Над Чорним морем - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

- Бачте, моя Са­ня тро­хи упер­та й не ду­же-то здат­ли­ва, але во­на прав­ди­ва лю­ди­на, - обізвав­ся Нав­роцький. - Са­ню, ти тікаєш од сво­го щас­тя, - ска­зав ста­рий і за­ду­мав­ся, по­хи­лив­ши го­ло­ву.

Усі за­мовк­ли. Са­ня ди­ви­лась вниз на об­горілу од сон­ця зем­лю. Усі не­на­че звідкільсь жда­ли од­повіді, а од­повідь не над­хо­ди­ла.

- Я ла­ден для вас на уся­ку жерт­ву, - обізвав­ся Ко­маш­ко. - По­кажіть мені на ту жерт­ву, і я її для вас при­не­су.

- Ви мій во­рог. До­ки вас не зна­ла, я бу­ла щас­ли­ва. Ви вкра­ли спокій моєї душі, мо­го сер­ця, вкра­ли мої мрії, мої до­рогі, зо­лоті мрії. В нас був кру­жок з моїх то­ва­ри­шок по гімназії. Я зрос­ла вкупі з ни­ми, вчи­лась з ни­ми. Я лю­би­ла їх, як своїх сес­тер, більше од своїх сес­тер… Ми зби­ра­лись в Му­раш­ко­вої, чи­та­ли книж­ки, на­би­ра­лись просвіти; там склав­ся наш світог­ляд, наш пог­ляд на світ, на жит­тя. Ми пос­та­но­ви­ли собі, якою стеж­кою по­вин­но йти жит­тя кож­ної з нас. Де­які з нас прис­вя­ти­ли се­бе вищій просвіті; де­котрі пос­та­но­ви­ли собі йти в на­род; дех­то ха­пав­ся за пе­да­гогію. То був наш рай! Які зо­лоті мрії роєм ви­ли­ся в на­ших го­ло­вах! Я бу­ла по-своєму щас­ли­ва. А ви во­ро­гом увійшли в мій рай і вкра­ли мій спокій, вкра­ли моє щас­тя, - го­во­ри­ла Са­ня, і її го­лос зат­ру­сивсь якось жалібно.

Вона схо­пи­лась з місця й бу­ла лад­на утіка­ти. Ко­маш­кові зда­лось, що во­на хо­че бігти над кру­чу. Він знав її нер­во­ву, по­рив­час­ту вда­чу, стри­во­жив­ся й не­доб­рохіть вхо­пив її за ру­ку.

- Олександро Ха­ри­тонівно! Я по­ки­ну місце. Ми по­ка­таємо в Пе­тер­бург. Я на­пи­таю там скар­бо­ву чи будлі-яку іншу служ­бу. Бу­де­те хо­дить на кур­си, тільки не ки­дай­те ме­не, - про­мо­вив Ко­маш­ко з та­ким па­лом, що Са­ня од­ра­зу зблідла.

Вона в од­ну мить зро­зуміла, що Ко­маш­ко при­но­сить для неї ве­ли­ку жерт­ву й більшої не мо­же при­нес­ти. Очі в неї блис­ну­ли радісно, не­на­че сон­це виг­ля­ну­ло з-за хмар в негідь та сльоту.

- Коли так, то я ва­ша навіки, - ска­за­ла Са­ня й по­да­ла Ко­маш­кові обидві ру­ки. Нав­роцький встав і поцілу­вав доч­ку, а потім поцілу­вав Ко­маш­ка.

- От і доб­ре! - про­мо­вив Нав­роцький. - Гм… гм… Я та­кий ра­дий… хоч стань над оцею кру­чею та й співай. - Нав­роцька гля­ну­ла на йо­го ско­са.

«Здурів ста­рий! ще справді ут­не пісні», - по­ду­ма­ла во­на.

- Неначе ду­ша моя по­чу­ва­ла, що ви бу­де­те на­шим. Я по­лю­бив вас од то­го ча­су, як впер­ше по­ба­чив вас в своєму домі, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, - обізвав­ся Нав­роцький. - Та ти б, Са­ню, по­ки­ну­ла дум­ку про той універ­си­тет; те­пер бу­де в те­бе до­ма свій універ­си­тет.

- Ні, та­ту, не по­ки­ну. Я вже зовсім го­то­ва до ек­за­ме­ну. Мені вже не ви­па­дає за те й го­во­рить, що ви­ща просвіта потрібна убо­гим дівча­там для шмат­ка хліба. Потрібна во­на усім нам. Ми не вміти­ме­мо ви­хо­ва­ти дітей, не вміти­ме­мо роз­ви­ва­ти їх ро­зум, да­ти доб­рий мо­ральний роз­ви­ток, нап­ра­ву…

Саня ско­са пог­ля­ну­ла на Раїсу Ми­хай­лівну. Нав­роцька вло­ви­ла той ко­сий пог­ляд і втя­ми­ла на­тя­кан­ня…

«Це во­на шпур­ляє в мій ого­род камінням», - по­ду­ма­ла ста­ра Нав­роцька.

- Зберуться, нап­рик­лад, гості, - го­во­ри­ла далі Са­ня. - Муж­чи­ни ба­ла­ка­ють про серй­озні пи­тан­ня; мо­лоді па­ничі ви­роб­ля­ють собі прин­ци­пи, ви­яс­ню­ють собі уся­кові пог­ля­ди, а жен­щи­ни си­дять, раз у раз тільки кліпа­ють очи­ма й про­па­да­ють з нудьги, бо нічо­го не ро­зуміють і нічим не цікав­ляться. Не­дур­но ж во­ни за­раз за­ве­дуть роз­мо­ву про те­атер, за актьорів, за ар­тистів, а потім звер­нуть роз­мо­ву за своїх гор­нич­них, ку­хо­ва­рок і до­би­ра­ються ча­сом і до двірників.

«Їй-богу, стріляє та­ки прос­то в ме­не! - по­ду­ма­ла Нав­роцька. - Вчо­ра в нас з Бо­ро­давкіною за чаєм тільки й мо­ви бу­ло, що за ку­хо­ва­рок».

- Ваша прав­да, Олек­санд­ро Ха­ри­тонівно, - обізвав­ся Ко­маш­ко. - Наші пан­ни, як тільки вип­лиг­нуть з гімназії..

Старій Нав­роцькій чо­мусь зда­ло­ся, що її влу­чи­ла ку­ля в самісінький лоб. Во­на не стерпіла.

- Який тон! Хіба пан­ни ко­зи чи зайці, що во­ни пли­га­ють? - обізва­лась Нав­роцька.

- Гм… Тро­хи, тро­хи схо­жо, - ска­зав Нав­роцький.

- Як вис­ко­чать з гімназії, то за­раз тяг­нуться за арис­ток­ра­тиз­мом, - го­во­рив далі Ко­маш­ко. - Во­ни мріями га­ня­ють по ба­га­тих са­ло­нах, ма­рять за убо­ри, їм тре­ба або мод­ної фран­цузької мо­ви, або панської офіціальної ве­ли­ко­руської. Ук­раїнський язик во­ни ви­ку­рю­ють з до­му, бо ним го­во­рить прос­тий на­род. Просвіче­на ук­раїнка пер­вий во­рог Ук­раїни й ук­раїнсько­го на­ро­ду, бо во­на відрізняє ще в ко­лисці своїх дітей від на­ро­ду.

Саня гля­ну­ла прос­то в очі ма­чусі. Нав­роцька по­чу­ти­ла, ніби ку­ля вда­ри­ла її в самісіньке сер­це.

- В ме­не так не бу­де. О, я не ви­же­ну на­род­ної мо­ви з своєї сім'ї, - обізва­лась Са­ня.

«Ще й не вінча­лась, а вже го­во­рить за своїх дітей. Про­па­де моя Ма­ня! Уся­кої не­без­печ­ної нісенітниці отут нас­лу­хається».

Навроцька по­чу­ти­ла, що во­на уся ніби наскрізь прост­ре­ле­на, схо­пи­ла свою Ма­ню за ру­ку і вста­ла з місця.

- Ходім, Ма­ню, та зго­туємо чай, ніж маємо га­ятись оту­теч­ки, - ска­за­ла во­на до своєї доч­ки.

Стара пішла з доч­кою че­рез ви­гон, і не­за­ба­ром її й Ма­ни­на пос­тать за­ма­нячіли між хрес­та­ми та мо­ги­ла­ми мо­нас­тирсько­го кла­до­ви­ща, ку­дою ви­ла­ся стеж­ка. Ко­маш­ко ди­вив­ся їм услід і ду­мав: «Там тобі місце! са­ма втек­ла од жи­вих лю­дей на мо­ральне кла­до­ви­ще і доч­ку по­тяг­ла; за­мо­ро­зи­ла жив­цем мо­ло­ду чес­ну доб­ру дівчи­ну і з жи­вої, гар­ної на вро­ду дівчи­ни зро­би­ла єги­петську мумію».

Батько з доч­кою та Ко­маш­ком сиділи й мов­ча­ли.

Червоний світ сон­ця об­лив ви­со­кий бе­рег, ви­сокі кручі. Не­бо бу­ло чис­те, синє, як шов­ко­вий синій на­мет. Мо­ре лисніло. Си­за лег­ка імла впа­ла на да­ле­ке мо­ре. Ти­ша, теп­ло. Якась бла­го­дать роз­ли­лась в небі, на морі й на землі. Радість, спокій зли­нув на сер­це мо­ло­до­го Ко­маш­ка. Щас­тя роз­во­ру­ши­ло йо­го сер­це, за­че­пи­ло йо­го гу­манні мрії.

- Усей вік свій до са­мої смерті не за­бу­ти мені цього пиш­но­го ве­чо­ра, - ти­хо й не­на­че сам до се­бе обізвав­ся Ко­маш­ко. Ці сло­ва бу­ли ніби лу­ною йо­го пе­редніших по­таємних ду­мок, йо­го щас­ли­вої душі.

«Думи мої не­на­че ле­тять на кри­лах. Мислі мої шир­ша­ють, сер­це ста­ло га­рячіше, - ду­мав Ко­маш­ко. - Я ла­ден вхо­пи­ти в обнімо­чок ввесь світ, бо не­на­че вдру­ге на світ на­ро­див­ся».

- Добре жи­ти для се­бе, але сто раз ви­ще й кра­ще жи­ти ще й для дру­гих лю­дей, нес­ти між лю­де доб­ро, роз­си­па­ти гу­манні ідеї, дба­ти за людське щас­тя, жи­ти для ви­со­ких ідей і вмер­ти за їх, - знов обізвав­ся Ко­маш­ко, не­на­че роз­мов­ля­ючи сам з со­бою.

- Гм… Мо­же, ва­ша й прав­да, - обізвав­ся Нав­роцький, - але… але…

- Моє сер­це ка­же, що ва­ша прав­да, - обізва­лась Са­ня.

- Але, доч­ко, гм… гм… ти та­ки доб­ре за­го­нис­та, та й, ви, Вікто­ре Ти­то­ви­чу, за­го­нисті в ду­мах. В житті, гм… ко­ли б ви ча­сом не заг­на­лись… бо в житті - бу­ває уся­ко­во…

- Тепер жит­тя людське в нас по­ла­ма­не, по­каліче­не, пок­ру­че­не, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Але, бач­те, гм… тре­ба й для се­бе жи­ти, й дба­ти, і се­бе не за­бу­ва­ти, - знов обізвав­ся ста­рий.

- Без за­го­нис­тих лю­дей, без іде­алістів не бу­ло б во­рушіння навіть в житті істо­ричнім. Сто­яло б бо­ло­то й зас­то­ялось би, і в йо­му розп­ло­ди­лись би жа­би, та пу­го­лов­ки, та усякі га­ди, а чаплі та бус­ли ди­ба­ли б собі спокійненько та ха­па­ли б їх для своєї по­жи­ви. Історія й людське жит­тя ча­сом ви­ма­га­ють людських жертв, - ска­зав з па­фо­сом Ко­маш­ко, і йо­го очі блис­ну­ли; го­лос став го­лосніший і твердіший.

- Воно, бач­те, теє-то, так, але… гм… луч­чих лю­дей ча­сом па­ли­ли в ба­гатті, - обізвав­ся Нав­роцький.