Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрий (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
- Я не крав! – заволав Алi.
- Мовчи! Ти у великiй небезпецi – ось-ось тебе можуть вбити! Навчись мовчати i не виказувати словами вiдомi тобi справи. Тобi треба швидше тiкати з Басри. Але нiхто з руббанiв не наважується вийти в море. Я тебе вiдвезу на свiй острiвець з пальмами. Там ти побудеш, поки я домовлюся з якимось iз знайомих капiтанiв. А потiм ти попливеш до Iндiї. Через рокiв п'ять повернешся – i я тебе вiзьму в учнi. Ранiше не можна. Ти пiдростеш, змiнiться твоє лице, тебе нiхто не впiзнає, i тодi я зможу тобi передати хоча б маленьку часточку своїх знань. Зараз спи. Пiсля вранiшньої молитви виберемося з мiста.
Звiздар поклав руку на голову хлопцевi. Алi зразу ж страшенно захотiлося спати. Вiн i заснув, навiть не доївши фiнiкiв, що їх перед ним з топленим маслом у чашi поставив хазяїн.
Звiздар розбудив Алi пiзно, коли вже давно вiдзвучала вранiшня молитва. В кiмнатi на пiдлозi лежало кiлька великих корзин.
- Залазь он в ту корзину. В корзинi тебе принесли на тортури, а я тебе в корзинi винесу на повну свободу. Але на волi бережись i пильнуй! Бо ти ще малий i необачний. А в мене немає часу тебе вчити мудростi, бо тобi треба тiкати з Басри.
- О шейх! Тiльки одне скажи менi – як називається моя зiрка i де вона знаходиться на небi?
- Поки що тобi не треба знати її iменi й мiсця на небi. Знай, що вона є i весь час тебе охороняє. Залазь!
Алi взяв свої речi i заповз, рачкуючи, в корзину. Господар нахилився i прихопив корзину з ним собi пiд правицю. В лiву руку вхопив порожню корзину та й вийшов з кiмнати.
Крiзь щiлини мiж лозинами Алi побачив великого човна i в ньому двох човнярiв. Молодшi за лоцмана-звiздаря, але подiбнi до нього i рисами, i одягом. «Певно, родичi, якщо не брати».
Спочатку господар кинув їм порожню корзину, i старший з двох вловив її.
Потiм звiздар розмахнувся корзиною з хлопцем i кинув її слiдом за першою.
Алi не встиг i зойкнути, як корзину вже тримав човняр i обережно її поклав на дно, на купу пальмового листя. Потiм туди було кинуто ще кiлька корзин.
I човен поплив. Над головою Алi хтось спiвав незнайомою мовою, хоча всякi слова в нiй були: схожi i на iудейськi, i на слова з говiрок, якими розмовляли в навколишнiх селах Багдада.
Важко було лежати в корзинi зiщулившись, але найважче було терпiти комаринi жала. Вони обпiкали все тiло хлопця. I за якийсь час вся шкiра горiла вогнем, пекло її перцем вiд комариних пухирiв. Алi йорзав, терся лицем i спиною об плетенi стiни. Та нiчого не допомагало. Тiльки хтось сердито стукнув по корзинi два рази, нiби попереджуючи про небезпеку.
Через комаринi тортури Алi так i не змiг зрозумiти, скiльки часу вони пливли. Та що давно полишили Басру – це напевно. Стало тихо, тобто не тихо, а не було чутно вуличного гвалту, особливо сильного у портовiй Басрi.
Десь високо вгорi кричали чайки, гуркали голуби у кронах пальм i безупинно шумiли широким листям фiнiковi пальми. Потiм наче почувся рипучий звук дерев'яного колеса i гуркотiння важких млинових жорен 8.
Потiм i цi звуки занурились у одноманiтне хлюпотiння хвиль.
Човен з розгону вискочив на прибережну траву. Алi боляче притиснуло лобом до вербових лозин. Корзину легко пiдняв лоцман-звiздар – Алi вже почав розрiзняти його руку. I так само, як у своїй садибi в мiстi, понiс пiд пахвою по берегу. Крiзь лозу Алi бачив лише зелень, зелень i зелень, та всю освiтлену дивним золотавим сонцем. Тiнь впала зразу, i навколо запанувала темрява. Корзину опустили на землю, i звiздар стиха проказав:
Тихо сиди й не висовуйся, не потикайся, поки не почнуть голуби на ночiвлю моститись на отiй пальмi. Ти, правда, не бачиш, але почуєш, як вони туркотять. Вогонь не розводь. Їжу тобi заготовано в другiй корзинi. Все за один раз не їж, але й вiд пацюкiв та їжакiв стережи. Я повернуся на острiв за день чи за два, коли домовлюся з чимось iз капiтанiв про тебе. Мастило вiд комарiв у корзинi!
Алi лежав у корзинi й мовчав, а шкiра його горiла вiд сверблячки, пекло спину в побитих мiсцях, сiпало в напiвзагоєних ранах пiд нiгтями.
Звiздар ще двiчi заходив до хижi i приносив корзини. Затим вийшов, зачинивши за собою плетенi з лози дверi. Стихли кроки, I зразу ж усе навколо сповнилось безупинним дзюркотiнням цикад.
Дзижчали комарi, але, видно, вже сил у хлопця не стало, чи далися взнаки все тортури i пригоди останнiх днiв, бо вiн i незчувся, як заснув.
Прокинувся вiд далекого-далекого заклику до вечiрньої молитви.
Ледь ворушачи задубiлими руками, зцiпивши зуби вiд гострого болю в м'язах, Алi вiдхилив кришку з корзини i почав потиху вилазити. А коли вилiз на добре вимазану глиною пiдлогу, то в золотавих сутiнках побачив, що нiби опинився у величезнiй плетенiй корзинi. Хижа для збирачiв фiнiкiв була сплетена з товстих i довгих лозин. У серединi хижi мiг на повен зрiст стати дорослий чоловiк. Алi спочатку було важко стояти – штрикало в боки, кололо в п'яти, тягло всi м'язи. Тому вiн сiв на приємно прохолодну пiдлогу i почав розтирати своє тiло, щоб хоч трохи розiгнати бiль. Рухливiсть до нього повернулася досить швидко, i вiн зразу ж кинувся до корзини. Та не по їжу, а по мастило вiд комарiв i зброю.
Скинув з себе лахи i втирав, втирав запашне й охолоджуюче шкiру мастило. Крiзь щiлини мiж лозинами прохоплювались оранжевi променi передзахiдного сонця. Алi пiдповз до дверей i почав їх потихеньку вiдчиняти.
Сонце сiдало за пальмовi гаї на островах, за стiну очерету, за непролазнi заростi осоки, що довгими стiнами пiднiмалися над обмiлинами. В каналах на всi боки були протоки з темною водою i острови з пальмовими гаями, i на всiх островах стояли такi, як i звiздаревi, плетенi халабуди для сторожiв та збирачiв фiнiкiв. На видовженому трикутному острiвцi лоцмана-звiздаря заростi були лише в найвужчому мiсцi. Й Алi, прихопивши з собою наїдок та стрiли, потиху, пригинаючись, просто стелячись над землею, направився туди.
Час вiд часу, через кожних крокiв десять, Алi спинявся, поволi пiдводився i обдивлявся на всi боки, прислухався, навiть принюхувався.
Звiдкiлясь з-за пальмових гаїв, з пiвдня, нiсся далекий жiночий спiв, калатання бубона. Проте було то, певно, так далеко i за густими посадками дерев, що нiяких людей Алi не побачив.
3 пiвночi, з легеньким повiтрям, наче напливав запах диму вiд вогнища.
А з заходу, з золотого небокраю, вiд слiпучого захiдного сонця, крiзь чорнi силуети розкiшних пальмових опахал наче просочувалося далеке гуркотiння плавучих млинiв.
Тут, на кiнцi острiвка, росли найвищi пальми i кiлька старезних – престарезних верб, що мочили своє плакуче вiття у темнiй водi. Пара диких голубiв туркотiли у верхiвцi найнижчої пальми, i ще попискувало якесь птаство в заростях очерету й галасувало перед ночiвлею в кронах велетенських тополь на недалекому островi.
Нараз Алi в тому пташиному перегуковi та спiвi почув швидке i рiвне плюскотiння весел. Вiн спочатку хотiв сховатися в купи осоки та трави, але зрозумiв, що не побачить тодi човна. I хлопець миттю подряпався на вербу, що обмивала своє тонке вiття в протоцi. Коли вже був на половинi висоти i взявся рукою за довгу й товсту гiлку, щоб залiзти на неї, як з гiлки вiддiлилася смуга кори i пiднялась сторчма. Алi з жахом побачив перед собою склянi очi змiї, її свiтло-жовте лускате черево.
Алi в другiй руцi, правицi, якраз тримав свої стрiли. I вiн вiд страху миттю викинув руку iз стрiлами вперед. Удар вiстрями прийшовся змiї в голову i в черево. Вона вiдкинулась назад i, розпустивши кiльця свого хвоста, полетiла вниз, у темне плесо води.
Тепер Алi пiдiймався вгору обережнiше. Ось вiн нарештi на самiсiнькому вершку – вище не можна: затонкi гiлки, та й звiдтiля вже буде видно самого Алi. Вiн уважно обдивився всi найближчi гiлки i на всяк випадок поторкався їх вiстрями стрiл – чи це кора, чи, може, змiйка причаїлась?
Сонце закочувалось за чорнi ряди пальм, i з кожною миттю ставало темнiше й темнiше.
Та все ж хлопець добре роздивився чорного човна з трьома чоловiками в ньому. Двоє гребли, а третiй сидiв на деменi i мав би правити, але тiльки тримав весло – правилку.
