Iван Туркенич - Арутюнянц Георгий Минаевич (книги полностью бесплатно .TXT) 📗
Багато чого пригадав Туркенич, коли при тьмяному світлі гортав свій похідний блокнот. Великою подією для нього був прийом у кандидати партії. Він пригадав, як щиро вітали його бойові товариші, як схвильовано він відповідав, потискуючи їх дружні руки:
– Спасибі, братці, спасибі, любі! Постараюсь виправдати ваше довір'я.
І тепер, готуючись до бою, він розмовляв з командиром роти про комсомольців.
– Знаєте, товаришу старший лейтенант, з Авіновим нещастя: кілька годин тому поранений пострілом снайпера.
– Авінов? Секретар ротної комсомольської організації? – перепитав Туркенич.- Тяжко поранений?
– Із медсанбату повідомлень не було, але рана тяжка, в груди навиліт.
Туркенич одразу ж подзвонив начальникові політвідділу:
– Становище складається так, що мені необхідно залишитись у другій роті на ніч і бути з бійцями під час наступу.
Начальник вагався з відповіддю.
– Чи дуже необхідна твоя присутність?- перепитав він Туркенича і у відповідь на нове прохання свого помічника дозволити йому залишитись на передньому краї сказав:
– Гаразд, Ваню, тобі видніше. Туркенич віддав трубку телефоністу.
– Я у вас переночую, а вранці разом підемо у розвідку,- сказав він командирові роти.
На світанку спалахнув бій. Він почався, як і сподівався командир дивізії, зненацька, після короткої артилерійської підготовки.
Противник відповів на атаку наших батальйонів потужним мінометним та гарматним вогнем. Із-за Глогува по бойових порядках нашої наступаючої піхоти частими залпами била німецька артилерія. Проте бійці другого батальйону збирались на узліссі, маскуючись у складках місцевості.
Кулеметні черги ворога зрізали гілки кущів, зривали листя, брижили застояну воду канав.
Розгорівся запеклий, тяжкий бій. Нашi підрозділи зазнавали великих втрат під зосередженим вогнем ворога.
Туркенич із самого початку бою був у першому взводі другої роти. Тут майже всі бійці були комсомольцями, і він багато разів бував у них. Туркенич добре знав Трохима Клевашного, веселого баяніста, незмінного заспівувача під час відпочинку, що останнім часом так рідко випадав на долю бійців. Знав він і Павла Черних, високого стрункого сибіряка, який славився на весь полк влучною стрільбою. Часто розмовляв Туркенич і з «Стареньким»,-так називала молодь сорокалітнього Семена Євстигнєєва. Трохи забарний, з неквапливою ходою і мовою, «Старенький» навіть пишався тим, що він старший за всіх своїх бойових друзів, і, розмовляючи з Туркеничем, любив натякнути на свій життєвий досвід:
– Ось як проживеш чотири десятки на світі, то й довідаєшся, що воно й до чого.
Але зараз, у вирішальний час запеклого бою, і молодь, і старший Євстигнєєв були охоплені єдиним прагненням.-швидше добратися до маленького містечка.
Взвод, з яким Туркенич пішов у наступ, на кілька хвилин затримався на узліссі. Сирий, багнистий грунт уповільнював швидкий рух бійців.
Перебігаючи від дерева до дерева, переховуючись по улоговинках, бійці, проте, посувалися до поля, що виднілося на взгір'ї, де ще темніли полукіпки.
Туркенич ішов поряд з Клевашним і Євстигнєєвим. Ще кілька перебіжок – і вони будуть на краю узлісся.
– Вперед, братці, вперед! Зараз виберемося із ліска, а там видніше буде! – сказав Туркенич, озираючись на бійців.
Крізь поодинокі поріділі кущі він побачив, як солдати другого батальйону то поодинці, то невеличкими групами перескакували через неДезпечні місця, по яких ворог добре пристрілявся.
Два ще зовсім юних солдати з'явились на самому узліссі і відразу ж залягли поблизу самотнього високого дуба. Вони дали кілька коротких автоматних черг і, ніби по команді, кинулись уперед, вирішивши швидше перебігти небезпечне місце. Та не встигли вони ступити й кілька кроків, як поблизу завихрився смерч із вогню й диму. Один боєць спіткнувся, упустив автомат і повалився на землю.
«Осколком… на смерть…» – подумав Туркенич, пильно поглядаючи на дорогу. Товариш пораненого підбіг до нього і намагався підняти друга, але рана, очевидно, була тяжкою: закривавлена голова солдата безсило звисала додолу.
Клевашний теж бачив, як упав після вибуху молодий боєць, і з жалем сказав:
– Ось воно, солдатське життя. Командир взводу підійшов до своїх бійців.
– Хлопці! Тримайтесь правого боку! – крикнув він і побіг на галявину.
Туркенич, Євстигнєєв і Клевашний рушили слідом за ним.
– Ой, глянь…- коротко крикнув Євстигнєєв.
Поміж двох осичок з майже дочиста зрізаним кулеметною чергою листям лежав командир взводу. Він лише на кілька кроків випередив своїх бійців – куля наскрізь пронизала груди.
Туркенич і Клевашний мов укопані зупинились над убитим./Адже щойно вони бачили молодого командира сповненого життя, руху… Ось тут, на сусідній галявинці, він кликав за собою…
А зараз взводний лежить нерухомий. Пілотка злетіла з голови, і буйні кучері впали на високе загоріле чоло… Вітер ворушив їх, і здавалося, що от-от устане молодий ставний командир, трусне головою і скаже щось" веселе, задерикувате своїм бійцям. Та не судилося йому стати в ряди своїх товаришів – назавжди зупинилось пробите кулею серце, потьмяніли великі голубі очі…
На галявинці з'явилась решта бійців взводу, Вони нерішуче зупинились біля осичок, під якими лежав їх убитий командир.
Успіх бою для взводу вирішували секунди… Противник знову посилив артилерійський вогонь. Два-три снаряди уже знову підняли фонтани застояної болотної води.
– Взвод! Слухай мою команду! За мною! – крикнув Туркенич і побіг вперед.
Солдати кинулися за ним. Кілька перебіжок – і взвод увірвався на околицю містечка.
Туркенич ступив ще кілька кроків – майже стрибків – і раптом упав, мов підкошений, навзнак. Чорно-багровим віялом злетіла всього за кілька метрів перед ним пухка земля… Біль був таким різким, що старший лейтенант знепритомнів. Кров ринула з грудей, заливаючи все навколо. Євстигнєєв підбіг до командира, став на коліна й обережно повернув його на плече. Туркенич був майже неживий. Євстигнєєв озирнувся на всі боки. Недалеко, біля в'їзду в Глогув, з'явилась санітарна двоколка.
«Молодці санітари, слідом за бійцями їдуть»,- подумав солдат і замахав пілоткою. Через кілька хвилин двоколка під'їхала. Санітарка, вже немолода висока жінка, підбігла до Євстигнєєва. Той мовчки показав їй на нерухомого Туркенича.
Санітарка спритно зробила першу перев'язку. Та хоч як туго старались накласти бинт її мускулясті, звичні до фізичної роботи руки, кров, хоч повільно, все ж проступала.
– Живий… Живий! – прошепотіла санітарка, прислухаючись до уривчастого хрипкого дихання Туркенича.
– Чого стоїш? – сердито звернулась вона до Євстигнєєва. – Допоможи перенести. Та, гляди, обережно… Не спіткнись.
Бій затихав. Залпи гармат поступово відкочувались далеко-далеко, нагадуючи розкоти грому.
Медсанбат містився поблизу від штабу дивізії. Командир дивізії, побачивши двоколку, ступив кілька кроків назустріч.
– Хто поранений? Тяжко?
Євстигнєєв кинув повід і, віддаючи честь, відповів:
– Тяжко, товаришу полковник… У груди осколком…
Полковник підняв шинель:
– Туркенич?!.
Поранений на мить опритомнів, але говорити не міг. Життя зосередилось у великих сірих очах. Він поворушив губами, намагаючись щось сказати. Упізнавши полковника, Туркенич хотів підняти руку, але відразу опустив її.
Полковник узяв цю холодіючу, безсилу руку і, намагаючись говорити звичайним тоном, сказав:
– Нічого, Ваню, не сумуй! Зараз тебе оглянуть лікарі, перев'яжуть добре, лікуватимуть. І знову повернешся в нашу дивізію. Правда, друже?
Туркенич нічого не міг відповісти, голова хилилась набік, очі заплющувались.
Офіцери й солдати оточили двоколку.
– Тяжко поранений… старший лейтенант Туркенич… Ледь живого привезли…
– Навряд чи виживе… В груди осколком…
Командир дивізії звелів подзвонити в штаб армії, прохаючи прислати відомого всьому фронту спеціаліста-хірурга.
