Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович (книги бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Є ще одна причина, що утримує мене від бажання бачити Україну постіндустріальною країною у чистому вигляді (добре, що така можливість ще довго не буде на порядку денному). Населенню країн першого рівня доводиться все менше боротися за підтримання досягнутого життєвого рівня; завдяки розвинутій (а то й гіпертрофованій) системі соціальних гарантій з’являється все більше людей, які не просто не бажають працювати, але й можуть дозволити собі не працювати. Росте й кількість робіт, які мешканці цих країн не бажають виконувати, їх місця займають вихідці з інших континентів, що помітно змінює демографічну та релігійну структуру населення і навіть його зовнішній вигляд.
Загальний гедоністичний крен життя веде до випереджуючого перетікання робочих рук в індустрію дозвілля та розваг, до збільшення числа людей, які обходяться без сімейних уз та вважають їх тягарем, зайвою морокою (а також і до збільшення численності сімейних пар, що обходяться без дітей), до стрімкого зростання сексуальних меншин, до легалізації наркотиків, дозволення евтаназії та клонування (поки що не людини повністю, але її «запчастин»). Руйнуються тисячолітні табу, які виникли зовсім не випадково. Лібералізм погрожує обернутися карикатурою на самого себе: уже дозволені однополі шлюби, і це, боюсь, тільки початок.
Наполеглива праця, здається, вже втратила характер головної чесноти. Епоха розслабленості відчувається буквально у всьому — аж до найновішої моди чиновників та менеджерів брати з собою у ділові поїздки та на семінари дружин (або коханок) і (або) дітей. Ніяке зростання продуктивності та ефективності праці не зможе довго випереджати дію цієї розслаблюючої психологічної установки.
Так, на жаль, завжди бувало у народів та країн, які переставали відчувати, а то й просто не бажали бачити виклики, що їм кидали. Виклик, між тим, давно кинутий. Помиляються ті, хто вважає, що це сталося лише 11 вересня 2001 року. Неначе вогняні слова, що засяяли на стіні у розпалі біблейського валтасарова пира, терористичний напад на США — лише найбільш зриме у низці нагадувань про цей виклик. Я від щирого серця сподіваюсь, що настільки страшне нагадування не буде у черговий раз забуте людством, заступлене Олімпійськими іграми, розлученнями кінозірок та хіт-парадами...
На жаль, відповідати на виклики неможливо, уникаючи непопулярних кроків, а непопулярні кроки мають дуже слабкі шанси на підтримку суспільства, яке звикло до нічим не стисненого життя. Якщо постіндустріальні країни не знайдуть у собі сил змінитися, то я не виключаю, що вони зрештою опиняться у глухому куті.
Чудовий приклад того, що інші шляхи розвитку можливі, показує нам сьогодні Індія, яку ще двадцять років тому мало хто сподівався побачити у клубі технологічно розвинених країн. Втім, народи високих стародавніх культур обов’язково несуть у собі імпульс нового розвитку. Індія це блискуче підтвердила, коли індійські компанії вторглися у найелітніший ринок «нової економіки» — ринок інформаційних технологій. Протягом 1994 — 1999 років обсяг програмного забезпечення, що вироблялося та експортувалося Індією, зріс на 55% порівняно з 20%-ним зростанням в середньому у світі. У 2000 році частка Індії на світовому ринку «програмних продуктів спеціального призначення» складала 16,5%, індійці ставлять собі за мету довести її до 50% у 2015 році. У 1999 — 2000 роках обсяг експорту програмного забезпечення з Індії досяг 4,05 млрд доларів. На початок 2000 року ринкова капіталізація активів індійських компаній у промисловості інформаційних технологій склала 25 мільярдів доларів. Згідно з оцінками експертів, у 2001 році Індія повинна була продати програмних продуктів на 6 мільярдів доларів, а до 2005 року ця стаття індійського експорту прогнозується у розмірі 35 мільярдів доларів. Для вирішення завдання було розроблено загальнодержавну програму, створені так звані технопарки. На думку спеціалістів, індійський успіх базується на державній політиці, спрямованій на розвиток оффшорного програмування (оффшорні пільги, що надаються технопаркам, не універсальні, а стосуються лише одного виду діяльності) та орієнтованого на експорт сектору високих технологій. Цікаво, що до 65% експорту програмного забезпечення з Індії направляється у США.
Індія переконливо довела, що у країнах так званого доганяючого розвитку можуть виникати, з успіхом розвиватися і виходити на провідні позиції у світі цілі галузі нової економіки. Вона не обов’язково повинна розвиватися «по всьому фронту». Досі вважалося, що нова економіка взагалі не може бути «побудована», а виникає у ході природного господарчого та суспільного розвитку. Втім, її скрізь саме «будували» — подекуди відкрито, як наприклад, у Японії, а де з допомогою непрямого, але досить послідовного державного впливу, як, наприклад, у США.
На Заході існує думка, що інвестиції в українські високотехнологічні виробництва взагалі безперспективні. Мова йде в першу чергу про наші спроби затвердитися на світовому космічному та авіаційному ринках, а це, мабуть, не вписується у відомі песимістичні уявлення про наше місце у світі. Щоправда, ми й самі не завжди використовуємо «вікна можливостей», особливо у спільних проектах. Досить пригадати ситуацію, що склалася довкола літака Ан-70, який не має і ще довго не буде мати аналогів у світі. Він отримав найвищу оцінку експертної європейської комісії, його визнали літаком нового століття. На 90% він фінансується компанією «Авіалінії Антонова». Інакше кажучи, Україна практично одна тягне цей проект, хоча його потрібно з усіх сил витягати нам разом з Росією. Це прекрасний експортний товар.
Недоліком прийнятої на старті реформ моделі ринкової трансформації було те, що ми ніби-то погодились з оцінкою України як країни, не дуже розвиненої економічно, а також у науково-технічному та технологічному плані. Років зо три ми наслідували модель, яка впроваджувалась або діяла — не знаю, як точніше висловитись, — протягом багатьох десятиліть (у більшості випадків без помітного успіху) у Латинській Америці, Азії та Африці. Ми ледь не погодилися щодо суто сировинної орієнтації розвитку економіки України. Виправляти стан, що вже склався, дуже важко. Сталося «зіщулення» машинобудування. Його доля у структурі промисловості скоротилася з 30,7% у 1990 році до 13,8% у 1999 році. Невиправдано звузився внутрішній ринок. З 1993 по 1999 рік доля нашого експорту у структурі ВВП виросла з 20% до 53%. Це означає, що відповідно (з 74% до 47%) зменшилась частка внутрішнього споживання. Скоротилося фінансування наукових досліджень та розробок, а також освіти (тоді, як у Польщі, Чехії та Угорщині протягом 90-х років вдалося зберегти співвідношення цих витрат до ВВП без змін). Інвестиції у промисловість, зокрема іноземні, не виходять за межі безпосередньо виробництва і майже не спрямовуються, як я вже сказав, у високі технології. Це головна риса тієї моделі перетворень, до затвердження якої нас повсякчас підштовхують песимісти, якщо говорити про западних експертів, та пораженці, якщо — про їх українських однодумців. Україну завтрашнього дня бачать осереддям сировинних галузей, шкідливих та важких виробництв.
Ніхто не проти того, щоб економіка держав другого рівня інтегрувалася у структури міжнародного розподілу праці та зовнішніх ринків, як того прагне Міжнародний валютний фонд (МВФ). Того ж прагнуть і самі країни, які вдаються до займів Фонду Але постає питання: ким саме у цій інтеграції їх хочуть бачити? Що конкретно може принести така інтеграція Україні? Ми спробували переконати себе, що мова йде про нашу інтеграцію як повноправного партнера. Втім, через малу конкурентоспроможність національної економіки така рівність фактично виключена. Досить гіпотетична вона також і у найближчому майбутньому. Простір можливостей високотехнологічного розвитку, який має Україна, звужується, час працює проти нас. Звужується також і сфера використання наших висококваліфікованих кадрів.
Україна шукає найбільш прийнятні для себе алгоритми продовження співробітництва з МВФ. Система міжнародних фінансових відносин побудована таким чином, що без санкції МВФ у нас не буде доступу практично на всі ринки позичкового капіталу. В такому ж стані й інші держави — наприклад, Росія. Нас не влаштовує відкритість економік тільки в один бік. Сильні вимагають від слабих все більшої відкритості, а самі відгороджуються від них найрізноманітнішими бар’єрами. Зниження торгово-митних бар’єрів на ринках високорозвинених держав хоча б наполовину принесло б країнам другого рівня від 110 до 140 млрд доларів щорічно, а це значно перевищує розмір кредитів МВФ цим країнам.
