Парфуми - Зюскинд Патрик (читать книги онлайн бесплатно серию книг TXT) 📗
О четвертій почала заповнюватися трибуна. Можна було побачити багато шляхетних осіб, багатих господарів з лакеями та хорошими манерами, гарних дам, величезні капелюхи та блискуче вбрання. Присутнім було все дворянство з міста й навколишніх сіл. Пани з міського уряду з’явилися замкненою колоною, очоленою обома консулами. Антуан Ріші був у чорному вбранні, чорних панчохах, чорному капелюсі. Слідом за ним зайшли магістри під проводом судового президента. Останнім прийшов єпископ у яскраво-фіолетовій сутані та зеленій шапочці. Всі познімали головні убори. Надходила врочиста мить.
Потім хвилин десять не відбувалося зовсім нічого. Панство посідало, люди застигли в чеканні, ніхто більше не їв, усі чекали. Папон та його слуги стояли на ешафоті, наче пригвинчені. Сонце, велике і жовте, звисало над народом. З граської долини потяг легкий вітер, доносячи аж сюди запах апельсинового цвіту. Було дуже тепло і надзвичайно тихо.
Нарешті, коли вже здавалося, що напружена тиша ось-ось лусне, перетворившись у тисячоголосий крик, сум’яття, шаленство чи щось подібне, почулося гупання коней та рипіння коліс.
Униз вулицею Друа їхав парокінний візок — закритий екіпаж лейтенанта поліції. Проминувши міську браму, він з’явився на очах у всіх у вузькому провулку, що вів до лобного місця. Лейтенант поліції наполіг саме на такій демонстрації, бо не знав, як інакше можна гарантувати безпеку злочинця. Це було не так то й просто. В’язниця була за п’ять хвилин ходу від місця страти, і якщо засуджений з тієї чи тієї причини не міг подолати цю коротку відстань пішки, то це зробила б і відкрита запряжка ослів. Щоб хтось під’їздив на власну страту каретою, з кучером, слугами в лівреях та вершниками — такого тут ще не бачили.
Незважаючи на те натовп не виявив обурення, швидше навпаки. Усі були задоволені, що, взагалі, щось відбувається, появу екіпажа сприйняли як удалий трюк, неначе в театрі, де особливо цінять, коли добре відому п’єсу ставлять несподівано по-новому. Декому цей вихід здався навіть доречним. Такий надзвичайно паскудний злочинець заслуговував надзвичайного обслуговування. Не можна було його, наче простого вуличного злодія, виволікти в кайданах на майдан і вбити. В тому не було б нічого сенсаційного. А от вивести з розкішного екіпажу до катівського хреста — це було незрівнянно дотепнішою жорстокістю.
Карета зупинилася між ешафотом та трибуною. Зіскочивши, лакеї відчинили дверцята, відкинули східці. З карети вийшов лейтенант поліції, за ним — офіцер охорони і, нарешті, Гренуй. На ньому був синій сюртук, біла сорочка, білі шовкові панчохи та чорні черевики з пряжками. Він не був зв’язаний. Ніхто не вів його за руку. Гренуй вийшов із карети, наче вільна людина.
І тоді сталося диво. Чи щось подібне до дива, а саме, щось таке незбагненне, нечуване і неймовірне, що свідки після всього назвали б це тільки дивом, якби потім взагалі бодай коли зайшла про це мова; та де там, пізніше всі соромилися визнавати, що були до цього причетні.
А сталося те, що десять тисяч людей на майдані та навколишніх схилах хвиля за хвилею переймались непохитною вірою: людина в синьому сюртуці, яка щойно вийшла з карети, аж ніяк не може бути вбивцею. Не те, щоб люди засумнівалися в його ідентичності! Перед ними був той самий чоловік, якого вони кілька днів тому бачили на соборній площі у вікні резиденції і якого вони, потрап він їм до рук, розтерзали б з несамовитою зненавистю. Той самий, хто ще два дні тому на підставі приголомшливих доказів та особистих зізнань був справедливо приречений до страти. Той самий, чиєї смерті вони з такою жадобою прагнули ще хвилину тому. Це, безперечно, був він!
Та з іншого боку — це був не він, це не міг бути він, бо не міг бути вбивцею. Чоловік, що стояв біля плахи, був уособленням невинності. В цю мить це знали всі, від єпископа до продавця лимонаду, від маркіза до прачки, від президента суду до хлопчиська.
Папон також знав це. І його кулаки, що стискали залізного кия, тремтіли. Його дужі руки нараз ослабли, коліна обм’якли, йому стало страшно, неначе дитині. Він не зможе підняти цього кия, ніколи в житті не здобудеться на силі здійняти руку на цього невисокого безневинного чоловіка. Ох, як боявся він тієї миті, коли приреченого підведуть до нього, він так тремтів, аж мусив спертися на свого ганебного прута, аби не звалитися від слабості, великий, могутній Папон!
Не інакше почували себе й решта десять тисяч чоловіків та жінок, старих і малих, що були там: вони почувалися слабкими, немов дівчатка, котрі піддалися спокусі дорослих коханців. Їх охопило нездоланне почуття симпатії, ніжності, несамовитої закоханості, ще бозна-чого, можливо, навіть любові до вбивці, і вони не могли, не хотіли цьому ніяк зарадити. То було схоже на плач, який неможливо стримати, плач, який довго тамували і який, підіймаючись від живота, розкладає всілякий опір, усе чудово розріджує й вимиває. Люди наче розтанули, розчинилися розумом та душею, ставши такою собі аморфною масою, відчуваючи тільки власне серце, що калатало десь там усередині, і кожен намагався вирвати його й покласти в долоню маленького чоловіка в синьому сюртуці. Всі його кохали.
Гренуй уже кілька хвилин нерухомо стояв біля розчиненої карети. Лакей уклякнув поряд навколішки, припадаючи дедалі більше до землі, як заведено на Сході припадати перед султаном чи Аллахом. І навіть так він усе ще борсався й тремтів, ладен зрівнятись із землею, заритися в неї, перейнявшись безмежною відданістю. Офіцер охорони та лейтенант поліції, обидва кремезні чоловіки, які мали б доправити приреченого на ешафот і передати в руки ката, стояли, мов паралізовані. Плачучи, вони познімали капелюхи, поодягали їх знов, тоді покидали на землю, впали один одному в обійми, розійшлися, бездумно вимахуючи руками в повітрі, торсаючи один одного і кривляючись, ніби вражені танком святого Вітта.
Аж ніяк не скромніше віддалися переживанням почесні особи, що стояли чи сиділи трохи далі. Кожен дав волю почуттям. Серед них були жінки, які, дивлячись на Гренуя, притискали кулаки до лон і стогнали від блаженства; а інші від жагучого бажання до прекрасного юнака — бо таким він їм здався, — втрачали свідомість. Були пани, які то схоплювалися з місць, то сідали знову, й знову хапалися, натужно сопучи й стискаючи ефеси шпаг, ніби збиралися їх витягати, і, витягаючи, запихали назад, отож у піхвах тільки скреготало та клацало; дехто, мовчки звівши очі до неба, судомно простягав руки для молитви; а монсеньйор єпископ, так, наче йому стало погано, перегнувсь удвічі й бився чолом об власні коліна, доки з голови скотилася зелена шапочка; і при всьому тому йому зовсім не було погано, просто він уперше в житті віддався релігійному екстазові, бо ж у всіх на очах сталося диво. Господь Бог зупинив руку ката, явивши янгольську природу того, кого світ мав за вбивцю, — о, невже це трапилось у вісімнадцятому столітті? Яким великим був Бог! І яким же нікчемним треба було бути самому, щоб, виголошуючи прокляття, не вірити в нього, а просто для заспокоєння народу! О пиха, о, яке марновірство! Та ось Господь сотворив диво! О, яка прекрасна зневага, яке солодке приниження, яка милість для єпископа — таке Боже покарання.
Люди по той бік бар’єру дедалі безсоромніше віддавалися почуттям, викликаним з’явою Гренуя. Хто на початку, побачивши його, відчув тільки співчуття та розчуленість, той був зараз сповнений справжньою жадобою, а хто з самого початку захоплювався і жадав, той досягав екстазу. Усі вважали чоловічка в синьому сюртуці найкращим, найпривабливішим і найдосконалішим створінням, яке тільки можна собі уявити: черницям він здавався Спасителем, тим, хто поклонявся сатані, — осяйним володарем пітьми, просвіченим — найвищою істотою, дівчаткам — казковим принцом, чоловікам — ідеальним відображенням їх самих. Усі відчували, що він розпізнав і зачепив їхнє найслабше місце, влучив у еротичний центр. Складалося враження, ніби цей чоловік має десять тисяч невидимих рук, і кожному з десяти тисяч людей, які його оточували, він поклав руку на геніталії, пестячи їх таким чином, як того кожний, байдуже, чоловік чи жінка, найсильніше прагнув у найпотаємнішу хвилину.
