Ключ від Королівства - Дяченко Марина и Сергей (читать книги без сокращений txt) 📗
Якби тут був Ланс з його «трасуванням віялом»!
Мені не вдасться по-дорослому крутнути посох навколо пальця. Я ж не жонглер…
Зате я багато разів бачила вертольоти.
Я піднесла посох над головою. Збоку, мабуть, це було схоже на дитячу гру в гелікоптер: свиснуло наді мною повітря… Посипалися спочатку поодиноку іскри, потім цівки вогню, потім навколо мене раптом напнулося непроникне зелене шатро. Посох крутився вже сам по собі, щомиті ризикуючи впасти. Я бачила, як позадкували мої вороги, як упали, як закипіла вода біля берега — гості вшивалися, спіймавши облизня, тікали, так би мовити, у свою безодню, на дно морське, чи де там вони живуть… І ось уже берег спорожнів, а я стояла в центрі зеленого вогненного шатра, посох крутився у мене в руках, а я не могла його зупинити!
Ці кілька хвилин були найжахливішими з усієї сутички. Пальці заніміли, руки готові випасти із суглобів, вороги давно розбіглися… А посох свистів над моєю головою, не уповільнюючи обертів. Не зупиняючись.
Виручила хвора нога. Я спіткнулася об камінь і впала.
— Ось вона! Ось!.. Ой, а що це?!
Я сиділа на пісочку, замислено вигризаючи смажених молюсків з їхніх закопчених розкритих будиночків. Багаття згасло. Сонце стояло високо, весь берег позаду був завалений відірваними залізними клешнями, а подекуди валялися й голови. Я навмисно сіла спиною до місця битви, щоб не псувати собі апетиту.
Я впізнала голос. Проте обернулася не відразу. Нехай дивляться, їм корисно. Може, відпаде охота ходити берегом самим, без мага дороги.
— Ліно! — голос був тепер слабкий, ледве чутний. — Ліно, ти жива?
Я знехотя повернула голову.
— Ні, мене вбили.
— Навіщо ти пішла? Як ти могла нас покинути?
Принц і Ельвіра поспішали до мене берегом, обережно обходячи залізні останки.
— Ці люди… Знаєш, що вони нам сказали, коли ти пішла? Вони послали нас чистити рибу!
— І правильно зробили.
Принц уповільнив крок. Випустив руку Ельвіри.
— Що ти сказала? — обурився він.
Я підвелася, взяла посох і пішла назустріч принцові. Він був значно вищий за мене, та це справи не міняло.
Я зупинилася за два кроки від нього, і принц теж зупинився. Я навела посох йому на груди. Він зблід.
— Ти що?!
— Ідіть назад. Ви обоє. Не смійте ходити за мною!
Підбігла Ельвіра. Принц смикнув її за руку, затулив собою. Було прикро й смішно дивитися, як він захищає від мене принцесу. Я розсміялася.
— Ви обоє зрадники. Через вас, можливо, загинув Оберон… і багато наших друзів. Через вас. І через мене…
Принц став ще блідішим. Зіниці у нього розширилися, очі стали чорними і якимись бездонними, ніби об’єктиви. Губи затряслися.
— Я привела вас до людей, — продовжувала я безжально. — А ви не змогли заснувати Королівства. Вам ніколи не бути королем і королевою. А я не повернуся додому. Так нам і треба, всім трьом. А зараз геть звідси, ходіть до селища й сідайте чистити рибу. І забудьте, як мене звати! А якщо ви ще раз попхаєтеся за мною…
Я вдарила посохом об пісок. Сердитий зелений промінь зметнувся в небо. Я вдарила знову — повітря зашипіло, розрізане смарагдовим вогнем. Принц позадкував, все ще прикриваючи собою Ельвіру. Вони обоє дивилися з таким жахом, ніби я на їхніх очах скинула шкіру.
А потім вони раптом одночасно відірвали погляди від мене і втупилися вгору, в простір над моєю головою. Я озирнулася…
У повітрі над дальніми горбами танув слід білого променя. Мить — і новий промінь, яскравий навіть на фоні денного неба, піднявся в синяву, завмер і поволечки почав танути.
— Що ми скажемо? Давайте вирішимо! Ми мусимо говорити одне і те ж, від цього залежить життя, ти розумієш?
— Говоріть що хочете, — я сиділа на піску й дивилася на хвилі.
— Цього мало! Ти, Ліно, мусиш говорити те ж, що й ми!
На щоках у Ельвіри пломеніли червоні плями. Я сама відчувала, що печу раків. Мене й Оберона розділяло кілька годин шляху, не більше. Від самої думки про це починали жижки труситися, і я не знала, чого більше хочу — бігти назустріч чи тікати не озираючись.
— Отже, так, — принц прагнув зберегти самовладання. — Увечері ми з Ельвірою пішли прогулятися, на нас напало чудовисько, Ліна нас рятувала. Потім усіх підхопило й понесло туманом… Усе.
— Яке чудовисько?
— Та будь-яке!
— Я маю на увазі, як воно виглядало? — Ельвіра кусала губи. — Ми повинні говорити одне і те ж!
— Ну… таке… з рогами… — Принц руками зобразив щось настільки ж люте, наскільки й незрозуміле. — Та придумай будь-яке чудовисько й розкажи нам! Щоб ми знали…
Я через плече покосувала на горби. Тремтіло повітря над розігрітим піском. Оберон уже знав, що я тут, він упізнав мій промінь і відповів на нього. Він знає, де ми, і йде сюди…
І буде тут… коли? Можливо, з хвилини на хвилину.
— Ліно! Ліно! Ти чуєш?
Вони обоє стояли наді мною, в обох були бліді обличчя і вимогливі голоси:
— Ліно! Вставай! Ми повинні йти назустріч, швидко і з радістю йти, ти зрозуміла? І щоб ніякого натяку на винуватий вигляд! Не відводити погляду, не бентежитися! Якщо ти не цінуєш свою голову — пожалій наші! Будь ласка!
Навалившись на посох, я важко встала.
Ми йшли цілісінький день, проте жодна жива істота не трапилася нам на шляху. Схоже, Оберон зовсім не поспішав нам назустріч — він чекав, коли ми самі прийдемо до нього. У цій байдужості я вбачала недобрий знак.
Принц і Ельвіра говорили без угаву — заспокоювали одне одного, придумували всіляких чудовиськ, які нібито на нас напали й змусили залишити караван. Я волочила по піску ноги, за мною залишався слід, як за трактором. Щоразу коли ми підіймалися на горбочок, мене починало млоїти від хвилювання — зараз з’явиться караван, зараз ми його побачимо…
Проте щоразу ми бачили тільки піщаний берег, біло-сірих птахів, що ходили по піску, і далеко попереду — новий пагорб.
Сонце сіло. Ельвіра та принц охрипли.
— Може, нам узагалі привиділося? — тихо запитав принц після тривалого мовчання.
Я заперечливо похитала головою. Сигнал Оберона я ні з чим не сплутаю. Але, можливо, караван іде від нас? Однак і слідів ніяких не було — чистий, вилизаний вітром і морем пісок…
Зовсім стемніло. Ми йшли бездумно, як котиться заводна машинка. Зійшли на пагорб…
І побачили вогні. Навколо багать рухалися тіні, сиділи, ходили, метушилися — я нарахувала три, чотири, п’ять… вісім багать! Отже, караван не зазнав втрат, принаймні таких, які можна було б побачити з першого погляду!
У мене ніби камінь з серця звалився.
Розділ двадцять шостий
Брехня
Принц і Ельвіра, взявшись за руки, крокували попереду — точнісінько заблукалі дітлахи, які спочатку загубилася в лісі, а тепер із перемогою — живі все-таки! — повернулися назад. Я пленталася за ними, і щокроку посох у руках ставав усе важчим.
Біля найближчого до нас багаття сиділи стражники й сурмач. Ельвіра та принц ішли, прискорюючи крок. Я встигла почути, як принцеса шепнула: «Насамперед до короля, він повинен почути все від нас, а не…» Її останні слова потонули в гомоні — стражники нас побачили. Вони нас чекали.
Хтось одразу ж побіг через весь табір до королівського шатра. Усюди на шляху того, хто біг, поверталися голови, люди вставали, здіймалися навшпиньки, поспішали до нас — переконатися на власні очі, роздивитися ближче. Я впізнала їх у відблиску великих багать: єгеря і слуг, музикантів, конюхів і того білявого, про якого Ельвіра колись сказала, що він королівський кат…
У мене душа втекла в п’яти. Я всілася на пісок збоку від багаття. Ельвіра й принц щось розказували на два голоси, розмахували руками — їхні чорні силуети на фоні вогню видавалися оксамитовими, плоскими.
