Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
– Тобто ти пропонуєш мені виступ проти Хмельницького? – Богун несподівано розсміявся. – Пан полковник забув про долю тих, хто не досить голосно висловлював захоплення Хмельницьким під час повстання на Лівобережжі? Та мене ж підвісять на гак під час чорної ради мої ж козаки!
Нечай помахав головою.
– Річ не йде про виступ проти Хмельницького. Річ іде лише про незгоду з деякими його нерішучими вчинками і переговорами після таких блискучих перемог, як Жовті Води і під Корсунем, і, як наслідок тієї незгоди, рейд на Поділля. Саме там мусить відбутися наступна битва, і ти разом з іншими маєш приготувати все для перемоги в тій битві. А щодо чорної ради і твоєї уявної екзекуції, можу сказати лише те, що ти знаєш, як зробити так, щоб козаки пішли за тобою, навіть якби ти й мав певні непорозуміння з гетьманом.
– Чому ти так вважаєш? – блиснув очима Богун.
– А ти думаєш, що я неспроможний розібратися в людях? – Нечай витримав погляд і відповів запитанням на запитання.
Іван відвів погляд.
– Я не маю мотиву для протиріч з гетьманом, який стільки зробив для України. Але якщо це потрібно, я зроблю все від мене належне. Коли маю виступити?
– Як тільки підготуєш обоз і домовишся з Омельком про порядок руху.
– Я буду готовий уже завтра.
Нечай перевів подих.
– Ну от завтра й виступай.
Іван хитнув головою на знак згоди і хотів було йти. Та Нечай, без слів дивився на нього, не відступаючи.
– Щось іще?
І полковник не витримав:
– Сучий ти син, Іване, бісове сім'я! Та іди ж обіймемося з тобою, як обіймаються побратими. Хтозна, чи побачимося, адже в саме пекло тебе відряджаю, до самого вовчого лігва. Ох і не просто це, хто би знав!.. А ще мало не забув тебе поздоровити з народженням сина. Сподіваюся, що ти знайдеш там можливість до них завітати. А головне – бережи себе, там дійсно буде гаряче.
Іван без слів ступив уперед і розкрив обійми назустріч побратиму.
– Не вперше! Ще погуляємо!
VI
Омелько насвистував щось у вуса, роблячи вигляд, що його не займає ніщо, окрім цієї нудної мелодії, шляху попереду і подуву вітру в обличчя. Коні обох ватажків козацького відділу йшли попереду колон, відірвавшись на добрих півсотні кроків від хорунжого, осавула, писаря і кількох запорізьких джур, тобто негустого почту Богуна і Деривухо. Що ж, Іван все одно скаже те, що повинен, не зважаючи на бажання Омелька.
– Я вважаю вибір Хмельницького невірним, Омельку.
Омелько кілька хвилин мовчить.
– І гаразд робиш, – змахує він нарешті чубом. – Ти ж, власне, і повинен так мислити. Хмельницький занадто м'якотілий, він почав перемовини з ляхами, а тому…
Богун крутить головою.
– Я не про те, Омельку.
Деривухо зітхає:
– Добре. Якщо ти вже розпочав, вважаю є сенс продовжити цю розмову і закінчити її раз і назавжди, забувши про неї. Тож готовий вислухати тебе.
Богун хмикнув.
– Омельку, я не можу почуватися рейментарем, котрого поставлено над тобою. Командувати повинен ти. Хіба це потрібно казати вголос? Я гадаю, що дане мало б розумітися само по собі.
– А я скажу: ні!
– Чому?
– Тому що ти – Богун!
– Так, але той Богун, котрого ти вивчив усьому, що він знає. Котрого ти зробив козаком, узявши до військової науки малим хлоп'ям! Той, нарешті, котрий вважає тебе майже рідним батьком!
Омелько відповідає не одразу. Добрих чверть години їде він мовчки, а Іван не допитується відповіді, розуміючи, що коли Деривухо зможе її дати, він її дасть без зайвих запитань. І Богун не помиляється.
– Багато хто з моїх знайомих вважає наше життя схожим на життя листка на дереві, – тихо, але твердо карбує слова досвідчений Омелько. – Листка, котрий народжується під весняним сонцем, розпускаючись з набухлої бруньки і милуючи око свіжістю молодої зелені. Ти звертав коли-небудь увагу на молоде листя, котре ледве-ледве розпрямилося, спостерігаючи невідомий йому світ навколо? Є щось невимовно прекрасне в його красі. Тому, що це краса молодості. Але невмолимий час летить, залишаючи на ньому сотні відміток від укусів комах, дощових крапель, пилу, спекотного сонця і немилосердного вітру. Дуже скоро листок, змушений вести боротьбу із жорстокою природою, втрачає ту саму ніжність, яка була наявна в нього молодого. Він темніє, вкривається рубцями і вже не заворожує погляд, скоріше, відштовхує його. Але й це не все. Надходить час перших приморозків, і те листя, котрим ми милувалися навесні, сиплеться із шурхотом на землю, щоб незабаром перетворитися в землю під ногами, вкривши її перепрілим і почорнілим килимом. Згодься, щось є в такому ставленні до життя. Але я все ж вважаю його занадто примітивним. Так, листок будь-що повинен впасти і перетворитися на прах. Сотні і сотні разів. Це жорстоко, але нічого не поробиш, так Господь помстився Адаму і Єві, а заодно і всім нащадкам створених ним пралюдей. Але разом із загибеллю чергового покоління є дещо інше, а саме: ті самі кілька стоп, на які дерево стало вищим завдяки життю листка протягом теплої весни і спекотного літа. Воно стало вищим, і наступні бруньки будуть мати більше сонця. Отже, я хотів би вважати наше життя не пустим перетворенням із зеленої бруньки в перегниле листя, а шляхом до сонця. Такою буде моя тобі відповідь. Час Омелька Деривуха, військового судді Запорізького війська якщо й не скінчився, то напевне дійшов тієї фази, коли він повинен дати дорогу більш молодому і більш вправному. Хто ж це, якщо не ти? Рахуй – я не збираюся усунутись від керівництва військом, я буду поряд з тобою, щоб допомогти і підказати коли що. Але головою повинен стати ти. Вважай це ще однією з наук, поданих мною, як вміння стріляти або мистецтво фехтування. Наука бути полководцем! Адже добре сказано?
– А якщо ти помиляєшся? – сказав Іван. – Якщо я не зможу досягти всього, що ти намислив про мене? Я не Хмельницький урешті-решт.
– Але ти кращий за Нечая, нехай пробачає вже пан Данило! Він гарний козак, але шибайголова ще той. Чому ж полковником не може бути Богун з його холодним розумом, військовим умінням, безкінечною хоробрістю і любов'ю до Батьківщини?
Іван мовчить. Швидко поглинають шлях шляхетні коні під козаками, йдучи добре поставленою риссю. Куйовдить вітерець Омелькового оселедця, розчісує море ковили обабіч них.
– Геть сумніви, Богуне! Поглянь назад! – кричить Омелько, і вітер підхоплює його крик. – їх привів не я. Ти їх згуртував, ти зробив їх козаками. Тож веди їх, наказний полковнику, до перемоги!
VII
Надвечір першого ж дня після виходу Івана Богуна з гетьманського табору під Білою Церквою почали з'являтися перші провісники недалекого перебування ворожих чат – на обрії раз по раз заводилися і зникали хмарки куряви, козацькі роз'їзди натрапляли на покинуті стоянки невеликих військових відділків, а одного разу навіть змогли затримати невеличкий загін жовнірів, котрі з двома возами і запряженим цугом ридваном намагалися зникнути зі шляху козацького полку. Їх підвели до Богуна пов'язаними – всіх десятьох (ще четверо, котрі намагалися боронитися, залишилися спати вічним сном на тому місці, де заступила їх козацька чата). Похмурі обличчя жовнірів, подекуди заплилі синцями після козацького частування, не несли виразу ненависті або загрози. Перед Богуном стояли загнані і налякані до напівсмерті люди, їхні очі молили про порятунок. Іван вказав батогом на одного з полонених, певне, шляхтича:
– Доповідай, хто ти є і куди вів сю валку?
Поляк деякий час дивився Іванові в очі, після чого переможено відвів погляд.
– Поручник його королівської милості Єжи Пшисніцький. Йдемо до війська ясноосвєнцоного князя Ієремії Вишневецького, абись купно з ним бити ребелію… ішли тобто.
– Ребелію, кажеш! – спохмурнів Іван. – Мене тобто?
– Я жовнєж. І маю наглий наказ пана полковника йти до князя, тож можеш скарати мене за те, що я виконую свій обов'язок, схизмате!
– Скараю, коли то буде потрібним. А хіба твій полковник не знає про перемир'я, яке наш гетьман підписав спільно з панами Казановським і Киселем?
