Чотири шаблі (збірник) - Яновський Юрій Іванович (читать книги без регистрации полные TXT) 📗

Порожнє подвір'я фортеці. Гармата. Тліє ґніт на землі.

Офіцер біля дерева розкладає пасьянс. Біля нього сидить уже група помічників. «Обступити з усіх боків і не стріляти», – каже офіцер і кладе одну карту на землю. «Вилізти на стіни й відчинити мені двері зсередини», – продовжує офіцер і кладе другу карту. «Гарнізон фортеці повісити», – каже офіцер далі і кладе кілька карт. Пасьянс приходить до кінця. Офіцер раптом робиться цілком живою людиною і весело вже говорить до помічників: «Наполеонова домовина розіклалася! На штурм!»

Берег. На якорі за сто метрів стоїть парусник. Силует на нічному небі. Кущі. За кущами стоять усі мисливці й радяться. «Зі мною піде наймолодший», – каже сурмач. Кілька бородачів одразу вийшло наперед. Сурмач вибрав Оверка, відійшов із ним набік і став роздягатися. Швидко вони обоє стояли тільки в штанях, картузах і з ножами на поясах. «Борода буде заважати», – каже сурмач. Оверко хватається за ножа, ніби хоче просадити когось наскрізь. Подає ножа сурмачеві. Останній серйозно нахиляє Оверка до стовбура дерева. Притуляє до стовбура обличчя Оверка й обрізує ножем бороду йому. Обоє йдуть до води, обережно заходять і пливуть, не хлюпаючи водою і не висовуючи високо голів. Група за кущами підтягає на собі пояси, оглядає берданки, розташовується півколом, і старший виходить за кущі на берег, свистить у сюрчок. На палубі силуетом з'являється фігура вартового, він маше рукою. «Людей сюди!» – кричить із берега старший і чекає. На палубі ще троє. Почали перелазити до шлюпки. Море. Пливуть сурмач і Оверко. На їхніх очах від парусника одпливає шлюпка з п'ятьма людьми. Шлюпка простує до берега. Сурмач і Оверко пливуть. Вже близько парусник. Ще ближче. Ось якірний канат. Плавці хватаються за нього й відпочивають. Пливуть до плетеної драбинки, що звисає через борт: нею злазили до шлюпки солдати. Сурмач лізе обережно нагору. Він стикається носом до носу з хазяїном парусника, що підійшов саме до борту. Хазяїн ледве не впав на палубу. Сурмач, побачивши це, перекинув ногу через борт, сів. «Добрий вечір, – сказав сурмач. – Може, у вас ще знайдеться робота, хазяїне? – Сурмач перехилився через борт і витяг угору за чуба Оверка: – І для мого товариша?» Хазяїн хоче тікати. Сурмач притримує його за руку й садовить на палубу, а Оверко стає поруч у войовничій позі. Сурмач іде палубою до керма. Там стоїть матрос Іван. «Правуєш, браток?» – питає сурмач. Іван хоче плигати за борт, він боїться мерців – найбільше шибеників і утоплеників, котрі оживають і приходять уночі. Сурмач здавався йому привидом. «Правуєш?» – перепитує сурмач і сміється до Йвана. Матрос, дослухавшися до сміху, одповідає: «На якорі стоїмо, браток!» Сурмач починає танок на палубі. Це такі ж рухи, як тоді, коли море викинуло його на берег. Позасвідома радість тіла, що вірить у свою цілість. Матрос Іван свистить.

Берег. Кущі. Потолочена трава. На ній перекочуються пов'язані люди. їх п'ятеро. Сліди боротьби. Непорушна одна фігура. До рота напхано трави. В руці шмат волосся із бороди котрогось з мисливців. Шлюпка пливе до парусника. Вона майже потопає – стільки на ній народу. Всі мисливці тут, на березі нікого не залишилося. Троє не вмістилися на шлюпці – вони пливуть поруч, тримаючися руками за борти. Пливе купа людей. Парусник починає ставити паруси.

Подвір'я фортеці. Тліє ґніт гармати.

Галявина перед фортецею. Ворота фортеці. Стоїть кілька офіцерів. Попереду старший офіцер опирається на шаблю. Недбала поза переможця, що чекає ключів від фортеці. Статична група. В цей час зі всіх боків фортецю оточують солдати. Підкрадаються, прихиляючи голови, раптом біжать і стають під стінами. Напруженість трохи смішна, бо відомо, що за стінами порожньо. З одного боку під стіною росте дерево. Солдат один дряпається на нього, обережно лізе нагору і перелазить на стіну. Прислухається. Другий солдат лізе і перелазить на стіну. З іншого боку на стіні з'являється голова. «Здавайсь», – кричить солдат, не в силі витерпіти мовчанки. «Дурень, це свої», – шарпає солдата за рукав його товариш. Порожнє подвір'я. Дехто набирається сміливості, заглядає до башти. Швидко дехто вже ходить по подвір'ї, вишукуючи незрозумілого ворога. Нарешті ясно стає, що вороги повтікали. Сміливих набирається дуже багато. Крик. Гамір. Офіцер на галявині підходить ближче до воріт, стукає кулаком у ворота. Кілька солдатів на подвір'ї кидаються відчиняти. Розкидають барикади перед ворітьми, одсувають засув, і двоє, взявши за дві половини воріт, урочисто розчиняють їх. Офіцер робить кілька кроків наперед. Гармата. Ґніт догорів до краю. Вибух, огонь. Офіцер лежить навзнак, одежа на його спині вкривається мокрими плямами.

Шлюпка біля борту парусника. Старший переступає через борт на палубу. Раптом прислухається і говорить: «Вибухнула гармата! Сигнал до відплиття». Всі перелазять на палубу, почувають себе трохи незручно в новій обстановці. Парусник починає плисти. Палуба гойдається. Мисливці тримаються за борти і за ванти. Ведмежа грається з дівчинкою. Сурмач стоїть із сурмою на прові. Каже до матроса Йвана, дістаючи щось із-за пазухи: «На тобі прапора. Хоч би швидше вже ранок!» Сурмач починає сурмити, швидко видніє надворі, постає ясний ранок. Сонце випливає з-за моря. На мачту підноситься прапор. Вітер його роздуває. Це той червоний шматок, з котрого дівчина вирізувала зорі. Видко п'ятикутні дірки на прапорі. Сурмач сурмить. Проходить борт парусника перед очима. Уздовж борту стоять бородачі з медалями, у мундирах і з великими зорями на кашкетах. Вони лаштуються і стають струнко. Обличчя всіх. Дівчина поруч. Біля дівчини ведмежа. Віддає пошану, стоячи на задніх лапах. Бородаті мисливці знаходять молодість.

1929

Майстер корабля

Роман [112]

I

Сиве волосся до чогось зобов'язує. Старечі ноги йдуть уже просто до могили. Багате досвідом життя лежить переді мною, як рельєфна мапа [113] моєї Республіки. Скільки-то води втекло з того дня, коли я, молодий, зелений юнак, окунувся в життя! Зараз мені – за сімдесят, мене термосить іноді ломота, руки дрижать, і на очі набігає сльоза. Тоді я наказую розтопити кану, кладу на підставку ноги і стежу вогники над деревом. Це такий архаїзм тепер – топити дровами, але не нарікайте на мене – я згадую свою давню юність. Дивлюся, як перебігає прекрасний вогник, символ вічного переходу енергії й розкладу матерії, простягаю до нього руки, і він гріє мої долоні, на яких лінія життя доходить уже до краю. Старість до чогось зобов'язує.

Сьогодні я бачив нашу надзвичайну «Білу Пустелю». Молодий кінорежисер із повагою потиснув мені руку й захоплено подивився в вічі. «Він не може висловити всієї радості з того факту, що бачить мене. Він радий, що бачить мене здоровим, і запрошує до себе в ательє. Він за моїми книжками вивчав кінематографію. Він перекаже товаришам по роботі, що велика людина (це я) ущасливить їх візитом». Аж утомив компліментами. Я ще раз потиснув йому руку й лишився на самоті.