В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич (бесплатные онлайн книги читаем полные версии txt) 📗

Пуф! Пуф! — лунає поряд з коником. Немов різке дряпання нігтем по склу. Стук, сухий тріск.

Цікаво!

Богомол, ніжно-зелений, гарний і стрункий, повертається до коника.

Так, коник, очевидно, йому добре-таки набрид.

Але які пластичні рухи в богомола! Ось він витягнув уперед довгу передню ногу, ніби приготувався до якогось вибагливого танцю. З ноги дивляться чорні цятки з білими крапками всередині. Намальовані очі! А на стегні — подвійний ряд гострих колючок, немов пилка з двома лезами. Колючки різного кольору, різні завдовжки. Одні чорні, інші зелені, одні довші, інші коротші.

І раптом коник повис на пилці, рвонувся… Богомол відставив свою складану, мов на шарнір, ногу, і я побачив на стегні ще одну пилку — з дрібнішими і густіше розташованими колючками.

Пилки зімкнулись і тримають коника. Коник б’ється в цих лещатах. Марно: удари його ніжок б’ють по повітрю. Ще мить — і всьому кінець. Коник затріпотів і завмер. Богомол розправляється з ним: одна нога тримає на зубах своєї пилки жертву за тулуб, а друга давить голову коника.

Богомол снідає.

Сонце підбивається дедалі вище. І, поснідавши, богомол із зворушливим смирінням знову склав свої страшні “руки” й повернув голову до сонця.

От святенник!

Але голова його то звернена до сонця, то повертається в інший бік.

Я зачарований вишуканими рухами богомола. Забув про всякий страх. Чіпляюсь за коріння дерев, підходжу дедалі ближче: треба краще розгледіти богомолові цилки.

Один незграбний рух — і, зачепившись об коріння, що стирчало з землі, я впав.

Пуф! Пуф!

Схопився. Пізно! Передні, хватальні ноги богомола, так покірливо, “молитовно” складені на грудях, розкрилися на всю довжину.

Богомол кинувся на мене. Він високий, дуже високий, разів у три-чотири вищий за мене. Я розпачливо зойкнув і все-таки встиг замахнутися плащем, в якому була загорнута крупинка. Відскочив убік. Та пізно — ось-ось пилки богомола зімкнуться. Я пропав!

Але що це? Богомол падає.

Я не можу встояти на ногах і падаю поруч нього.

Дійсність це, чи все мені тільки сниться? Хтось дбайливо і обережно витирає сухою, теплою людською рукою піт з мого чола, піднімає мене.

Я чую людську мову: — Ех ви, голубе, голубе! Хіба можна? Хіба можна довіряти цьому лиходієві?

— Це ви? Ви врятували мене! — шепчу я. — Думчев?!

Людина по-старомодному вклоняється:

— Так, я Сергій Сергійович Думчев.

Я дивився, не знаючи, що сказати, був до краю спантеличений. І як не дивуватися, з того, що переді мною увіч стоїть ця незвичайна людина — Сергій Сергійович Думчев? На плечах у нього кілька плащів різної довжини і різного кольору. Під плащами— жилетка з цупкого паперу. На землі лежав дорожній мішок, очевидно, кокон гусениці.

— Цілу ніч іду слідом за вами, — каже Думчев. — Побував і в лабіринті крота. Гукав вас, а ви від мене втікали.

— Сергію Сергійовичу… — шепочу я. — Я бачив вас учора… зовсім близько… Доганяв, кликав… але загубив. І вночі шукав! Чекав… І ось тут, тут несподівано ви врятували мене від цього звіра!

— Пусте! Зовсім пусте! Я в них, у цих-таки звірів, вчився. Бачите, в руці у мене жало оси? Схоже на шаблю. Довелося стрибнути на спину богомола, щоб ударити в грудні нервові вузли. А в кого вчився? Чи чули ви про калікурга і компілу? Сфекси! Особливий вид ос. У них учився!

— У Країні Дрімучих Трав?

— Повторіть! Як назвали ви цю країну?

— Країна Дрімучих Трав.

— Правильна назва. Країна Дрімучих Трав… Колись дуже давно я так і назвав країну, де живу. Але хто ж вам сказав про це?

— Назву країни я прочитав в аркушах, які ви залишили (я хотів сказати — під пеньком, але зам’явся)… залишили в своєму будинку.

Я розв’язав плащ, дістав крупинку і подав Думчеву.

— От, Сергію Сергійовичу! От крупинка, яка відновить ваш зріст!..

Він подивився на мене і сказав:

— Чорнило! Мені потрібне чорнило, щоб написати заново щоденник.

“Дивна річ, — подумав я, — чому Думчев відвернувся від крупинки? Чи, може, ці крупинки зовсім не відновлюють зріст? Та про це мені Думчев не хоче сказати?”

ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ

Чому перші слова, які Думчев сказав, побачивши мене в Країні Дрімучих Трав, були вимовлені ним так, ніби він давно мене знає? Ніби ця дивовижна країна, де я з’явився, — найзвичайнісінький міський бульвар: на лавочках сидять няні, вони зайняті своїм в’язанням і зрідка позирають, як бавляться діти. І на цьому бульварі він зустрів мене — сусіда по квартирі.

У двобої людського розуму з багатогранністю інстинктів мешканців цієї країни переможцем вийшов розум. Думчев, враховуючи автоматичний механізм життя комах, застиглі обмежені форми їхніх інстинктів, не тільки не загинув в цій країні, а я поставив силу їхніх інстинктів на службу собі — людині.

Якийсь особливий спокій, я сказав би — пристрасний спокій, проявлявся в усіх його рухах.

Так, Думчев не здивувався з моєї появи в його країні і не спитав, як я опинився тут. Очевидно, довге життя в цьому світі, де на тебе безупинно чекає небезпека, де людині з її гордим розумом кожної миті треба розв’язувати складні завдання, це довге життя привчило Думчева ні з чого не дивуватись.

Ось він відійшов на кілька кроків від мене, подивився на якісь сліди, прислухався до шарудіння дерев-трав і почав розмовляти сам з собою. Це була, мабуть, його звичка. Вона склалася в нього протягом десятків років життя у Країні Дрімучих Трав. Говорив він дуже повільно, тихо і виразно.

— Що ти скажеш про нього? — запитав він себе про мене і тут-таки собі відповів: — Що скажу? Надто вже він цокоче! Зовсім як коник. Метушиться, галасує. Ніби в гарячці. Що з нього візьмеш? Молодий він…

Тут я набрався духу й перебив його:

— Як же ви, Сергію Сергійовичу, не здивувались? Раптом ні сіло ні впало з’являється людина тут, у вашій Країні Дрімучих Трав… А ви ні про що не питаєте?

Він спокійно і чітко відповів:

— Чого ж дивуватись? Усе просто і ясно. Люди вже відкрили склад сполук, які зменшують і відновлюють зріст, от ви й з’явилися тут. — Думчев уважним, довгим поглядом вдивлявся в шумливі верховіття і тихо, серйозно спитав: — Чому не йдуть сюди інші люди?

— Ні! Ні! — закричав я. — Навіщо людям займатися пошуками якихось там сполук, що зменшують і відновлюють зріст? Сучасні мікроскопи допомагають досить добре вивчити найдрібніші організми.

— Не поживши, не побувши в Країні Дрімучих Трав, вивчати її?! Дивитися крізь скельця мікроскопа?..

Я не відповів на це зауваження. Наша розмова урвалася.

Потім я почув, як він знову розмовляє сам з собою:

— Але як же вона, ця метушлива людина, опинилася тут, недалеко від мого будинку?

— Як? — вигукнув я. — Адже все почалося з аркушиків у букеті.

Думчев здивовано глянув на мене.

— Про який букет ви кажете?

— Якось увечері в номер готелю до мене залетів букет квітів, а в ньому аркушики, загадкові аркушики.

— Ви щось плутаєте, добродію.

— Анітрохи!

— Букет квітів… аркушики… готель… — Він сердито знизав плечима.

Я вів далі:

— Аркушики й прочитали за допомогою мікроскопа, аркушики вашого щоденника.

Обличчя Думчева освітилось тривожною радістю.

— То його знайдено? Він дійшов до людей?

— Хто? Про кого, про що ви кажете?

— Про свій щоденник відкриттів, зроблених за всі роки мого перебування в Країні Дрімучих Трав. Чи всі, чи всі аркуші щоденника знайдено?

— Три аркуші! Три аркуші. Вони були загадкові і незрозумілі.

— А їх було багато, дуже багато! — з гіркотою мовив Думчев. — Їх насилу ніс на собі мій верблюд. Але він загинув, мій верблюд, мій павук-вовк. А я все йшов і йшов… На північний схід, на північний схід, до альтанки. Я хотів переправитися через Велику Повільну річку. Буря… Пліт перекинувся. Під водою чудовисько охороняло мій щоденник. А потім… вітер розвіяв аркуші… Вітер…