Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн TXT) 📗

А тим­ча­сом, щоб ви­лив­ся го­лосніший дзвін, пус­ти­ли брех­ню, що ста­рий Лемішка нес­подіва­но вмер. Пер­ший при­летів до Леміщи­ної ха­ти ста­рий Пшеп­шинський і не­ви­мов­не зди­ву­вав­ся, стрівши Лемішку на самім по­розі ха­ти. За ним слідком вше­ле­павсь дяк в двір з псал­ти­рем під пах­вою, потім ди­якон…

- О, го­лос­ний бу­де мій дзвін! - за­ре­го­тав­ся Лемішка, час­ту­ючи сва­та і цер­ков­ний при­чет.

- Ото ж пев­ний знак, що ви, сва­ту­ню, бу­де­те ще дов­го-дов­го жи­вотіти, - го­во­рив Пшеп­шинський со­лод­ким го­лос­ком.

- Та ли­бонь не всі лю­ди бу­дуть цьому раді! - од­ка­зав Лемішка. - Чи не прибігла ча­сом моя лю­ба невісточ­ка? - по­ду­мав він.

Одного тиж­ня за­во­ру­ши­лось ціле місто. Дзво­на при­вез­ли і пос­та­ви­ли ко­ло дзвіниці. Дітво­ра сиділа кру­гом дзво­на, по­витріщав­ши оче­ня­та. Всі зби­ра­лись на цвин­тар ди­ви­тись на дзво­на. Після служ­би про­тоєрей пок­ро­пив дзво­на і поб­ла­гос­ло­вив тяг­ти на дзвіни­цю. Ввесь цвин­тар був за­ли­тий на­ро­дом. Лемішка сто­яв ко­ло са­мо­го про­то­по­па, в синьому су­кон­но­му жу­пані. Ко­ло йо­го збо­ку ту­ли­лась Ули­та. Сон­це яс­но освічу­ва­ло сотні чо­ловічих і жіно­чих голів. Швид­ко по­тяг­ли і по­че­пи­ли дзво­на на йо­го місці. Всі дзво­ни зда­ва­лись про­ти йо­го ма­ли­ми йо­го дітьми. Вся гро­ма­да ущух­ла і ніби за­мер­ла. Всі жда­ли пер­шо­го бла­говіста; всім хотілось по­чу­ти, яким го­ло­сом за­ре­ве здо­ро­вий дзвін. Діти по­роз­зяв­ля­ли ро­ти і по­витріща­ли очі на вікна дзвіниці. Тільки ви­со­ко на дзвіниці бу­ло чу­ти, як го­лос­но ко­ман­ду­ва­ли чо­ловіки, за­ряд­жу­вав ряд­чик.

- Вже! - гук­нув хтось на дзвіниці. - Вже, вже! По­че­пи­ли! - за­ше­потіли всі лю­ди і за­во­ру­ши­лись сотні голів, як та ко­маш­ня.

Всі нас­то­ро­чи­ли ву­ха.

Коли це вда­ри­ли в но­вий дзвін раз, дру­гий, третій… Рівно, плав­ко, го­лос­но по­лив­ся го­лос над цвин­та­рем, над містом. Мідь рев­ла і дзвеніла, аж хрест тру­сивсь та хи­ли­тавсь на дзвіниці. У всіх лю­дей за­во­ру­ши­лись ру­ки. Всі хрес­ти­лись і мо­ли­лись.

- Трохи не та­кий дзвін, як у Києві в Лаврі..

- Якраз та­кий, як в Софії, на Ста­ро­му Києві…

- Ні! бу­де та­кий, дос­то­ту, як в Братсько­му на По­долі або в Ми­хай­лівсько­му у Вар­ва­ри.

Такі сло­ва бу­ло чу­ти скрізь на цвин­тарі.

Всі лю­ди роз­хо­ди­лись, мо­ли­лись за Лемішку, по­ми­на­ли йо­го на ймен­ня так, що де­котрі ті сло­ва доліта­ли до йо­го ву­ха. Лемішка сто­яв по­важ­но. Доб­ром світи­ло­ся йо­го ли­це, а Ули­та сто­яла, згор­нув­ши ру­ки, мов пре­по­доб­на, на­че й во­на вже прис­вя­ти­лась.

- От те­пер і вми­ра­ти не страш­но! - про­мо­вив Лемішка до жінки. - Бу­дуть за нас лю­ди пам'ята­ти, бу­дуть по­ми­на­ти і мо­ли­тись за наші душі.

Протопоп поп­ро­сив Лемішок на гро­мадський обід у ти­та­ре­ву ха­ту. Лемішка з жінкою сиділи ко­ло ду­хо­венст­ва на по­ша­нов­них пер­ших місцях. Всі їм дя­ку­ва­ли, всі їх час­ту­ва­ли, всі оче­ви­дяч­ки їх по­ва­жа­ли. Тільки бу­ло й мо­ви за обідом, що про дзво­ни. Один Яким сидів на­су­пив­шись, ма­ло ви­пи­вав, ма­ло ба­ла­кав, йо­му шко­да бу­ло пот­ра­че­них на дзвін батьківських гро­шей, що ма­ли бу­ти ко­лись йо­го грішми. А Зо­ся сиділа до­ма і, по­чув­ши но­во­го дзво­на, аж стур­бу­ва­лась: по­ча­ла біга­ти по хаті і кляс­ти но­во­го дзво­на і сво­го тес­тя Лемішку.

Почалася осінь. По­ча­ла спа­да­ти спе­ка. По­ма­лу гас­ло га­ря­че проміння сон­ця, сти­ха зга­са­ло жи­вот­тя Лемішки, йо­го но­ги слаб­ша­ли, в очах темніша­ло, і зір ніби зга­сав; го­ло­ва ста­ла зовсім си­ва, аж біла; стан ду­же зігнув­ся. Лемішка завсіди сам ди­вив­ся за всім, дог­ля­дав, туп­цяв ко­ло всього, хоч йо­го ду­ша вже по­чу­ва­ла, що йо­му не їсти взим­ку овощів, що вро­ди­ли ряс­но влітку в йо­го сад­ку.

Одного ран­ку Лемішка ввійшов у пе­кар­ню і поп­ро­сив во­ди вми­ва­тись. Го­лос йо­го зовсім опав. Йо­го но­ги за­то­чи­лись під ним. Тро­хим, як ста­рий дуб, по­хи­лив­ся на стіл, потім на ла­ву. Най­мич­ки зля­ка­лись, на­ро­би­ли кри­ку. Прибігла Ули­та Си­дорівна. Лемішка ле­жав на лаві, жов­тий, як мрець, з зап­лю­ще­ни­ми очи­ма. Всім зда­ва­ло­ся, що він вже не­жи­вий.

Через хви­ли­ну він розп­лю­щив очі, про­сив усіх ти­хим го­ло­сом не тур­бу­ва­тись. Йо­го пе­ре­ве­ли в світли­цю і пок­ла­ли на ліжку.

- Улито! - на­си­лу про­мо­вив він. - Поп­ро­си за­раз свя­ще­ників. Я хо­чу мас­лом со­бо­ру­ва­тись.

Улита Си­дорівна шви­денько розісла­ла слуг до свя­ще­ників, роз­по­ча­ла ва­ри­ти обід і го­ту­ва­ти все на мас­лос­вят­тя. Швид­ко потім в світлиці за­веш­та­лось ду­хо­венст­во. Па­ла­марі вби­ра­ли в ри­зи міських свя­ще­ників. Пе­ред об­ра­за­ми в кут­ку і на столі, в ру­ках у свя­ще­ників по­засвічу­ва­ли вос­кові свічки. Се­ред ха­ти сто­яв зас­те­ле­ний білою ска­тер­тю стіл. На столі сто­яло дві ве­ликі мис­ки з пше­ни­цею. В одній по пше­ниці бу­ло на­ти­ка­но сім свічок, а в другій стир­ча­ли ква­чи­ки з ска­ло­чок, об­мо­та­них білою ва­тою. Свя­ще­ни­ки сто­яли ря­дом ко­ло сто­ла і пра­ви­ли мас­лос­вятіє. Дим з ка­дильниць роз­хо­див­ся клуб­ка­ми по всій хаті і сто­яв хма­ра­ми попід сте­лею й сво­ло­ка­ми. Вікна й двері бу­ли од­чи­нені. В хаті і в сінях тов­пивсь на­товп лю­дей. Лемішка, ста­рий, си­вий, аж білий, в білій со­рочці, з розс­теб­ну­тою па­зу­хою, сидів на ка­напі. По­душ­ка стриміла за спи­ною, од­на­че він не до­тор­ку­вавсь до неї плічми і сидів рівно. Йо­му не хотілось пе­ред людськи­ми очи­ма стог­на­ти, хи­ли­ти­ся од сла­бості. Йо­го бліде ли­це ще більше осу­ну­лось; об­важнілі віка бу­ли спу­щені до­до­лу. Він кріпив­ся для людсько­го ока, хоч си­ва го­ло­ва хи­та­лась вже і про­си­лась на вічний покій. Ули­та сто­яла ко­ло свя­ще­ників, ди­ви­лась зап­ла­ка­ни­ми очи­ма на об­ра­зи і все хрес­ти­лась. По­руч з нею сто­яв Яким, спокійний, за­ду­ма­ний, а ко­ло йо­го сто­яла Зо­ся. Очі в Зосі бу­ли обер­нуті на вікна. Для неї був важ­кий той цер­ков­ний об­ряд. Во­на прий­шла, щоб тільки од­бу­тись од людсько­го нарікан­ня. Ще більше зби­ра­ло­ся на­ро­ду. З усього міста зійшли­ся старці; діти заг­ля­да­ли в вікна. Ще густіше пішов дим з ка­дильниць, ще го­лосніше заспіва­ли дя­ки. Де­які мо­ло­диці сто­яли зап­ла­кані. Все в хаті ду­же на­га­ду­ва­ло по­хо­рон. Не­дос­та­ва­ло тільки до­мо­ви­ни, та мер­ця, та жіно­чо­го го­лосіння. Важ­кий, сум­ний об­ряд мас­лом со­бо­ру­ван­ня, на­га­ду­ючий про близьку до­ро­гу на той світ, на­во­див сумні ду­ми на по­мор­ще­не чо­ло Тро­хи­мо­ве. Ні ра­зу не підвів він очей, не гля­нув на гурт лю­дей, що сто­яли ли­цем до йо­го ли­ця. Свя­ще­ни­ки по черзі підсту­па­ли, по­ма­зу­ва­ли йо­го оли­вою, ніби не­жи­во­го.

Скінчилась одп­ра­ва. На­род, мо­ля­чись, по­ви­хо­див з ха­ти. Свя­щен­ни­ки по­роз­би­ра­лись. Тро­хи­ма пок­ла­ли на ліжку. Ду­хо­венст­во й гості за­го­моніли й за­бу­ли навіть про не­ду­жо­го.

Блиснув промінь сон­ця в вікно, впав на ли­це Лемішки, і вве­чері Лемішка од­дав бо­гу ду­шу ти­хо, спокійно, ніби зас­нув. Все своє доб­ро він од­ка­зав си­нові, про­сив йо­го дог­ля­да­ти й не по­ки­да­ти до смерті ма­тері. Пізньою до­бою, на тім самім місці, де сто­ли сто­яли за обідом, де го­моніли гості, там ле­жав небіжчик Лемішка. В го­ло­вах сто­яли став­ни­ки. Пе­ред об­ра­за­ми дяк чи­тав псал­тир; по за­кут­ках, си­дя­чи, ку­ня­ли ба­би, а в од­чи­нені вікна ди­ви­лись в ха­ту ясні зорі з да­ле­ко­го синього не­ба, з да­ле­ко­го невідо­мо­го краю… По­ча­ло на світ бла­гос­ло­ви­тись. Сон­це ки­ну­ло з-за го­ри пер­ший промінь; на дзвіниці задз­во­ни­ли по душі Тро­хи­мовій. Го­лос­но й жалібно гув но­вий дзвін над містом, дов­го роз­ли­вав­ся йо­го гук, ко­ли вже за­тих­ли другі дзво­ни. По­да­ли дзво­ни по всьому місті звістку про Тро­хи­мо­ву смерть. Лю­ди зби­ра­ли­ся до Леміщи­ної ха­ти; вхо­ди­ли і ви­хо­ди­ли з ха­ти од ран­ку до ве­чо­ра, од ве­чо­ра до ран­ку, всі мо­ли­лись і по­ми­на­ли ду­шу небіжчи­ка.

- Піди, си­ну, та зап­ро­си сім свя­ще­ників, - го­во­ри­ла Леміщи­ха Яки­мові, - пок­лич ба­га­то дяків і ди­яконів; по­за­би­рай це­хи з усіх міських цер­ков, та по­хо­вай­мо тво­го батька гар­но, як слід, по за­ко­ну. Пош­ли, си­ну, під церк­ви та поз­би­рай всіх старців і вбо­гих лю­дей, роз­дай їм ми­лос­ти­ну та зап­ро­си па обід. Твій батько жив і на­жив; є чим пом'яну­ти йо­го ду­шу.