільші султанські гармати не могли розколоти каменів твердині, хвилі пристуків розбивалися кривавими бризками, військо задихалося від бруду й сміття, що виростало довкола нього цілими горами, від палючого сонця не рятував навіть морський бриз. Принесена якимсь кораблем із Стамбула чума щодня збирала ще страшніший ужинок, ніж кривава смерть на стінах фортеці, тяжкий гнів заволодів Сулейманом, котрий бачив, що його наміри закінчаться тут так само безславно, як закінчилися колись і для великого Фатіха.

Султан усунув Мустафу-пашу з посади сераскера, замінивши його хвалькуватим Ахмедом-пашою. Мустафу-пашу поставлено на дивані з шаблею, почепленою йому на шиї. Адмірала Курдоглу, зв’язаного, на палубі відшмагано, як дрібного злодюжку. Гнів падишаха впав і на нового румелійського беглербега Аяса-пашу, чоловіка хороброго, але вельми дурного, малої пам’яті, добре говорити не дала йому природа, читати й писати до сорока років не навчився, випадок виніс його перед очі й милість султанові, випадок мало й не згубив під мурами Родосу. Сулейман усував з посад найдовіреніших, найхоробріших. Похмурий страх перед неприступністю твердині й перед безмовною пошестю, цією карою небес, здавалося, змусять султана відступити. Але тут із Стамбула прийшла вість про те, що Хуррем народила падишахові сина, — і все змінилося в один день. Цілу ніч під мурами Родосу яріли величезні вогні, били барабани, весело грали зурни, виспівували мулли й імами. Султан скликав диван, дарував милості, оголосив, що сина свого називає Мехмедом на честь великого Фатіха; забувши про невдачі, вихваляв своїх воїнів, сказав, що стоятиме хоч і цілу зиму під мурами твердині, аж поки вона впаде йому в руки, мов стиглий плід з дерева. «Греки обсідали один город чотирнадцять років через жону непристойного поводження, — розвеселено заявив султан, — то хіба ж мої воїни не зможуть витримати одної зими?»

Справді довелося зазнати їм і осені й зими, нескінченних дощів і навіть мокрого снігу, який випадав над Родосом, може, вперше за цілі століття. Усе оберталося проти Сулеймана, але він затявся вистояти й перемогти, інакше не хотів повертатися до Стамбула, до своєї Хуррем-султанші й малого Мехмеда.

Ще два місяці, вмираючи від куль оборонців твердині і від чуми, билося Сулейманове військо за Родос, і пише перед різдвом 1522 року останні оборонці виставили над руїнами білий прапор, і султан допустив до себе великого магістра Іль-Адана для переговорів про здачу кріпості. Півроку тривала облога, сто тисяч ісламського війська лягло під мурами Родосу, з них половина від чуми, і все те лиш для того, щоб султан сів у тронному залі города рицарів під пурпуровим шовковим балдахіном, на золотому троні, а повз нього пройшли сумні залишки родоських рицарів із великим магістром попереду, тоді спустилися до гавані (яничари кляли їх і плювали на їхні сліди), сіли там на корабель і попливли шукати собі нового пристановища. Вони прибилися до неаполітанських берегів неподалік від тих місць, де Вергілій колись виводив на берег бравого Енея з славетними залишками троянців. Лиш через десять років рицарі-розбійники одержали від іспанського імператора Карла V скелі Мальти, де трималися наступні двісті п’ятдесят років, поки не знайшлася сила, яка їх зломила остаточно.

Та все те мало бути згодом, а тим часом їхній єдиний корабель із чотирикутним латинським парусом виходив із гавані, а в тронному залі ордену сидів султан Сулейман.

Султан сидів грізний, загадковий, мовчазний, непереможний володар суходолів і морів, і ніхто не міг проникнути в його думи, його тяжкого погляду не витримував ніхто з найближчого оточення. Ібрагімові сказав про великого магістра: «Жаль мені, що цього чесного старого вигнав з його дому і з його святині». Нетерплячим порухом руки відігнав двірського астролога, який повідомив, що довкола Родосу за цей час ісламським військом здобуто десять островів і твердинь, число, яке є знаком його щастя в житті.

Хто на цім світі знає, що таке щастя?

Сулейман сидів у холодному кам’яному залі і думав про те, як повернеться до столиці. Чи й сподівався повернутися? Не здобувши перемоги, не міг цього зробити. Сидів серед твердого каміння, перебирав непомітно пальцями шовковий браслет із волосся Хуррем, а в пам’яті — слова Меджнуна, звернені до його коханої Лейли: «Клянусь аллахом, я не забуду тебе, поки віє східний вітер, поки птахи воркують у промінні зорі, поки гомонять між собою ночами летючі табуни куріпок-ката і кричать на світанку дикі осли-онагри, поки сяють у небі зорі і поки на вітті дерева, сумуючи, стогне голубка, поки сонце встає на сході, поки виливається волога з чистого джерела, поки на землю спускається нічний морок, не покинуть моє серце думи про тебе».

О, прокляття влади, яка розлучає тебе навіть із найдорожчими людьми, розлучає безжально й вічно! Де взяти ту силу й віру, яка потрібна, щоб вернутися назад, вернутися назавжди, полишивши за плечима тисячі смертей, моря крові, клекіт стогонів і зойків, моторошні поля страждань, куди безсила проникнути навіть любов, де мужність можна знайти лише в твердості, що перевищує камінь?

Військо було невдоволене. На острові полягло сто тисяч, а здобич нікчемна. В Стамбулі чума косила ще страшніше, ніж на Родосі. В дивані почалися незгоди через Ахмеда-пашу, який будь-що домагався посади великого візира, знахабнівши після перемоги і: на острові, яку приписав лише собі.

Султан дивився на все те байдуже й похмуро. Ніхто не міг проникнути в його таємні думи.

ПЛАТТЯ

Вісім місяців були як вісім віків, як вічність. Хто став би на захист слабої жінки в цьому жорстокому світі, де гінуть цілі землі, а люди і бог одвертаються від них, мовби й не бачать?

Хіба недорослий король угрів і його пишні бани ворухнули бодай пальцем, коли нікчемний Балі-бег нищив Срем, палив його міста, ставив шпалери з голів на палях, кидав нещасних під ноги Сулейманових слонів? Або коли знемагав Белград, а тоді тисячі сербів, кривавлячи ноги на крем’янистих шляхах, ішли в рабство до Стамбула?

А коли султанські ревучі гармати громили твердині Родосу — чи прийшли на поміч християнським рицарям імператор Карл, король Франціск, папа римський або всемогутня Венеція? До королівських вух не докотився гуркіт гармат, папа слав анафеми Лютерові, пресвітлі купці вичікували, їхній провідур на Кріті Доменіко Тревізано тримав свої кораблі біля східної частини острова і ждав, чим закінчиться все на Родосі. Кожен за себе — такий був час, тож і вона, маленька Хуррем, мала стояти за саму себе. Другий рік була в султанському гаремі, все змінилося для неї несподівано й, здавалося б, радісно, а свобода була такою ж далекою й недосяжною, як і першого дня, коли ступила на стамбульський берег слідом за своїми подругами із залізними нашийниками на їхньому ніжному тілі.