Соляріс. Едем. - Лем Станислав (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
— Пусте. Чого ми зажадаємо?
— Кажи ти. Я зараз не можу. Вона сказала що-не-будь перед тим, як…
— Ні. Нічого. Я вважаю, що тепер з’явився шанс…
— Шанс? Який шанс? На що? А-а… — промовив я вже тихіше, дивлячись йому в вічі, і раптом усе зрозумів: — Контакт? Знову контакт? Ми ще мало… і ти, ти сам, і вся ця божевільня… Контакт? Ні, ні, ні. Це вже без мене.
— Чому? — запитав Снаут цілком спокійно. — Кельвін, ти й досі, а особливо тепер, підсвідомо ставишся до нього, як до людини. Ненавидиш його.
— А ти хіба ні? — кинув я.
— Ні, Кельвін, адже він сліпий…
— Сліпий? — повторив я, певен що не розчув.
— Ясна річ, у нашому розумінні. Він не сприймає нас так, як ми сприймаємо один одного. Риси обличчя, постать, яку ми бачимо, дають нам змогу розрізняти окремих індивідів. А для нього все це — прозоре скло. Адже він проникав у глиб наших мозків.
— Ну гаразд. І що ж із цього випливає? До чого ти ведеш? Якщо він зумів оживити, створити людину, яка існує лише в моїй пам’яті, і зробив це так, що її очі, рухи, її голос… голос…
— Кажи далі! Кажи, чуєш!!!
— Та кажу… кажу… Ага. Отже… голос… звідси випливає, що він може читати нас, як книгу. Ти розумієш, що? я маю на увазі?
— Атож. Виходить, якби він захотів, то міг би з нами порозумітися, так?
— Звичайно. Хіба це не очевидна істина?
— Ні. Зовсім ні. Адже він міг узяти лише рецепт виробництва, який складається не із слів. Це збережений у пам’яті запис, його білкова структура, як голівка сперматозоїда чи яйцеклітина. Адже там, у мозку, нема ніяких слів і почуттів; спогад людини — це образ, записаний мовою нуклеїнових кислот на макромолекулярних асинхронних кристалах. Отже, він узяв у нас те, що найглибше закарбувалося, що найміцніше замкнено, що лишило найповніший, найглибший слід, розумієш? Але він міг зовсім не знати, що це для нас означає, який має сенс. Це все одно, якби ми зуміли створити симетріаду й кинули її в Океан, знаючи архітектуру, технологію і будівельні матеріали, але не розуміючи, навіщо вона, для чого служить, чим вона є для нього…
— Це можливо, — сказав я. — Так, це можливо. У такому разі він… може, взагалі не хотів розтоптати й принизити нас. Мабуть, що так. І тільки ненароком… — У мене затремтіли губи.
— Кельвін!
— Так, так. Гаразд. Уже все нормально. Ти добрий. Він теж. Усі добрі. Але навіщо? Поясни мені. Навіщо ти це зробив? Що ти їй сказав?
— Правду.
— Правду, правду! Що саме?
— Ти й сам добре знаєш. А зараз ходімо краще до мене. Будемо складати рапорт. Ходімо.
— Зачекай. Чого ти, власне, хочеш? Невже ти збираєшся залишитись на станції?
— Та вгадав. Я справді хочу тут залишитися.
СТАРИЙ МІМОЇД
Я сидів біля великого ілюмінатора й споглядав Океан. Роботи в мене не було ніякої. Рапорт, складений за п’ять днів, тепер обернувся в пучок хвиль, що мчав у порожнечі десь поза сузір’ям Оріона. Досягши темної пилової туманності, яка розпростерлася на обширі у вісім трильйонів кубічних миль і поглинає промені світла та будь-які інші сигнали, він потрапить на перший із низки ретрансляторів. Звідти, від одного радіобуя до іншого, стрибками завдовжки мільярди кілометрів він линутиме по кривій величезної дуги, аж поки останній ретранслятор, металева брила, щільно напакована точними приладами, з видовженим писком напрямленої антени, сконцентрує його ще раз і скерує далі в простір, до Землі. Потім минуть місяці, і точнісінько такий самий пучок енергії, посланий із Землі, протягши за собою борозну імпульсних спотворень у гравітаційному полі Галактики, досягне краю космічної хмари, прослизне, посилений, уздовж ланцюга буїв, що вільно дрейфують, і, не зменшуючи швидкості, помчить до подвійного сонця планети Соляріс.
Океан під високим червоним сонцем був чорніший, ніж звичайно. Рудий туман сплавляв його стики з обрієм. День був надзвичайно душний, ніби провіщав шалену бурю, яка кілька разів на рік лютує на планеті. Були всі підстави припускати, що її єдиний житель контролює клімат і сам спричиняє ці бурі.
Ще пару місяців мені доведеться визирати з цих ілюмінаторів, з висоти спостерігати за розкутим білим золотом і стомленим багрянцем, які час від часу відбивалися в якомусь рідинному виверженні, в сріблястому пухирі симетріади, стежити за пересуванням нахилених проти вітру струнких «швидкунів», подибувати напіввивітрілі, зруйновані мімоїди.
Одного чудового дня екрани всіх відеофонів спалахнуть світлом, оживе вся давно змовкла електронна система сигналізації, приведена в дію імпульсом, посланим з відстані сотень тисяч кілометрів, сповіщаючи про наближення металевого колоса, який, протяжно гуркочучи гравітаторами, знизиться над Океаном. Це буде «Улісс», або «Прометей», або якийсь інший величезний крейсер далекого плавання. Коли я спущусь трапом з плаского даху станції, то побачу на палубах шеренги масивних броньованих роботів, які не поділяють з людиною первородного гріха й такі невинні, що виконують кожен наш наказ, аж до повного знищення себе чи перепони, котра постане їм на шляху, якщо таку програму закладено в кристалах їхньої пам’яті. А потім корабель легко підніметься, випереджаючи звук і залишаючи за собою конус розбитого на басові октави гуркоту, який сягне Океану, і обличчя всіх людей на мить засяють від думки про повернення додому.
Але в мене дому не було. Земля? Я думав про її величезні, багатолюдні, гомінкі міста, де загублюся, щезну майже так, як щез би, коли б зробив те, що хотів зробити другої чи третьої ночі — кинутися в Океан, хвилі якого важко перекочувалися внизу. Я потону в юрбі. Буду мовчазним й уважним, і за це мене цінуватимуть товариші. У мене з’явиться багато знайомих, навіть друзів, будуть жінки, а може, навіть одна жінка. Якийсь час я примушуватиму себе усміхатись, уклонятися, вставати, виконувати тисячу дрібних дій, з яких складається земне життя, аж поки знову звикну. З’являться нові захоплення, нові заняття, проте я вже не зможу їм віддатися цілком. Нікому й нічому, і ніколи більше. А вночі може дивитимусь туди, де на небі скупчення космічного пилу чорною запоною затуляє сяяння двох сонць, і в моїй пам’яті постане все, навіть те, про що думаю зараз, і з поблажливою усмішкою, в якій буде трохи жалю й власної вищості водночас, згадуватиму свої шаленства й надії. Я зовсім не вважаю себе, того, яким буду, гіршим за того Кельвіна, який був готовий на все заради справи, ім’я якій — Контакт. І ніхто не матиме права мене осудити.
До кімнати ввійшов Снаут, роззирнувся довкола, відтак глянув на мене. Я встав і підійшов до столу.
— Чого тобі?
— Мені здається, ти нудьгуєш без роботи? — запитав він, підморгуючи. — Я міг би запропонувати тобі зробити деякі обчислення. Щоправда, це не дуже спішно…
— Дякую, — усміхнувся. — Але це вже ні до чого.
— Ти цього певен? — запитав він, дивлячись в ілюмінатор.
— Так. Я саме думав про різні речі і…
— Я волів би, щоб ти думав тепер якомога менше.
— Ах, ти зовсім не уявляєш собі, що? я маю на увазі. Скажи: ви віруєш у бога?
Снаут пильно глянув на мене.
— Та що ти? Хто тепер вірить…
У його очах світилася тривога.
— Усе це не так просто, — почав я вдавано безтурботним тоном. — Мене цікавить не традиційний бог із земних вірувань. Я не знавець релігії і, можливо, нічого нового тут не придумав, але ти часом не знаєш, чи існувала коли-небудь віра в бога… недолугого?
— Недолугого? — здивувався Снаут і звів брови. — Як це розуміти? В певному розумінні бог усякої релігії має вразливі місця, бо він наділений людськими рисами, тільки перебільшеними. Бог Старого Завіту, наприклад, жадав схиляння й жертв, заздрив іншим богам… Грецькі боги через свою сварливість і родинні чвари теж були по-людському недосконалі…
— Ні, — урвав я його, — я маю на увазі бога, чия недосконалість не пов’язана з простодушністю людей, які створили його, а є його найістотнішою, іманентною рисою. Це бог, обмежений у своєму всезнанні й всесиллі, він помиляється в передбаченні майбутнього своїх починань, подальша доля яких залежить від обставин і може вкинути в жах. Це бог… каліка, який завжди прагне більше, ніж може, не одразу це усвідомлює. Бог, що винайшов годинник, а не час, який той годинник відлічує. Винайшов прилади чи механізми, які служать певним цілям, але які вже переросли ті цілі й зрадили їх. Він створив також нескінченність, покликану засвідчити його всемогутність, а тим часом вона стала свідченням його цілковитої поразки.
