Літа зрілості короля Генріха IV - Манн Генрих (читать книги без регистрации .txt) 📗
— Врешті-решт влучний удар скине його в геєну вогненну. — Дон Філіпп уже не стримував свого запалу, він не говорив, а співав, очі йому закотились під лоба. — А мене руки господні скоро піднімуть до його трону. Стрімкі колони, і з них струменить сяйво, а не від самого господа — бо він тримається в тіні, як я тут. Але в тому сяйві спочиває плоть, безтілесна плоть янголів. У них напрочуд пишні жіночі форми, і їх можна торкатись, але неземним доторком, зовсім не подібним до насолоди грубою плоттю, що дісталася розбишаці.
Патер вирішив, що настала його хвилина. Він сказав підкреслено лагідно:
— Що ви знаєте про небо, доне Філіппе? Всесвітня держава не наблизилась до неба завдяки вашим зусиллям, а опинилась у тяжкій скруті. Між вами, що цілком належите до цього, земною світу, і вічним спасінням стоїть церква, не забувайте цього.
Дон Філіпп утупився в нього з затятим, але безпорадним виразом. Спробував заперечити: він, мовляв, говорить як християнин, що тільки-но висповідався і в цю мить вільний від гріхів. Та це не могло збентежити патера, навпаки, він заговорив суворо.
— Гріховні помисли. Все, в чому ви мені сповідаєтеся щоразу, знов і знов, — це гріховні помисли. І ви вже знов загрузли в цьому гріху по шию. Ви хочете стати святим? Це залежить тільки від мене. Моє слово відкидає в небуття ваші вчинки й стирає те, що ви подумали.
— Ви певні? — спитав дон Філіпп, зовсім розгубившись: патер побачив це по його бляклих очах.
— Засніть, — звелів він, — і стережіться снів. Розпусне життя короля Франції — це потаємна причина ваших спокус; я знав це раніше за вас. Засніть, а я вимолю в бога, щоб ви прокинулися безгрішним — до наступного разу.
Дон Філіпп склепив повіки, але голова його не знайшла спокою і на власних грудях; їй би слід було лежати й шукати забуття на інших грудях, щоб жадана плоть піддавалась під вагою тієї голови, обдавала її своїм запахом. Дона Філіппа тяжко турбувало те, що патер, стоячи на варті коло нього, розгадує чи навіть просто бачить кожен його гріховний помисел. Він довгенько вдавав, ніби спить. А коли вдав, ніби прокидається, патера вже не було. Дон Філіпп важко підвівся, дочовгав до вікна, прочинив його й вистромив голову надвір.
Сонце вже підбилось височенько, і біла повінь світла заливала землю по цей бік вулиці. По другий бік і далі, в глибині, будинки були ще темні, ще позамикані. Світло вирізняло на небрукованій землі різкі, глибокі вибоїни, в западинах купами лежали всякі нечистоти, і ранковий вітер мів понад ними пилюку. З-за рогу вибігли малі жебраки. Дон Філіпп утяг голову, бо вирішив, що його побачили. Та ні; з-за рогу на площу виїхав візок на двох колесах, запряжений трьома мулами. На візку — шовкові подушки, балдахін із золотої парчі. Погонич ішов поряд і махав батогом на хлопчаків, але марно. Їх було багато, вони спинили мулів, підкотившись їм під ноги цілим клубком з рук і ніг і ледве не перекинувши візка. Погонич облишив відганяти їх, служниця кинула крикунам грошей. З подушок підвелася пані.
То була пишнотіла, багата дама, але не з придворних — король зразу це визначив. Вона роззирнулась довкола — чи то шукаючи допомоги, чи то цікавлячись, хто на неї дивиться; але, звичайно, в таку ранню годину нікого не побачила. Дон Філіпп підглядав, сховавшись за завісою. Пишна плотська врода, великі перса, облямовані чорним шовком, а зверху відкриті напоказ: мереживо зсунулось, і красуня не поправляла його. Навпаки, вона виставила й ногу, збираючись зійти з візка та подивитися зблизька, як вовтузиться жсбрачня. Донові Філіппу здалося, що вона більше хоче показати себе, і то саме йому, хоча він, напевне, помилявся. Адже година рання, і така особа не встане з ліжка в зухвалій надії, що старий повелитель світу після безсонної ночі визиратиме крізь завіси на вулицю. Його підманює нечисте сумління, а коло вікна тримає гріховний помисел.
«Хто я такий? Цілі народи мусять гребти на моїх галерах. А я? Каторжник — без радості, без плоті. Десять кроків — крізь оті дверцята — до каплиці, де я спілкуюся з господом, бо інше товариство мені не личить. Патер ніколи про це не дізнається, але господь розмовляє зі мною довірчо, як з єдиним рівним йому. А потім, правда, відпускає мене до мого столу». І він уголос промовив:
— Я — каторжник, я, Філіпп, другий після бога.
— Не блюзни! — озвався патер. — Другий після бога — і воднораз каторжник, де такс чувано! — це вже відверто глузуючи.
Король процідив крізь зуби:
— Мовчи!
Він ледве повернув голову — патер уже не лякав його. Ні тим, що з'явився не знати коли й звідки, ні силою й суворістю. Постійному своєму наглядачеві дон Філіпп звелів:
— Скажи мені, хто ця жінка.
Патер тільки зиркнув у вікно.
— Хто її не знає. Найзнаменитіша блудниця. Вона сповідається в мене. Щоб ви знали, таким чином я розкриваю змови проти вашої безпеки.
— Приведи її сюди.
— Нащо? Вона недавно сповідалась і не скаже нічого нового.
— Коли хочеш жити, піди й приведи її до мене.
Тепер патер зрозумів і не став приховувати огиди. В тій огиді був і побожний жах, і звичайна зневага, але водночас на його виду з'явився і фамільярний вираз.
— Я чиню тяжкий гріх, — сказав він як священик. — А крім того, будуть свідки, бо в палаці вже дехто встав. Почекайте до вечора.
Дон Філіпп тільки глянув на нього, але глянув так, що патер сахнувся до дверей.
— Я мушу спитати своїх старших. Може, справді ваш намір можна виправдати — адже гріховні помисли змагають вас. — І вийшов.
Дон Філіпп, неначе на варті, почав ходити перед вікном туди й сюди, а повертаючись, щоразу пересвідчувався, що візок іще стоїть, а плоть збирається вилізти з нього. Вигодувана розпустою, пишна плоть вульгарно кричала й лаялась, бо жебрачня порвала одну посторонку, і погоничеві довелось перепрягати мула. Дон Філіпп ходив туди й сюди швидко, не човгаючи ногами, і з кожним поворотом у ньому наростали збудження й страх. Поки хитрий патер вийде з палацу, візок із плоттю поїде геть. І враз, попри своє хвилювання й метушню, він помітив, що в кімнаті щось ворухнулось, якась тінь під стіною. То був придворний, що приніс шоколад; він мав бути нечутний і невидимий, як тінь. Дон Філіпп у нестямі крикнув:
— Випий сам!
Чашка забряжчала, придворний перелякався. Чашку йому дав ключник, що одержав її від пажа, а паж — від служника, а той — від ще одного служника, і всі вони разом прийняли тацю від величного кухаря, а йому теж принесла її ціла вервечка кухарчуків, і на самому початку її стояла якась нечупарна проява, що зварила шоколад. Бідолаха придворний поквапно, бо його підганяв страх, перебрав усю ту низку. Пройшовши через стільки рук, шоколад устиг вихолонути, але якась невідома рука могла й підсипати туди отрути. «А король дізнався про це і тепер звинувачує мене, тому я й мушу випити шоколад!» Він випив — і зразу впав, зомлілий. Дон Філіпп не звернув на те уваги, бо патер нарешті вийшов до плоті.
Патер ішов не манівцями, а навпростець. Знаменита блудниця вислухала запрошення, висловлене п'ятьма сухими словами, і дуже спокійно відхилила його, так що довелось пообіцяти більшу плату. Бона, мовляв, їде до утрені й має на те причини, тож хай її не затримують, бо здоров'я їй дорожче, ніж примха якогось старого пана. Дон Філіп здогадався, як ідуть переговори. Він подзвонив; пронизливий дзвінок не розбуркав зомлілого придворного, але секретар, що чекав за дверима, стрімголов убіг до кімнати.
— Біжи швидше вниз. Дай більше за патера. Удвічі більше.
Ціна вже й так була до того безсоромна, що патерові аж дух забило:
— Що це ви собі надумали, небого? Та ви ще мусили б доплатити, дочко моя!
Одначе вона стояла на тому, що зібралась до утрені й має на те поважні причини. Коли прибіг секретар, вона тільки голосно засміялась у відповідь на його пропозицію.
— Паскудник, — сказала вона й уперше підвела обличчя просто до того вікна, з якого дивився король. Дона Філіппа наскрізь пройняло дрожем. Він забув відступити назад, і тепер вони дивились одне на одного, ніби оцінюючи: повелитель світу й знаменита плоть. Її очі жаріли крізь мереживну вуаль, а його зір насилу проникав крізь серпанок його маячні, його муки.
