Яса. Том 2 - Мушкетик Юрий Михайлович (е книги txt) 📗
Казимир поморщився на Владиславову нетактовність.
— У Кракові. Де ж іще? Адам у колегіумі…
— А Ядвіга?
— Я їй не забороняю жити, як вона хоче. Тільки сюди їй потикатися зась. — Казимир підвівся. — Ходімо звідси, поки нас не з’їли комарі. Отаке кляте місце, гарне й кляте: все літо тнуть.
Брати підвелися й доріжкою пішли до палацу. По дорозі зустріли дівчат, які йшли з шиттям. Їм дозволялося вишивати в саду, в дальнім його кутку, там була вкопана для них широка лава. Дівчата відступили в траву, пропускаючи панів.
— Що то за дівчина, чорнява і кругловида? — запитав Владислав. — Позаду всіх стояла.
— Сподобалася? — реготнув Казимир. — Можу поступитися на ніч.
— Та ні. Я про те: надто вона змарніла, і повно суму в її очах. Навіть не суму, а туги. Такої… ну, безпросвітної.
— Все ти щось вигадуєш, — невдоволено мовив Казимир. — Дівка як дівка. Звичайна хлопка, як усі інші.
Вони піднялися по сходах на ґанок. При дверях, обіпершись плечем на одвірок, схрестивши на грудях руки, стояв Ян. Його чорні очі були непроникливі, здавалося, вони не пропускають світла, воно од них відбивається. Але коли ковзнув поглядом по братах, Владиславу здалося, що перед його очима провели лезом бритви.
— Дивний якийсь цей хлопець, — сказав Владислав, коли вони почали підніматися сходами на другий поверх. — Мені здається, він може людину вбити.
Казимир засміявся хрипкуватим сміхом. В тому сміхові відчувалися і досада, й радість, і ніби аж величання.
— Все тобі щось здається. Але цього разу ти вгадав. Уб’є й не здригнеться. Варто мені тільки кивнути пальцем.
Владислав знизав плечима:
— Дивна відданість.
Сухорляве, довгасте обличчя Казимира ожило, очі засвітилися.
— О, то незвичайна історія. Хочеш — розкажу. Нікому не розповідав, а тобі розкажу. Може, ти тоді… Ну, переміниш свою скептичну філософію на іншу, оптимістичнішу. Сідай у фотель. А я ось сюди. Не люблю м’яких стільців. Так от, слухай. Цей хлопець, Ян, дістався мені в спадок від тата. Проте я також трошки причетний до тієї історії. Мені вже було шістнадцять літ, і батько брав мене на ті лови. Як ти знаєш, є у нас два маєточки на Брацлавщині: Піски і Козине. Так от, чверть віку тому в тих місцях гасав чи, як кажуть хлопи, гуляв бандит Чапля з ватагою. Часом не чув? О, треба сказати правду, зацний бойчак, хоч і хлоп, ще й невловимий. Які тільки засідки не робили на нього, які тенета не розкидали — проривав і вислизав. Не було од нього спасу не тільки моєму татусеві, а всім довколишнім панам. І тоді татусь дізнався, що в Чаплі є син. Син, якому рік. Ага, я забув тобі сказати, що жінка Чаплина теж ховалася в лісі, а синка віддали далеким родичам. Тато й влаштував там засідку. Сказав так: колись хтось із них двох та прийде. Два місяці сильце стояло порожнє. А тоді впіймалася пташка. Знадлива була, я вже її пам’ятаю. Ну от… Привіз татусь її в замок разом з дитиною і почав торгуватися. Торгувалися — торгувалися. Довго торгувалися. Любила його, того розбійника, стерва, дуже. Та врешті виказала Чаплин сховок. Схопили Чаплю, але половина його ватаги вирвалася й подалася в інше місце. Залишилася в тому ж лісі, й не могли її знайти. Заздалегідь приготувала собі той другий сховок. Почали тепер торгуватися з Чаплею. Торгувалися — торгувалися й виторгували всіх до одного.
— Я не все зрозумів, — на мить перебив Владислав, перемінившись на обличчі. — Про оті торги. Який же товар? У неї — дитина, у вас — куля або шворка на шию? Так? А далі…
— Чекай ти! — махнув рукою Казимир. — А як шворка, то що? Тільки трошки, було, посиніє… Ну от… і збив мене з розповіді. Ага. Оце той самий хлопець. Бач, який чорний.
— Він лишився сам?
— Його матір татусь подарував одному панові з Варшави. А Яна виховували ось тут, у фільварку. До п’ятнадцяти літ. А потім я віддав його до війська на вишкіл і наказав навчити грамоти.
— І парубок не знає, хто він?
— Звичайно. Я йому сказав, що він син бідного безземельного шляхтича й що його батько загинув у війні з Хмельницьким.
— І він забув рідну мову?
Казимир зареготав.
— Та він і не знав її. — І враз його обличчя стало серйозне. — А що вже вірний мені. В огонь і воду за мною і поперед мене.
— Так, це важливо, що своєї мови не знає, — промовив Владислав. — Не знає рідної мови, то вже, вважай, пес, а не людина. Гавкає, як навчили. Яничар.
— Щось подібне.
Владислав довго потирав пухкою рукою підборіддя.
— Поганий чоловік був твій татусь, а мій дядько.
— Це ж як поганий?
— Не можу сказати й як. Дуже.
Обличчя пана Казимира поблідло, він схопився з стільця й вдарив кулаком по мармуровому столику. Кутики його губів затремтіли. Одначе стримався.
— Їдь звідси.
— Звичайно, поїду. Я й сам не хочу жити в такому домі.
— Євнух! — таки гукнув навздогін Казимир.
За хвилину до ґанку, де чорніло вибасуване в спориші кінськими копитами тирло, під’їхала карета. Казимир стояв біля вікна, лівою рукою тримався за довгу портьєру з китицями. На мить в його очах спалахнули лихі вогники, але він не дав їм розгорітися у вогонь помсти. Довго стояв, роздумував. Вже карета зникла за ворітьми, вже віддаленів стукіт копит, а він все стояв, прихилившись до лутки вікна. Якась думка звивалася на дні його серця — серед гніву й злоби, серед глуму і насміху над невдатним двоюрідним братом. Раптом вона випливла нагору. Казимир плеснув у долоні. Неначе з — під землі вродився козачок у червоних чобітках.
— Лукину, вишивальницю.
Лукина увійшла й зупинилася біля дверей. Пан обвів її постать гострим поглядом. В першу мить йому здалося, що її очі займають все обличчя. Такі були великі й зболені. «Тьху ти…» — вилаявся про себе пан. І подумав, що з цією дівкою йому й поталанило, і не поталанило. Була вона дуже цнотлива, відлюдькувата і якась… гордовита. А чим вже їй гордувати в її становищі? Підступитися ж до неї вдалося тільки за допомогою вина. Вона впивалася до нестями й тоді нагороджувала любощами, не відомими Казимирові раніше. Тільки зо два рази прошепотіла якесь інше, не його ім’я. А по тому ставала знову як горіх серед колючого гілля. І кілька разів панові спогадувався ножик із скіска. Було смішно, а трохи й лячно. І все ж… Є щось у цій дівчині. Була б вона шляхтянкою… Просто якби він був молодший і зумів закохати її в себе. Незвичайними розповідями, хоробрістю, чоловічою силою, ніжністю, подарунками. Про таке він колись мріяв. І такого йому не стрілося. Спочатку війна, та й був живий татусь, він сидів у цьому маєтку.
— Чого ти така, неначе тебе ведуть на страту, — гарикнув Казимир, бо ж згадав, що саме Владислав помітив осмуту цієї дівчини.
Лукинині губи смикнулися, з темно — вишневих стали білими, а з куточків очей скотилися дві сльози.
— Я… я в тяжі, — прошелестіла вона.
Пан наморщив високе чоло.
— Ну й біда мені з цими дівками, — спробував повернути все на жарт. — Ледве з якою пересплю, уже й понесла. — І осміхнувся погордливо, хижо. Хоч насправді це була четверта дівчина, яка завагітніла від нього. Стояв, роздумував, що робити. Відправити в Піски чи Козине?
Так Піски зовсім маленьке сільце, а в Козиному вже троє чукикають байстрят. Треба видавати заміж. Тут, у селі.
— Ти підеш заміж? — запитав голосом, що не викликав заперечення. — За кого б ти хотіла вийти заміж?
— Той… не візьме мене.
Пан зареготав. Наче трощив горіхи голими руками.
— Накажу — візьме. Та й без наказу. За кого б ти хотіла піти?
— За Філона.
— За якого Філона? — А сам поморщився, бо пригадав, що саме це ім’я шепотіла Лукина в п’яній гарячці кохання.
— За Філона Мальованого… — і знову затнулася. — Але він, мабуть, не схоче.
— Нехай спробує. Та й кажу ж, ще сам прибіжить. Знаєш Лимарів хутір?
— Отого, що згорів у хаті?
Лукина гаразд знала хутір козака — полісовщика Лимаря. Він був вольний козак, бездітний, і коли померла дружина, порядкував сам, сам і піч топив — та й згорів разом з хатою. А все інше лишилося: дві комори, клуня, хлів лісяний і хлів рублений, саж, погреби, великий сад.
