Зло - Баграт Людмила (книги хорошего качества txt) 📗

Ян схопив мене на руки, заніс у вітальню, поклав на диван:

– Марго, що з тобою? Тобі недобре?

Така легкість у всьому тілі. В голові поморочилося, кімната повільно оберталася навколо мене.

– Ні, Яне, мені добре. Мені дуже добре з тобою.

Стурбоване обличчя Яна. Він скривився, немов од раптового болю.

– Ну що ти з собою робиш, зіронько? Навіщо ти себе руйнуєш? Ти…

– Припини, Яне! Негайно! – Я різким рухом сіла на дивані і відштовхнула його від себе. – Я чудово почуваюся. Просто трішечки зголодніла, от і поморочиться в голові. Ну то що, нагодуєш мене чи понесеш у спальню голодною?

Ян стримав посмішку і зробив вигляд, що замислився:

– Холодильник у мене порожній. – Розмірковував уголос. – А скільки ти протримаєшся голодною? Навіть не знаю. Така немічна, така слабенька…

– Що ти сказав??! – Подушки з дивану перетворилися на гарматні ядра.

Ян закрив голову руками:

– Все, все, все!!! Ти – сильна! Ти – най-силь-ні-ша!!!

Я скинула його на підлогу, сіла на нього верхи і почала гамселити подушкою в груди. На моє щастя, Ян не опирався, а просто лежав і, усміхаючись, спостерігав за моєю бурхливою діяльністю.

– Повторюй за мною: «Марго, ти – напрочуд енергійна жінка» – Усмішка стала ще ширшою. – Яне, повторюй, або я за себе не відповідаю!

Він відкашлявся і старанно промовив:

– Марго, ти – напрочуд енергійна жінка.

– Гаразд. А тепер: «У ліжку ти нестримна і палка, як Фудзіяма».

Ян голосно засміявся.

– Яне!

– Все, все!! Вже повторюю. Гм… У ліжку ти… нестримна і гм… палка, як… як… як Хіросима!!! – Він знову зайшовся сміхом.

– Яне, припини! Я сказала: «як Фудзіяма», а не «як Хіросима». І, до речі, з таким не жартують.

Проте я не витримала і теж засміялася. Раптом Ян різко скинув мене з себе і наступної миті ситуація кардинально змінилася: я лежала на підлозі, Ян – на мені. Щоправда, я пручалася по-справжньому, але на нього це не справляло жодного враження. Ян почекав, доки я втихомирюся, нахилив голову і прошепотів мені у самісіньке вухо:

– Марго, ми майже спізнилися.

– Спізнилися? Куди?

Він зітхнув:

– Це мало б бути сюрпризом, проте твоя нестерпна поведінка перетворила його на ультиматум. – Виникла багатозначна павза.

Я вмостилася трохи зручніше:

– Я слухаю, Яне. Дуже уважно.

– У тебе є вибір: або ти й далі пручаєшся, і ми переносимо місце бойових дій у спальню, що загрожує тобі голодною смертю, а мені – втратою контракту, або ми все ж таки їдемо на прийом.

– Який прийом?

– Важливий для мене, зіронько. Слухай: в місті будується новий банк. Гігантський капітал, фінансові операції на межі можливого, розкішний десятиповерховий будинок. Король серед банків. І як ти думаєш, кому доручили його проектувати? Вгадай з двох спроб!

Я потерлася носом об його щоку:

– Королю архітекторів, кому ж іще?

– Вгадала, зіронько. Гроші в цю справу вкладено неймовірні. Сьогодні о дев'ятій в «Elitu» збереться вся еліта (пробачмені тавтологію), яка має хоч якийсь стосунок до проекту. Великі гроші – великі люди. Представники адміністрації, відомі бізнесмени, економісти, юристи, всілякі там радники з усіх можливих питань, навіть якийсь посол буде. Бенкетик – звичайна формальність. Нам треба тільки показатися, трішечки там понудьгувати і зникнути. Заодно й повечеряємо.

– А що таке «нам»?

– Ось ми і підійшли до найголовнішого. Я хочу тебе запросити.

Я вигнулася під вагою його тіла:

– То, може, спершу злізеш із мене?

Ян відпустив мене. Я підвелася. Він залишився сидіти на підлозі, кілька хвилин розмірковував про щось, потім рішуче став на коліна, обійняв мене за ноги і, зарившись обличчям у спідницю, промовив:

– Марго, я хочу, щоб ти була королевою цього вечора. Господинею бенкету. Моєю Маргаритою. Будь ласка!

– Яне, встань з колін! Це… це все так несподівано. Яне, ну що ти, як маленький!

Він заперечливо похитав головою.

– Яне, я не знаю… Там будуть такі люди, а хто я серед них? Мені буде ніяково.

Ян підняв голову і подивився на мене знизу вгору:

– Ти – найкраща. І там ти будеш єдиною справжньою людиною серед манекенів. Наплюй на цих людей. За їхніми гучними іменами – лише гроші. Вони для тебе ніхто і ніщо. Будь ласка, Марго, я подбаю, щоб тобі було добре. Я обіцяю. А без тебе я нікуди не поїду!

– Шантажист!

– Закоханий шантажист, – виправив мене Ян.

Я наважилася на останній аргумент:

– Яне, в мене навіть сукні пристойної нема!

Він скочив з колін:

– А це – друга частина сюрпризу. Ходімо, зіронько, ми запізнюємося.

Він вхопив мене за руку і потягнув до виходу.

Сукні, сукні, сукні… Всіх кольорів, всіх фасонів, з усіх можливих тканин. Вони марширували перед моїми очима, як вояки на параді. Я тримала одну в руках, дивилася на другу, думала про третю. Симпатична дівчина-консультант невтомно тупцяла коло мене, пропонувала каталоги, приносила і виносила сукні, пояснювала перевагу однієї моделі над іншою. Я прислухалася до її порад, уважно дивилася запропоноване, проте все було якимось нейтральним, невиразним, мовчазним. Я ж шукала сукню, яка говорила б замене, для мене. Не в шати треба закохуватися, а в себе у цих шатах.

Відклавши темно-червоне павутиння з однією бретелькою і величезним рожевим бантом, я звернулася до консультанта:

– Це все не те. Зрозумійте, мені потрібна сукня, яка б розповідала промене. Я гадаю, чорна зі сріблом – це мій колір. Щось елегантне і небезпечне водночас.

Дівчина зміряла мене прискіпливим поглядом, на мить завагалася, а потім невпевнено сказала:

– Здається, я знаю, що ви шукаєте. Є в нас одна модель, проте це – авторська робота. Єдина з елітної колекції.

З елітної колекції? Це – ВОНА. Я впевнена.

– Покажіть, будь ласка.

Дівчина зникла. Я зайшла у кабінку, зачинила двері і, роздягаючись, подивилася на Яна. Він сидів у кріслі, якихось п'ять кроків від мене і терпляче чекав. Цигарка в руці, задумливий погляд ледь примружених очей, розслаблена поза. Змирився з затримкою. Напевне, знає, що підганяти жінку, яка саме вибирає сукню, – безнадійна справа, бо в цей час вона прислухається тільки до свого внутрішнього голосу.

Двері відчинилися. На порозі з'явилася дівчина з довгим целофановим пакунком у руках, почала розгортати.

– Якщо я не помиляюся, саме ваш розмір.

– Сподіваюся.

Вона була бездоганною. Чорний оксамит пристрасно облягав груди, талію, стегна, м'який поділ ніжно лоскотав коліна. На чорному тлі виблискував срібний візерунок, немов кристали інею на віконному склі. Він оповивав стегна, піднімався по талії, легким подихом торкався рук, а на грудях, ліворуч, там, де серце, розквітав сталевою трояндою, яка пускала тендітний пагінець по моїх плечах і навколо шиї. Не сукня, а витвір мистецтва. Саме та, про яку я мріяла. Казка, її голос був ніжним і улесливим. «Ти прекрасна», – говорила вона мені.

– Ти прекрасна, – сказав Ян за моєю спиною. Він підійшов до мене і обійняв за плечі. – Марго, на тебе просто боляче дивитися. Така небезпечна краса. «І шлях до неї вкритий терном…»