Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович (читаем книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗
Так і домовились.
…Непіднаглядне перехрещення доль людських, народжене зустрічами — запланованими й випадковими, — становить одну з основних загадок цивілізації. Найвища таємниця людства — записні книжки з номерами телефонів та адресами; коли б якийсь диктатор зміг віддати наказ (ще зможе, знайдеться такий!), що зобов’яже математиків обчислити на комп’ютерах таємничі лінії спільності, що об’єднують (чи, навпаки, роз’єднують) людей, які створюють ті чи інші державності, то картина вийде жахлива, бо стане ясно, що історія розвивається не за об’єктивними законами, а за принципом неконтрольованих випадковостей, підвладних лише вищій логіці Буття.
Джон Малроу починав журналістську роботу з того, що проводив дні й ночі в управлінні кримінальної поліції Нью-Йорка; йшов шістдесят восьмий рік, вибух ліворадикального руху в Грінвіч-Віллідж, чудовому районі величезного міста, де традиційно жили художники, артисти, письменники, студентство. Вибух цей співпав з в’єтнамською трагедією; на кожному розі продавалися майки й значки: «Я люблю Хо!», «Народ, що пригнічує інші народи, кує кайдани для самого себе»; добре продавалися лозунги Мао: «Імперіалізм — паперовий тигр»; «Гвинтівка породжує владу». Тут же під час нічних гулянок продавали маріхуану; раз по раз спалахувала білоока, некерована поножовщина; затримані проходили наркологічний контроль — практично всі ширялись.
Одночасно (немовби заздалегідь було розроблено сценарій) у Вашингтоні почалися расові заколоти, запалали особняки — всього лише за три милі від Білого дому; столицю заклеїли лозунгами: «Чорні зраджують Америку»; «Білі расисти продовжують справу Гітлера»; «Кольорові — головна загроза світовій цивілізації»; «Євреї — наймити масонського капіталу, хайль Гітлер!»
Але у Вашингтоні не піддалися паніці; телебачення й газети друкували фотографії усміхненого Віллі Брандта: «Кожен справжній соціал-демократ в юності мусить пройти через ліворадикальний комунізм, природна хвороба зростання». Він сказав це, коли його сина заарештували в Західному Берліні на демонстрації, яку проводили німецькі маоїсти.
Американські політологи розробили стрімко-продуманий план: чорних громадських діячів запросили в урядові організації; у районах з кольоровим населенням лідерів етнічної меншості подвинули в мерії; тому расова проблема поступово нормалізувалась, хоч спочатку здавалося — особливо натурам неврівноваженим, схильним до шарахання, — що становище в країні вийшло з-під контролю центральної влади…
Ось тоді Джон Малроу і зробив собі ім’я, бо саме під час зіткнення представників закону із злочинними елементами вибудовувалась концепція подолання безвихідної ситуації: влада досить сильна й мобільна, аби стримувати хаос, поки законодавці приведуть основні кодекси країни у відповідність до якісно нової ситуації, що створилася в світі.
…Джим Волл, інспектор поліції, у групі якого Малроу дуже часто пасся, став — через двадцять років — великим начальником; до того ж уклав свої гроші (хабарів не брав, невигідно — аж надто великий риск) в акції тієї хімічної компанії, де працювала дружина; одержав міцні дивіденди, це дало йому високе відчуття незалежності й упевнене право на відставку — у тому разі, якби наказ керівництва суперечив його принципам.
Прочитавши факс, який надіслав з Москви давній друг Джон Малроу, заступник директора Волл попросив нью-йоркських хлопців поцікавитися, хто такий Джозеф Дейвід; відповідь надійшла приголомшлива; Волл негайно послав факс Малроу: «Справа цікава; я не можу сказати того, що можна, ні по факсу, ні по телексу, хоч є й таке, про що розказати — навіть при нашій дружбі — я тобі не зможу».
Підстави відповідати саме так у Волла були серйозні: виявляється, нью-йоркське бюро його контори вже давно придивлялося до Джозефа Дейвіда в зв’язку з «російською мафією», яка досить міцно утвердилася в Брукліні й на Майамі.
Перші роки після виїзду з Москви Дейвід перебивався тим, що штовхав російських співаків та акторів у ресторани і на зйомки в масовках; не бізнес — абищиця; заважав мовний бар’єр; учив англійську по словнику, потім найнявся мажордомом до директора видавництва, сподівався, що, коли зануриться в англомовний світ, виключивши спілкування зі своїм и, справа зрушиться з мертвої точки.
Намагаючись бодай трохи зрозуміти боса та його гостей, сумно думав: «Ех, вас навчити б російської, ми гори зрушили б — з моїми московськими зв’язками!»; проштовхнув хазяїну томик мемуарів відмовників, одержав невеличкі комісійні; не бізнес; права на рукописи відомих людей еміграції йому не передавали, дуже дрібний; дедалі частіше згадував Росію — от де можна крутити бізнес, якщо тільки маєш голову на плечах…
Усе змінилось у вісімдесят шостому, коли дозволили приїздити до рідних, — одразу полетів до сестри, та працювала педіатром у Хабаровську, виїжджати категорично відмовилася, двоє синів в інституті, навіщо Бога гнівити?!
Дейвід потрапив у поле зору митного контролю, поліції і ФБР, коли він, повернувшись з чергового вояжу до Москви (це було два роки тому), звернувся до найпрестижніших мисливських магазинів з пропозицією купити тульські рушниці, виготовлені кращими російськими майстрами на спецзамовлення. Його вислухали з явним зацікавленням (ніхто так не вміє прощати калічення своєї мови, як американці; країна інтернаціональна, справжній Вавилон), попросили внести конкретні пропозиції, схвалили ідею («фантастик», «марвелес»), але після того як Дейвід передав умови майбутнім партнерам, у двері його маленької однокімнатної квартири на 23-й вулиці (неподалік готелю «Челсі») подзвонили близько другої години ночі; він подививсь у вічко; на площадці стояв старий у дорогому жовтому пальті з ангорської шерсті, в руках палиця а срібним набалдашником; поряд з ним стовбичив молодий здоровань у шкірянці, який заповзято жував гумку.
— Хто? — спитав Джозеф Дейвід, відчувши, як мороз поза спиною пробігає. — Що потрібно?
— Мене звуть Петріллі, — відповів старий. — Я прийшов до вас з добром… Це з приводу рушниць… Будь ласка, не бійтеся, відчиніть двері…
— Я вас зовсім не боюся! Чому я вас маю боятися?! Але ви не подзвонили заздалегідь і не зробили апоінтмент… У мене гостя…
— Поговоримо на кухні, — всміхнувся Петріллі. — Я також починав роботу в підвалі, а вже потім перебрався в особняк… Ще раз кажу вам, не бійтесь, у нас поки що немає до вас претензій. Я прийшов з пропозицією… І даремно ви сказали про дівку. Брехати — недобре. У вас нема ніякої дівки, ми стежили за квартирою…
Немов загіпнотизований, Дейвід відчинив двері, повторюючи собі без упину: «Ідіот, дзвони в поліцію! Що ти робиш, божевільний?»
Петріллі пальто не скинув, по-хазяйськи ввійшов у кімнату, обставлену старими меблями, сів у скрипуче крісло; здоровань завмер на порозі.
— Послухайте, Джозеф, ви дуже молодий американець, — почав Петріллі. — Ви не знаєте життя цього складного міста, тому можете наламати дров і втратити голову… її вам просто відріжуть, розумієте? Затямте собі, торгівля зброєю традиційно перебуває в наших руках, італійців. Ми з’ясували, що ви не обговорювали питання про рушниці в російському Брукліні. Інакше могла б початися війна. І ви у цій війні програли б, повірте. Ви вирішили діяти без нас — ми вам цього не дозволимо. Ми готові заплатити вам п’ять процентів з угоди, якщо допоможете нашим людям укласти хороший контракт з російськими зброярами. Раджу вам не відмовлятися від цієї пропозиції… Нам вигідно те, що ви володієте російською, знаєте росіян, ще б пак вам не знати, коли ви серед них виросли… До того ж ми готові допомогти вам у продюсерському бізнесі, у нас і там досить зв’язків. Розумієте?
Насилу гамуючи тремтіння, Дейвід відповів:
— Я мушу все зважити. Залиште свій телефон.
Петріллі підвівся:
— Не стройте дурня! Миша цікавиться адресою лева. Завтра о десятій вечора мої хлопчики прийдуть до вас, і ви вкладете з ними угоду… Все… Тепер можете викликати дівку — без цього не заснете…
…Дівку він не викликав; тремтячим пальцем набрав номери телефонів знайомих імпресаріо — Пантелея Давидовського й Шпільмана; один був у Москві, пробивав гастролі Робертіно Лоретті, другий вів переговори з Єврейським театром; подзвонив до Ігоря; в Брукліні про нього говорили як про людину, котра знає все і всіх; зустрілися вранці, на Брайтон Біч, у центрі «російського Нью-Йорка».
