Не вбивай - Лепкий Богдан (книги онлайн бесплатно серия TXT) 📗
— Не знаю, — відповів гетьман, — чи цар мені їх до помилування предложить. Мабуть, ні. Мав би милувати, помилував би сам. Цар тільки присуд виконати велить, тут для більшого постраху, щоб ніхто на гетьмана доносити не важивсь.
— Отож-то і є! — підхопив Ломиковський. — Кара на Іскру й Кочубея піднесе авторитет гетьмана в очах старшин і народу. Може, це і здержить не одного від подібного кроку. Будуть бояться. А пустиш чи дозволиш виховзнутися їм з-під меча Теміди, так скажуть: «Можна доносити на гетьмана. Не карає».
Гетьман бився з гадками. Пригадувався йому Пілат і вмивання рук. Не хотів того. Шукав якоїсь розв'язки.
— А коли б я здержав екзекуцію і від себе царя о помилування прохав, — як гадаєте, панове?
Ломиковський стояв на своїм:
— Того ніяк не годиться робити. Цар може наново розглядати діло, може й нас покликати на суд, а в першу чергу Апостола. Не знаю, чи видержить хто катування московські, а говорити на муках є тепер що.
— Це правда, є тепер що зізнавати, — притакували старшини.
— А винен же Кочубей чи ні? — спитав нараз гетьман.
— Перед царем — ні, перед Україною — так.
— Щоб придобритися цареві, зраджував наші тайни.
— Свого гетьмана продавав.
— Давнього товариша й добродія.
— Що дякуючи йому дійшов до маєтків і значіння.
— Треба раз покінчити це діло.
— Треба.
— Треба.
Всі притакували, один Орлик мовчав.
— А твоя гадка яка? — спитав його гетьман.
— Моя річ, ваша милосте, писати. Хай говорять старші. Гетьман глянув на свого писаря з-під ока.
— Молися, Пилипе, яко хощет Господь, да устроїт.
Орлик очі спустив.
Гетьман відпустив старшин і лишився сам. «Значиться, треба покарати. Важко». Нараз пригадав собі Чуйкевича. Не слід, щоб він був у таборі. Він же Кочубеїв зять. Казав покликати його.
— Ти не жінка, а козак. Не потрібую таїти перед тобою правди. З тестем твоїм погано діло стоїть. Цар хоче скарати його на горло. Присуду я ще не читав. Може, він і не такий-то жорстокий. Бог ласкав.
Чуйкевич мовчав. Дивився перед себе. Гетьман глянув на його і продовжав:
— Тесть твій завинив. Не переді мною, а перед справою.
Доносом своїм міг на цілий край стягнути велику біду, міг попсувати всі наші сподівання.
— Міг, — потвердив Чуйкевич.
— Жаль мені тебе. Хоч вчинок тестя на зятя ніякої тіні не кине, а все ж таки прикро, бо це тесть. Розумію і спочуваю тобі.
Гетьман подав Чуйкевичеві руку.
— Ще більше жаль мені твоєї дружини. Це ж донька, котра все ж таки батька свого любила. Не треба її самою в такому горі оставляти. Їдь у Батурин, розважай, потішай, кріпи. Скажи, що гетьман жалує Мотрю Василівну і спочуває її горю, але, бачить Бог, — для загального добра треба завдати ґвалт своїм почуттям особистим.
Чуйкевич поклонився.
— Їдь тоді зараз, таки нині. Возьмеш козаків, десятків два, батуринців. Дорога не близька, поспішай. Ломиковському скажу, щоб вирядив тебе. А помовчавши хвилину:
— В Батурині маю для тебе роботу. Слухай!
— Слухаю милості вашої.
— Батурин — резиденція наша. У війні всяко з резиденціями буває. Вони в першу чергу виставлені на небезпеку. Там усякого мого добра чимало. Дам тобі повновласть порядкувати ним. Що можкна добре в землю зарити або замурувати — зарий і замуруй, що ні — приладь, щоб скоро можна на палуби покласти. Опіці Божій поручаю тебе.
Гетьман пригорнув Чуйкевича до груді. Цей чув, як щось здавило його за горло, запекло в очах.
Насилу здержуючи сльози, вибіг з шатра.
Гетьман прозожав його очима.
«Так воно, так! Терплять невинні люди. Жаль такого доброго козака. Пильний і терпеливий. Не висувається вперед, не жадає для себе багато. Таким найгірше на світі. За те нагородив його Бог тим, чого другим відмовив, — Мотрею. Терпить за себе і за неї, бо любить її. Тяжко йому. А невже ж мені легко?»
Гетьман подзвонив на чуру.
— Подати мені коня!
— Хто поїде ще?
— Двох дежурних старшин і ти. Більше ніхто.
Гетьман об'їхав табор і повернув на полеву дорогу. Пустив свого сивого вперед. Оподалік їхали старшини і чура.
Хвилювала степова трава, пахли цвіти, сонце пекло.
Гетьман довго не вертав до табору.
В БАТУРИНІ
Чуйкевич їхав і думав про Мотрю. Знав, що вона вернула з прощі і з хутора переїхала в Батурик у батьків двір, на котрому декілька світлиць відведено для молодого подружжя. В другому дворі жила Любов Федорівна, відокремлено, як покутниця.
Біля неї була лиш одна людина з прислуги, варта не допускає нікого, можна собі уявити, що діється в душі тієї гордої жінки.
Чуйкевич не жалував тещі. Багато нагрішила. Тестя жаль було, слабий, дав намовити себе до злого.
«Що робить Мотря?»
Не так-то давно розлучився з нею, а здається — роки, не зазнав її ласки, а тужить, як за коханкою, не жалувала його, а він віддав би тепер половину свого життя, щоб облегшити її горе.
«Що робить Мотря?» І на тую згадку принаглював коня.
Козаки-батуринці насилу поспішали за ним. Нігде не спинялися довго. Спочивали стільки, щоб не заїхати коней. Добрий кінь — річ дорога. А ще в час війни.
На останньому нічлігу снилася Чуйкевичеві Мотря. Нищим роздавала гроші. З піднесеною головою, горда.
Такою, на своє превелике диво, він і застав її. Стрінулися в городі, як тоді, в Ковалівці, коли з листом від гетьмана приїхав.
Не дзвонили пильні дзвінки, не цвіла дівина, стара няня не шкандибала в покої, підпираючися костуром. Мотря, почувши тупіт кінських копит, пустилася до брами.
Зіскочив з сідла, підбіг, пригорнув до себе.
Усміхнулася усміхом сумовитим.
— Ти звідки тут узявся?
— Гетьман прислав.
— Гетьман? Пощо?
— Невже ж не рада, що приїхав?
— Рада, але пощо він тебе прислав? В канцелярії тепер багато роботи.
— Більше, ніж сил і часу. Але і в Батурині не сидітиму даром.
— Сподіваюся.
Прямували до оброслого виноградом ґанку, і Чуйкевич розказував своїй дружині, пощо його гетьман прислав.
— Видно, нічого доброго Батуринові сподіватися.
— Звичайно, — війна, а це столиця.
— Так я собі й гадала. Знаєш, батуринці наче б щось прочували, готовляться. Направляють вали, прочитують рови, частоколи скріпляють. Звідси видно. Ось глянь.
Стояли на східцях, і Мотря рукою показувала в напрямі замку.
— Бачиш, навіть вежі лаштують. Час позрушував каміння. Такий гарний замок. Гармати теж попрочищували й наготовили кулі, — додала тихішим голосом. Не боронила, коли муж взяв її за руку і приклав до своїх уст.
— Ходжу туди щоднини.
— Куди?
— А на замок.
— Що ж ти робиш на замку?
— Помагаю. Жінки теж працюють. Невже ж я гірша від них?
— Краща.
— Не жартуй.
— Говорю щиру правду.
— Тихо вже!
І рукою затулила йому уста.
«Боже ти мій, вона, мабуть, не знає! Мабуть, ще вість до Батурина не наспіла про допити Кочубея; про муки і кару! Як їй це сказати?»
— Тільки й моєї потіхи, Іване, — казала, зміняючи голос. — А то не знаю, що б я тут робила сама, без батька, мами і — без тебе.
Пригорнув її до грудей і гладив волосся рукою. Яке гарне, буйне і м'ягке, як шовк… «Як їй це сказати?»
— Підемо в хату. Ти здорожений. Скажу подати води, перезуйся і перебери білля.
Ніби музики грали.
Побігла. Стояв серед світлиці, простуючи кості. Тріщали.
Про козаків забув.
Вибіг до них.
Там уже ціла товпа: батьки, рідня, дівчата. Боже ти мій! Яка радість. Скільки питань! Де таких слів узяти, щоб ними виповісти усе нараз, — скоро, скоро, скоро!
Тільки чура осторонь стояв. В нього не було нікого. На людську радість крізь свій смуток дивився.
Чуйкевич козаків до завтра відпустив, чуру з собою забрав.
Вертаючи до ґанку, питався кождого дерева і кождої квітки: «Як їй це сказати?»
