Повний місяць - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги бесплатно полные версии TXT) 📗
Втікач у глухому куті.
Куди не повернись.
Простирадла для моргу — надто жирно.
Слушно вважаючи це непотрібною розкішшю, Антон Савич Нещерет накривав мертві тіла шматками брезенту. Спеціальних столів для прозекторської теж не було, пристосували два саморобних, грубо збитих із різнокаліберних дощок. Третьому трупові місця не вистачило, і лікар, аби не робити винятку ні для кого, розпорядився покласти покійників рядочком на підлогу.
Левченко вже мав змогу роздивитися всіх. Але глянув ще раз, присідаючи перед кожним та відкидаючи брезент, відкриваючи страшні рвані рани. Під стелею висіла на дроті потужна лампочка. Та навіть якби світило не так яскраво, Андрій все одно міг переконатися — подібний почерк бачив, і то не раз.
— Ви праві, — озвався Нещерет, хоча Левченко розглядав убитих мовчки, не коментуючи й не оцінюючи видовище жодним чином. — Той самий.
— Хто?
— Вибачте…
— Той самий — це хто? — Андрій накрив спотворене передсмертним жахом лице останнього бандита, котрий невідомо, яким дивом упізнав його тоді, біля складів.
— Вбивця. Ви ж самі бачите.
— Я, Савичу, бачу роздерті горлянки. Чим їх рвали — зубами, кігтями, руками, залізними щипцями? Ви мені повинні сказати, Савичу, ви.
— Ми говорили на цю тему, Андрію. Я — не експерт… не займаюся судовою медициною. Ніколи нею не займався. Будь–які мої висновки дилетантські, потребують додаткових консультацій.
— Ви вже один раз зробили, як ви кажете, дилетантський висновок. Здається, самі в нього повірили.
Прикривши почервонілі очі, Нещерет легенько помасажував повіки великим та вказівним пальцями. За звичкою переступив із ноги на ногу, змістившись трошки вбік. На хвильку завмер, проговорив утомлено:
— Я не знаю, в що мені треба тепер вірити, — забравши руки та розклепавши повіки, знову глянув на Левченка. — Поняття не маю, Андрію. Мені, людині з вищою освітою, все оце, — він показав жестом на рядок трупів, — не вкладається в голові. Ніколи не припускали, що людина може перетворитися на звіра?
— Чому не припускав? Знаю — може. І справді перетворюється.
З Андрієвого язика ледь не злетіло, як десять років тому на його рідній Харківщині по спустошених великим голодом селах люди їли собі подібних. Стримався, пояснивши натомість:
— На війні це трапляється частіше. З тих пір, як наступаємо, звільняємо міста й села, чуємо про такі людські звірства, що часом навіть у загартованих боями бійців волосся дибки стає.
— Я не те маю на увазі, Андрію. Не про те кажу… Людство починалося з мавп. Якщо ви, звісно, приймаєте теорію Чарльза Дарвіна, а не Бога. Наших далеких предків не створювали помахом божественної десниці. Ми, Андрію, не виникли нізвідки. Гомо сапієнс весь час творив себе сам. З року в рік, від віку до віку.
— Що це вас понесло, Савичу? — здивувався Левченко.
— Хіба понесло, вам справді здається? Вибачте, я втомився останніми днями… З цим усім, — кивок на загризених, — і взагалі… Мені б поспати, Андрію.
— Мені б теж, — забувши, що в морзі, Левченко розуміюче посміхнувся. — Думаю, до ранку в нас іще час є.
— А вранці що?
— Новий день. А ось чи будуть нові жертви… Не думаю.
— Чому?
— Здається, цього разу наш із вами вовчисько мусив утамувати голод надовго.
— Думаєте?
— Певен. Як кажуть, зуб даю. Але… Ви ж про щось почали говорити. Збиралися сказати важливу річ для вас, для мене… Я перебив.
Нещерет стомлено відмахнувся.
— Так, думки. Нічого серйозного.
— І все ж таки?
— Дурниця, Андрію, дурниця.
— Почали вже, Савичу, так давайте далі. Я ж не відчеплюся тепер.
— Ну хіба… Насправді нічого особливого. Просто… Жорстоку людину часто називають звіром. Якби тварини розуміли людську мову, таке порівняння навряд чи сподобалося б їм. Проте… Ви ніколи не думали про можливість зворотного процесу?
— Тобто? Процесу — чого?
Лікар заплутував Левченка дедалі більше. Андрій намагався утримати нитку розмови, щоб вчасно й ніби між іншим запитати в Нещерета про те, заради чого прийшов. Тож вирішив слухати терпляче, чекаючи слушного моменту. Бо розумів: таким, як Антон Савич, треба виговорюватися. Власне, тому він зблизився зі Стефанівною — двоє людей із високою освітою, котрі ще не забули старі часи, завжди знайдуть спільні теми.
— Не знаю, чи поясню… Але закінчу, зараз закінчу, — Нещерет, тупцяючи на місці, вже розвернувся до мерців боком. — Еволюція навпаки. Є така теорія, точніше — низка теорій, неабияк популярних років двадцять — двадцять п'ять тому. Дискутувалися абсолютні дурниці, як на мене. Та все ж комусь стукало в голову…
— У вас задовгі передмови, Савичу.
— Боюсь, ви навіть після докладного вступу мене не відразу зрозумієте.
— Спробую.
Всякий раз, коли Андрій спілкувався не лише з Нещеретом, а й з Поліною Стефанівною, йому іноді кортіло признатися — не на вулиці знайдений. Який не який, а теж учених батьків дитина. Дещо й від них встиг почерпнути, та й оці самі гени радянська влада не скасувала своїм декретом. Але всякий раз відмовчувався, заганяв справжню натуру подалі, починаючи старанно грати типового солдафона.
— Звольте, — кивнув Нещерет. — Отже, еволюція перетворила мавпу на людину. Раз так, чому людина не може перетворитися на мавпу? Повернутися до первозданного вигляду, в прямому розумінні цього слова, — чи Андрієві здалося, чи доктор, пустившись у пояснення, трошки пожвавився. — Йдеться, звісно ж, не про буквальне перетворення. Ось мужчина — і ось він уже лізе на дерево, зарослий шерстю. Ні. Але тваринного, Андрію, буквально в кожній людині значно більше, ніж нам із вами хотілося б знати та вірити. Інстинкти можна розбуркати штучно. Важливо уявляти, як це робиться. Аби не втратити чоловіка чи жінку — і в той час розбуркати в ній інші, давно забуті якості. Маячня, правда? Ви ж так думаєте, бачу.
— Чесно? Дурня повна. Невже подібне когось серйозно турбувало?
— Можете не вірити — були поруч зі мною в часи молодості й такі особи. Коли коротко, то ідея утопічна й благородна водночас. Людина, відроджуючи в собі притлумлену, та зовсім не втрачену тварину, збагачує себе новими рисами та, головне, якостями. Хіба не цікаво — відкрити в собі щось нове, незвичайне, невідоме. Як думаєте?
— Не знаю, — Андрій говорив чесно. — Тим більше не розумію, чому ви раптом завелися.
— Бо наше з вами відкриття складно розтлумачити інакше, ніж згадкою про дурниці, з якими носилися замолоду. Хижак, наділений інтелектом, людським інтелектом… Я сприймаю результат його полювання ось так. Підстерегти одну жертву й вистежити, а потім — блискавично розправитися з трійцею. Причому двоє — дорослі, сильні та навряд чи боязкі мужчини… Погодьтеся, потрібні не лише гострі зуби, міцні кігті й стрімкість рухів. Ось цим створінням, як би ми з вами не домовилися його дражнити, керував інтелект. Чи щось таке… подібне до інтелекту. Тому я закінчу: ви праві, Андрію.
— О! В чому, цікаво?
— Ці мертві тіла вже не проллють нам з вами додаткового світла на процес визначення природи того, хто їх загриз. Досить знати, що нікого іншого тут нема. Жодних буржуазних націоналістів, котрі прикидаються вовкулаками, як твердить наш пильний товариш Сомов. Кожна наступна жертва вас до розгадки цієї дивної та страшної природи не наблизить. Зрозуміти її треба інакше.
— Як?
— У мене нема готових відповідей, Андрію. Просто, розкусивши справжню природу вбивці, ви, або — ми з вами, швидше наблизимося до хижака. Її не виявиш, якщо викликати сюди роту автоматників та наказати їм прочісувати ліс.
— Згоден. Все, на що здатен, лісовий звір зробив. Лишається вирахувати й спробувати діяти на випередження, як кажуть у військах.
— Бачте, домовились. Для цього треба спати, товаришу Левченко. Є спирт, на сон грядущий…
— Не тут. І взагалі… не тепер. Хочеться ясного розуму. Але ваш рецепт на сон, лікарю, абсолютно приймається. Попрошу в Стефанівни самогону. Навіть інтелігентні жіночки сьогодні мають удома цей бальзам.
