Обліковець - Троян Марина (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
А потім, з року в рік, дивлячись на красуню-доньку, дозволяти собі хоч іноді згадувати сина? Чи з’їздити нишком подивитися на нього, коли він – диво з див! – пішов до школи? А потім хоч раз на рік, ховаючись за кущами, п’ять хвилин спостерігати за живим чорнявим хлопцем, який ніколи не назве її мамою, але ніколи не перестане бути її сином? Чи встрибнути – якраз у день народження дочки – до машини випадкового клієнта, який саме їхав відвозити внуків, що жили в одному місті з її сином, щоб чи не востаннє побачити свого хлопчика перед тим, як він закінчить школу й вона загубить його слід? Чи, впіймавшись Яну попід школою, стрімголов тікати, дряпаючись і кусаючись, як дика кішка, чи поговорити, як цивілізовані люди, розпитати про сина, розказати про доньку? Чи дати обіцянку не шукати більше зустрічей із сином в обмін на його обіцянку не шукати зустрічей із дочкою? Чи прийняти його допомогу на Лейлине навчання?
Якось Серафима, думаючи, що в них із дочкою нарешті все починає налагоджуватися, купила лимонад, спекла торт і чекала на Лейлине повернення. Коли ж дочка прийшла додому, то тільки злісно закинула черевики до кутка і, навіть не глянувши на святковий стіл, замкнулася в себе в кімнаті.
Коли врешті вийшла, мати обережно сіла поруч і почала чекати.
– Мене не взяли, – повідомила Лейла те, про що Серафима й сама вже здогадалася. – Їм в училищі цигани не потрібні, – додала так, наче говорила про погоду, але руки ніяк не могли розімкнутися з кулаків.
Серафима підсунула до неї великий шматок торта, і дівчина почала сікти його ножем, ніби то був хтось із приймальної комісії.
– Мам, у тебе батьки були циганами? – врешті запитала Лейла, прикінчивши половину торта.
– Ні, – чесно відповіла Серафима.
– Мій батько був циганом?
– Я… я не знаю, – збрехала тоді Серафима. Уперше збрехала рідній дитині. – А чому ти питаєш?
– Я не циганка! Якби я дізналася, що є дочкою цигана, вмерла б одразу! – відповіла тоді Лейла. І Серафима не змогла знайти жодної, бодай малесенької ознаки на доччиному обличчі, яка б говорила, що це просто слова…
Чи розказати слідству все про те, де й чому вона була десятого грудня – знаючи, що це невідворотно стане відомо Лейлі, підозрюючи, що це остаточно зламає її віру в матір, віру в сім’ю, віру в себе?
– Лейла не повинна знати! – вимовила Серафима до адвоката вимогливо й благально одночасно. – Тому я нічого не скажу.
Андрій полегшено зітхнув. Схоже, камінь зрушив із мертвої точки.
– То в цьому вся проблема? – Він поправив краватку і вів справу до логічного завершення. – Лейла не повинна знати? А якщо я вам пообіцяю, що Лейла не дізнається ніяких подробиць, вона не знатиме нічого, крім того, що її матір звільняють, ви зробите, як я кажу?
29
Коли Міла отямилася, їй знову все боліло: і тіло, і душа. Кожен рух давався болісно, але то нічого порівняно з кожним спогадом.
Дівчина не могла заплющити очей без того, щоб не побачити перед собою сп’яніле обличчя Ростика чи розгніване обличчя мами. Час від часу їй спливало замислене обличчя Славка, але відсутність на ньому негативних емоцій, направлених на Мілу, не робила ті спогади легшими за інші.
Коли запитували її анкетні дані, Міла промовчала про факт заміжжя. На прохання дати телефон найближчого родича вона продиктувала Надин номер.
Зі Славкового життя вона пішла тихо, без зайвого шуму, у Надине життя повинна була вторгнутися знову, незалежно від бажання їх обох.
Міла була настільки зайнята боротьбою зі своїми примарами, що певний час навіть не помічала, що не може ворушити ногами.
На розпитування щодо стану здоров’я лікарі одноголосно відповідали, що, крім життя, нічого не можуть їй обіцяти. Та Мілі було байдуже. Для себе вона вже нічого не хотіла. Єдине, про що шкодувала, – це про зайвий клопіт, який ляже на мамчині плечі, якщо дочка залишиться калікою. Але дівчина вирішила, що в будь-якому стані робитиме для Соньки все, що буде в її силах.
Щоб забрати дочку додому, Надя найняла односельця з «Газеллю», бо тепер Міла могла пересуватися тільки у візку. Лікарі міської лікарні зробили все від них залежне, але вище своєї голови стрибнути не могли.
Наді порадили кілька відомих столичних травматологів-хірургів, але попередили, що їхня допомога коштуватиме дорого і не факт, що вона дасть результат.
Звістку про доньчине нещастя Надя сприйняла напрочуд мужньо і тверезо. Без зайвого галасу вона супроводжувала доньку в лікарні під час лікування, а коли стало можливо, повезла додому. Сонька тим часом залишалася з одинокою сусідкою-пенсіонеркою, у якій Надька несподівано знайшла товаришку й помічника до дитини.
Ніяка подія ще не була для мене такою хвилюючою, як повернення до Розлогого.
Я їхав на даху «Газельки», яка везла Мілу додому, і готовий був штовхати її ззаду, щоб їхала швидше. По наближенні до села я залітав наперед, щоб краще було видно, але буйство зелені та по-літньому нахабних бур’янів не давало нічого розгледіти. Я ніби чекав, що нас будуть зустрічати з феєрверком і фанфарами. Ну, нехай не з фанфарами і нехай не всіх… Я б цілком задовольнився одиноким білим майорінням вдалині, що виглядало б одного мене.
Ми доїхали до Надьчиного дому. Сусід допоміг Мілі вибратися з машини й дістатися кухні, Надька клопоталася з речами, з рук якоїсь пані махала руками дитина… А білого майоріння я так і не дочекався.
Дотяг день до вечора, споглядаючи сумно-веселі балачки-розпаковування, а тоді припинив чекати й пішов.
Стовп був порожній. Хай як я силкувався розгледіти знайому постать бодай поза ним – не розгледів. Хай як намагався зупинити коловорот у своєму нутрі – не міг.
Дивно, бо в Міли вдома все крутилося тягучою солодко-гіркою ватою, яка миттєво танула в роті, не втамовуючи голод, але приємно пахла й окутувала руки м’якістю. Від таких емоцій скоріше заснеш, ніж відчуєш щось подібне. Натомість із Лейлиної домівки не йшло взагалі ніяких емоцій, наче вони всі дійсно там поснули. Чому ж я не можу стримати бажання ридати й сміятися одночасно, навіть знаючи, що мені ніхто не повірить і ніхто не зможе зарадити?
Я зазирнув до кожної кімнати Лейлиного дому й побачив, що той дім стояв геть порожній. Як, врешті, і я.
Колись Сьомий сказав мені, що обліковці не здатні на почуття. Мабуть, це так. Мабуть, кожен обліковець, якщо приперти його до стіни, може тебе облаяти, але не зможе зненавидіти. І кожен обліковець, з яким зійдешся думками, здатний стати тобі другом – але чи спроможеться тебе полюбити?
Протягом тижня вдома все підганяли під Мілині потреби: повідкривали двері, які, дякувати Богу, були подвійні, зробили пологими пороги, кухонне причандалля та інші потрібні речі спустили до доступного для Міли рівня. Скрізь на нижні шафки довелося почепити замочки, бо Сонька вже починала повзати.
Міла навчилася сама себе обслуговувати, сама перебиралася з ліжка на візок, сама вдягалася й ходила в туалет. Розібравшись із собою, вона почала брати на себе Соньку. Дівчинка, здавалося, упізнала її й залюбки товклася в неї на колінах, гралася з нею й засинала в неї на руках.
Надя продовжувала ходити на роботу, а ті півдня, що її не було вдома, з Мілою та Сонькою охоче сиділа сусідка. Одинока жінка в Мілі знаходила компанію, а з привітною Сонькою віднайшла задоволення свого нереалізованого материнського інстинкту.
Кожна проста процедура займала в Міли багато сил і часу, а кожну вільну хвилину вона приділяла малечі, тому в неї майже не лишалося дозвілля, щоб себе жаліти. Та якось вона виявила, що це роблять за неї.
Заїхавши одного вечора на кухню, Міла застала там зовсім не таку Надю, яку звикла бачити. Сонька на підлозі натхненно перекочувала туди-сюди пластикові пляшки з макаронами, а її бабуся, опустивши голову на схрещені на столі руки, беззвучно ридала.
– Мамо, ти що? – перелякалася Міла. – Погані новини від Полі?
