Привид - Несбьо Ю (читать книги без сокращений .TXT) 📗

— Слухаю вас, — сказав чоловік з довгими віями. Він був також у дуже добрій фізичній формі. М’язи живота — наче камені бруківки. Я й досі мав змогу дати задній хід і побачитися з Бернтсеном пізніше того ж дня. Тому я не знаю, навіщо я зробив те, що зробив.

— Я маю повідомлення для Трульса Бернтсена, — гучно і чітко вимовив я.

Решта обернулися до одного чоловіка, який поставив свою бляшанку з пивом і неквапливо, не зупиняючись, підійшов до мене на своїх кривих ногах так близько, що інші не могли нас чути. Він мав світле волосся, потужну випнуту щелепу, яка висіла мов та шухляда, витягнута зі столу. Його маленькі свинячі очиці світилися ненавистю й підозрою.

Якби він був домашньою твариною, то його слід було би відбракувати з чисто естетичних причин.

— Не знаю, хто ти, — прошепотів кабан, — але здогадуюсь, і тому не бажаю, щоби мені робили отакі візити, чорт забирай. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Кажи, чого прийшов, і хутчіш.

Я повідомив йому про заплановану зустріч та про її час. І що Одін попередив: заявиться з усією бандою.

— Це все, на що він наважиться, — невдоволено прогарчав Бернтсен.

— Ми маємо інформацію, що він щойно отримав величезну партію героїну, — сказав я. Чуваки на терасі знову взяли свої бляшанки з пивом, але я бачив, що шеф Оргкрима час від часу кидав на нас погляди. Я говорив тихо і зосереджено, щоби не пропустити жодної деталі. — Той героїн зберігається зараз у клубі на Альнабрю, але через пару днів він збирається перевезти його до іншого місця.

— Схоже, доведеться зробити кілька арештів, а після них — невеличку облаву, — знову прогарчав Бернтсен, і тільки тоді я зрозумів, що оте гарчання мало означати сміх.

— Це все, — сказав я і повернувся, щоби піти.

Та не встиг я пройти й кількох метрів, як почув, що хтось мене гукає. Мені не треба було озиратися, щоби побачити — хто. Я це відразу ж помітив у його погляді. Зрештою, це ж моя спеціальність — погляди тлумачити. Він підійшов до мене і зупинився поруч.

— Ти хто? — спитав він.

— Густо. — Я прибрав волосся з очей, щоби йому краще було їх видно. — А ти хто?

Якусь мить він з подивом витріщався на мене, наче то було вкрай тяжке запитання. А потім злегка посміхнувся й відповів:

— Мікаель.

— Привіт, Мікаелю. А де ти тренуєшся?

Він прокашлявся.

— Е-е-е, а що ти тут робиш?

— Те, що вже сказав. Приніс повідомлення Трульсу. Можна твого пива сьорбнути?

Раптом химерні білі плями на його обличчі неначе спалахнули червоним світлом. Коли Мікаель заговорив знову, його голос бринів від гніву.

— Якщо ти вже виконав те, для чого сюди прийшов, то раджу тобі мотати звідси.

Я витримав його лютий погляд. Несамовитий погляд. Мі­каель Бельман був такий потрясаюче вродливий, що мені за­хотілося покласти руку йому на груди. Відчути зігріту сонцем спітнілу шкіру під кінчиками моїх пальців. Відчути, як механічно напружуються м’язи, шоковані моїм нахабством. Коли я затисну його сосок між великим та вказівним пальцями, він стане твердим. І прекрасний неповторний біль — то він б’є мене, щоби врятувати своє добре ім’я й репутацію. Мікаель Бельман. Я відчув бажання. Моє власне довбане бажання.

— Побачимося, — сказав я.

І тої ночі мене несподівано осінило: як мені зробити те, що тобі, гадаю, ніколи не вдавалося. Бо якби вдалося, ти б мене не позбувся, еге ж? Як мені стати цілісним. Як стати людиною. Як стати мільйонером.

20

Сонце блищало на поверхні фіорду так сильно, що Харрі, навіть начепивши свої жіночі окуляри, все одно примру­жився.

Осло не лише зазнавав пластичної хірургії на своєму обличчі в Бйорвіці, він також отримував силіконові цицьки у вигляді нового району, який, колись будучи пласкогрудим та нецікавим, тепер гордо випирався у фіорд. Це силіконове чудо називалося Тьювгольмен і було коштовним на вигляд. Коштовні квартири з недешевими видами на фіорд, коштовні причали для яхт, коштовні крамниці для коштовної біжутерії, мистецькі галереї з паркетом із тропічної деревини, про яку ви ніколи не чули, галереї, які самі по собі є значно видовищнішими, аніж самі мистецькі твори, що висять на їхніх стінах. На вістрі найбільш просунутого краю фіорду розташувався ресторан з такими цінами, які дозволили Осло обійти Токіо у змаганні за звання найдорожчого міста у світі.

Харрі увійшов до того ресторану, і його приязно привітала старша офіціантка.

— Я шукаю Ізабель Скоєн, — сказав Харрі, окидаючи по­глядом кімнату. Здавалося, вона була набита відвідувачами аж до стелі.

— А ви знаєте, на яке ім’я був замовлений столик? — спитала офіціантка з легкою посмішкою, даючи Харрі зрозуміти, що всі столики були тут замовлені ще кілька тижнів тому.

Жінка, яка відповіла, коли Харрі подзвонив до комітету із соціальних послуг міськради, спочатку сказала лише, що Ізабель Скоєн зараз обідає. Та коли Харрі повідомив, що саме через це й телефонує, бо хоче з нею пообідати в «Континенталі» і вже там на неї чекає, секретарка від страху ляпнула, що Ізабель Скоєн пішла пообідати до «Сйомагазінету».

— Ні, не знаю, — відповів Харрі. — А нічого, якщо я піду погляну?

Офіціантка завагалася. Поглянула на його костюм.

— Не турбуйтеся, — сказав він. — Я її впізнаю.

І він пройшов повз офіціантку, перш ніж та встигла прийняти остаточне рішення.

Харрі розпізнав обличчя й позу зі знімків в Інтернеті. Спершись ліктями на стійку, вона стояла, прихилившись до бару й обличчям до залу. Здогадно, вона когось чекала, але то скоріше виглядало так, наче вона вийшла на сцену. А коли Харрі поглянув на чоловіків за столиками, то зрозумів, що вона, вочевидь, робить і перше, і друге. Її грубе, майже чоловіче обличчя розсікав навпіл ніс, схожий на лезо сокири. Одначе Ізабель Скоєн мала ту привабливість, яку інші жінки визначили б як «елегантність». Сильно нафарбовані очі та сузір’я цяточок довкола холодних блакитних зіниць надавали її обличчю хижого, майже вовчого виразу. Через це її волосся виглядало комічним контрастом: грива лялькової блондинки, зібрана гарненькими гірляндами по боках її мужоподібного обличчя. Але принадою для чоловічих очей було не обличчя Ізабель, а її тіло.

Вона мала високу атлетичну фігуру з широкими плечима та стегнами. Тугі чорні брюки підкреслювали її великі й мускулисті ноги. Харрі дійшов висновку, що її груди були справжніми — або підтримані якимось хитрим ліфчиком, або самі по собі були такими вражаючими. Пошук в Інтернеті виявив, що Ізабель Скоєн розводила коней на фермі в Рігге; двічі розлучалася, останній раз — з фінансистом, який чотири рази примудрявся заробити купу грошей, а тричі — їх проциндрити; брала участь в національних змаганнях зі стрільби; здавала кров, потрапила в скандальну історію через те, що вигнала з роботи свого колегу по партії, бо той був «скиглієм і безвідповідальною особою»; а з особливим ентузіазмом вона по­зувала фотографам на театральних та кінематографічних прем’єрах.

Коротше кажучи — жінка хоч куди.

Харрі увійшов у поле її зору і, пройшовши майже півзалу, відчував, що її чіпкий погляд і досі не відпускає його. Вона дивилася на нього так, наче мала на це повне право. Харрі піді­йшов до неї, повністю свідомий того, що принаймні дюжина очей зараз втупилася йому в спину.

— Ви — Ізабель Скоєн, — сказав він.

Вона поглянула на нього так, наче збиралася проігнорувати, але потім передумала і, схиливши голову набік, зауважила:

— Оце і є основним недоліком страшенно дорогих ресторанів Осло. Кожен, хто сюди заходить, гадає, що він — велике цабе. Отже... — І вона злегка розтягнула звук «о», змірюючи Харрі з ніг до голови. — Хто ви?

— Харрі Холе.

— Щось віддалено знайоме... Ви на телебаченні не з’яв­лялися?

— Багато років тому. Іще до оцього. — І Харрі показав на шрам на своїй щоці.

— А, ви — той полісмен, що спіймав серійного вбивцю, еге ж?

У цьому моменті можна було вибрати два варіанти гри. Харрі вибрав прямий.