Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій (читаем книги онлайн .TXT) 📗
— А ці… духовні оболонки… Вони не розлетяться врізнобіч, щойно відокремляться від тіла? — поцікавився Тищенко.
— Ні, — запевнив Іван Іванович. — Вони являють собою щось на зразок матрьошок: одна в одній. Тільки уявити собі такий вибір важко, бо там менша матрьошка ховає в собі більшу… Власне, це складно зрозуміти тут, у нашому вимірі. Там же, де вам доведеться працювати, це здаватиметься природним. — У низькому хрипкуватому голосі керівника Центру відчувалися впевненість і спокій професора, який пояснює студентові відомі наукові істини.
— Гаразд, припустімо, що моє Я опинилося в тому — іншому світі… — озвався “виконавець”. — Але ж він безмежний. Як у безмежжі можливо відшукати одну-єдину душу?
— Ось ми й підійшли до деталей… — усміхнувся Іван Іванович. — Ви чули коли-небудь про постулат Гаутами? Не чули… Відповідно до цього постулату кожна точка простору-часу знає абсолютно все про інші точки простору-часу, тільки в послабленому вигляді. Що далі точки одна від одної, то слабкіше вони знають, але знають все… Проникнувши в той світ, ваше Я вмить стане його складовою, воно буцімто підключиться до пам’яті Вселенського комп’ютера.
— Ну, от і добре, — сказав Тищенко, імітуючи в голосі легковажність. — Залишається тільки отримати путівку.
— Мабуть, що… А тільки путівку ви отримаєте не тут, а по той бік дзеркала.
Обличчя господаря, яке на час втратило стандартний для представників “Порядку” вираз, знову стало вимогливим. Надто це впало в око по тому, як він сів до столу, котрий був ніби фрагментом баченого Тищенком в офісі. Його, здавалося, відпиляли від тієї споруди і разом з головою, торсом та невидимою, схованою за поліровкою, частиною тіла, перенесли сюди. Тільки великий ніс між повних пещених щік вносив якусь невідповідність у “стандарт”. Він здавався випадковою деталлю, позиченою з чужого обличчя.
Кімната, куди Іван Іванович завів Тищенка, була вмебльована двома кріслами з високими бильцями. Звичайні крісла, в яких при бажанні можна було б і покуняти, але тільки стояли вони під арками, подібними до тих, крізь які проходять авіапасажири в пунктах огляду. В одному кріслі вже сидів чорнявий молодий чоловік, котрий доставив Тищенка в офіс “Порядку”, а потім — до Центру.
— Познайомтеся ближче, — сказав керівник. — Я з’явлюся за півгодини.
З вулиці долинав якийсь гомін, чулися голоси й тупіт.
— Все мітингують, — зауважив осудливо Іван Іванович перед тим, як причинити за собою двері.
Ввічливий вираз, що його Тищенко завважував раніше на обличчі молодика, кудись зник; зараз воно було відчуженим і холодним. Тільки чорні очі, якими він окинув свого майбутнього супутника, виблискували неначе неземним вогнем; вони здавалися двома вікнами в пекло. “Авжеж, — подумав Тищенко, — мало радості поступатися комусь своєю чергою жити…” А вголос сказав:
— Послухай-но, друже, чому це твоїй конторі прикрутило викидати такі шалені гроші? Чи не простіше дочекатись, поки та особа сама нас відвідає? Адже рано чи пізно вона з’явиться…
— Вся справа в тому, — сказав серйозно чорнявий, — що коли ми кажемо рано чи пізно, то маємо на увазі не дні, не місяці і навіть не роки, а покоління. Якщо припустити, що душа тієї особи втілиться в народжене цієї миті немовля, то заявить вона про себе в кращому випадку років через тридцять. Я вже не кажу про те. шо з’явились вона може де завгодно — в Австралії, Африці або багатомільярдній, багатоликій Азії. А нам вона потрібна зараз і тут.
— Але ж незамінних немає, — вихопилось у Тищенка. — Хіба не можна відшукати серед живих?
— Щодо немає незамінних — це казка для тих, — молодий чоловік кивнув на відкрите вікно, звідки долинав усе голосніший гомін. — Незамінні особи є, бони приходять у цеп світ тоді, коли в них виникає потреба.
Попри молодий вік, чорнявий виявляв переконаність людини, яка бувала в бувальцях. У свідомість Тищенка закрався сумнів: чи насправді тіло, що сидить у кріслі навпроти, належить молодому чоловікові? А якщо його підозра слушна, то яким чином сталася заміна душ — з обопільної згоди чи насильницьким шляхом? Уперше подумав, що “Порядок”, витягнувши з нього общянку про нерозголошення таємниці, сам жодних гарантій про його повернення не дав. В уяві виникли обличчя дружини і двох їхніх синів; вони постаааяи щораз, як він ішов на ризиковану акцію, і були нагадуванням тога яку велику ціну йому доведеться сплатити за необачність… Він подивився на годинник. З хвилини на хвилину мав прийти керівник Центру.
Раптом Тищенко відчув, що арка над ним начебто ожила. В ній не видно було ні індикаторних вічок, ані якихось інших прикмет, що свідчили б про те, що її ввімкнули, але від неї линуло щось таке, чого не вловлювали органи чуття. Він кинув погляд на супутника: той, попри зовнішнє відчуження, чогось очікував. “А де ж Іван Іванович?” — подумав Тищенко і раптом побачив його — у своєму кабінеті (передпокої відеозалу) з напруженим серйозним обличчям. На ньому був сталевого кольору кітель — не військовий, а цивільний. У такому ж кітелі Тищенко бачив колись на фото свого діда. “Коли він устиг убратись!?? — подумав здивовано. — І з якої нагоди?” Раптом зрозумів — керівник Центру приготувався до зустрічі тієї поважної особи. Тищенко хоч і бачив Івана Івановича, але водночас перебував у кріслі і відчував на собі дію якогось поля. Воно позбавляло тіло ваги і занурювало в сон, але то був дивний стан, коли сон не заважав яві. Те ж саме відбувалося і з супутником; він швидко-швидко кліпав очима, конвульсійно здригався в кріслі; його аурі, мабуть, важко було покидати тіло. Тищенко ще встиг подумати: якщо мені судилося повернутися в цей світ, то навряд чн я зустріну те, що так важко відділяється зараз від илоті чорнявого. Тієї ж миті аобачяш себе, сидячого нерухомо під аркою. Він начебто дивився в дзеркало. Ні, із задзеркалля на своє матеріальне відображення, котре здавалося йому таким же уявиш, як і тоді, коли він дивився з матеріального світу. Раптом побачив (хоча це поняття лише умовно відбивало значення слова “бачити”) ще одну пару по обидва боки “дзеркала”. То був чорнявий молодий чоловік, що тепер уже нерухомо сидів у кріслі дід аркою, і те, що недавно в ньому ховалося. Але в всій парі вгадувалося щось дивне — з задзеркалля на тіло молодика дивилася якась інша сутність, начебто хтось бачив у люстрі не своє, а чуже лице.
Вони віддалялися від своїх матеріальних задзеркаль. Тищенко сприймав усе довкруж: будинки, людей, які з вулиць потоками стікалися на площу, п’ятнадцять чоловіків у офісі “Порядку” — всі в сталевого кольору кітелях і з однаковим урочистим виразом на обличчях. “Але ж вони теж приготувалися до зустрічі, — подумав він. — Отже в них немає сумніву, що вона відбудеться”. Скоро Тищенко збагнув, що все, про що б він не згадав, тієї ж миті поставало в його свідомості, немов живе. Його духовна сутність мала ті ж органи чуття, що й матеріальна. Тільки не могла впливати на матеріальний світ. Власне, його тіло донедавна було лише скафандром, у якому дух перебував у світі матерії. “А де гарантія, що особа, котру так очікують, не скористається моїм скафандром?” — подумав батько “Експарки”.
— Забагато честі, — почув він.
Це був не голос, а думка, що прийшла до нього з зовні.
— Ти що, підслуховуєш? — запитав він.
— Зосередьтеся, — долинуло до нього. — Ми наближаємося до світу, де немає таємниць.
— Але ж ми йдемо до нього з таємницею.
— Це таємниця для тих, хто перебуває в матеріальному задзеркаллі. До речі, не забувай про тіло.
Нагадування про тіло на мить перемкнуло щось у свідомості, і Тищенко знову опинився над чоловіком, що нерухомо сидів у кріслі.
— А чого не треба забувати про тіло? — запитав він.
— Бо заблукаєш на зворотній дорозі, — почув у відповідь. — А це буде катастрофа для всіх.
Досі він начебто ширяв, як уві сні, та раптом відчув, що наближається до невидимого бар’єру, подолавши який можна й не повернутись. Він приріс думкою до постаті і; кріслі, відчуваючи, як майже непомітно слабшає зв’язок між ним і людиною в матеріальному задзеркаллі. Раптом побачив темну пляму; то була тінь, котра входила (точніше, втискалася) в невідомий простір. Вона дуже швидко заглиблювалась, утворюючи щось на зразок тунелю у формі людської постаті. Це був тунель, окреслений суттю чорнявого, власне, слід, в якому рухався Тищенко.
