Завоювання Плассана - Золя Эмиль (читать книги бесплатно TXT) 📗
— Пане кюре, чи ви тут? — гукнула Анжеліна, стукаючи в хвіртку. — Наш волан залетів до вас.
Абат Фожа підняв волан, що впав коло його ніг, і відчинив хвіртку.
— Ах, дякую, пане кюре, — сказала Аврелія, беручи волан. — Тільки Анжеліна здатна на такий удар. Кілька днів тому тато дивився, як ми граємо, і вона кинула волан йому просто у вухо з такою силою, що він оглух аж до другого дня.
Знову залунав сміх. Абат Сюрен, зашарівшись, як дівчина, витирав чоло, легенько торкаючись до нього тонкою хусточкою. Він відкинув за вухо своє біляве волосся, очі його блищали, він вигинав стан і обмахувався ракеткою, наче віялом. В розпалі гри його нагрудник трохи зсунувся вбік.
— Пане кюре, — сказав він, стаючи в позу, — будьте нашим суддею.
Абат Фожа, взявши требник під пахву, по-батьківському всміхаючись, став коло хвіртки. Крізь напіврозчинені ворота супрефектури священик міг бачити пана Пекера де Соле, що сидів біля фонтана серед своїх близьких. Проте він не повернув голови в той бік, рахував удари, хвалив абата Сюрена, підбадьорював панночок Растуаль.
— Знаєте, Пекере, — грайливо сказав пан де Кондамен на вухо супрефектові, — даремно ви не запрошуєте цього абата на ваші вечори; він дуже чемний з дамами і, напевно, чудово танцює вальс.
Та пан Пекер де Соле, що вів жваву розмову з паном Делангром, здавалось, нічого не чув. Він провадив далі, звертаючись до мера:
— Справді, мій любий друже, я не знаю, де ви бачите в ньому ті гарні якості, про які говорите мені. Навпаки, зв’язок з абатом може лише скомпрометувати. Минуле його вельми підозріле, і про нього дійшли сюди деякі чутки… Я не бачу, з якої речі повинен я ставати на коліна перед цим кюре, тим більше, що плассанське духівництво дуже вороже до нас… Адже це мені однаково нічого б не дало.
Пан Делангр і пан де Кондамен лише перезирнулись, похитали головою і нічого не відповіли.
— Абсолютно нічого, — повторив супрефект. — Нема чого вам напускати на себе якусь таємничість. Знаєте, я написав у Париж. У мене голова йшла обертом, і мені захотілося з’ясувати нарешті, хто ж такий Фожа, якого ви вважаєте мало не за переодягненого принца. І що ж? Знаєте, що мені відповіли? Мені відповіли, що його не знають, нічого про нього сказати мені не можуть, і порадили не втручатися у справи духівництва… У Парижі й так уже незадоволені нами, відколи на виборах пройшов цей дурень Лагріфуль. Мені доведеться бути обережним, самі розумієте.
Мер знову перезирнувся з інспектором лісного відомства. Він навіть злегка знизав плечима, поглянувши на акуратно підкручені вуса Пекера де Соле.
— Слухайте мене уважно, — сказав він йому за хвилину. — Ви хочете бути префектом, правда?
Супрефект усміхнувся, гойдаючись на стільці.
— То йдіть зараз же і потисніть руку абатові Фожа, що отам дивиться на гру в волан і чекає на вас.
Пан Пекер де Соле остовпів з подиву, він нічого не розумів. Глянувши на пана де Кондамена, спитав його занепокоєно:
— І ви такої ж думки?
— Безперечно, ідіть і потисніть йому руку, — відповів інспектор лісного відомства. Потім додав іронічно:
— Спитайте мою дружину, ви ж маєте до неї цілковиту довіру.
В цю хвилину якраз до них підійшла пані де Кондамен у чарівній рожевій з сірим сукні.
— Ах, ви даремно нехтуєте релігією, — люб’язно сказала вона супрефектові, коли з нею заговорили про абата. — У церкві вас бачать хіба що в дні великих свят. Справді, мене це дуже засмучує, треба мені вас навернути на добру путь. Ну, що можуть думати про уряд, представником якого ви є, коли ви не ладнаєте з господом богом?.. Залиште нас, панове, я зараз посповідаю пана Пекера де Соле.
Вона сіла, всміхаючись і жартуючи.
— Октавіє, — пошепки сказав супрефект, коли вони лишилися самі, — не смійтеся з мене. Ви зовсім не були такою святенницею на вулиці Ельдер у Парижі. Знаєте, я насилу стримуюсь, щоб не пирснути від сміху, коли бачу, як ви роздаєте проскури в церкві святого Сатюрнена.
— Ви легковажні, мій любий, — відповіла вона тим самим тоном, — колись вам доведеться за це розплачуватись. Справді, ви мене непокоїте; я вважала вас значно розумнішим. Невже ви не бачите, що висите на волосинці? Зрозумійте ж, що коли вас досі ще не скинули, то тільки тому, що бояться розворушити плассанських легітимістів. В той день, коли з’явиться новий супрефект, вони одразу заметушаться, а при вас вони спокійно сплять, бо певні в своїй перемозі на майбутніх виборах. Це не дуже для вас втішно, я знаю, але я певна, що з вами не рахуються… Мій любий, ви загинете, якщо не зважите на дещо.
Він дивився на неї із справжнім страхом.
— Хіба «велика людина» писала вам? — спитав він, натякаючи на одну особу, яку вони так називали між собою.
— Ні, він остаточно порвав зі мною. Я не така дурна, і перша зрозуміла необхідність цього розриву. А втім, мені нема на що нарікати. Він подбав про мене, видав мене заміж, дав кілька прекрасних порад, які мені стали у великій пригоді… Але у мене в Парижі є друзі. Повірте мені, ви можете пропустити останню нагоду вибитися вгору… Не вдавайте з себе безбожника, йдіть швидше і потисніть руку абатові Фожа… Ви зрозумієте все потім, якщо не здогадуєтесь тепер.
Пан Пекер де Соле сидів, похнюпившись, трохи присоромлений цією нотацією. Він був великий фат. Усміхнувшись, показавши свої білі зуби, він спробував вийти з неприємного становища і промовив ніжно:
— Якби ви тільки захотіли, Октавіє, ми правили б Плассаном удвох. Я вже пропонував вам вернутись до нашого колишнього життя…
— Ви таки справжній дурень, — сердито перепинила вона його. — Ви мене дратуєте цією вашою «Октавіє». Я пані де Кондамен для всіх без винятку, мій любий… Ви, значить, нічого не розумієте? У мене рента в тридцять тисяч франків; я паную над усією супрефекту рою; я всюди буваю, всюди мене шанують, вітають, люблять. Ті, що запідозрили б про моє минуле, стали б тільки люб’язнішими до мене… Що б я робила з вами, боже мій! Ви тільки заважали б мені. Я чесна жінка, мій любий.
Вона підвелася й підійшла до лікаря Порк’є, який своїм звичаєм після візитів до хворих зайшов у сад супрефектури, щоб поговорити з своїми аристократичними пацієнтками.
— О! Пане лікарю, у мене така мігрень, така мігрень! — промовила вона з кокетливою гримаскою. — Вона сидить отут, над лівою бровою.
— Це бік серця, моя пані, — галантно відповів лікар.
Пані де Кондамен усміхнулась, і на тому медична консультація скінчилась. Пані Палок нахилилася до вуха свого чоловіка, якого приводила сюди щодня, щоб він постійно був на очах у супрефекта.
— Інакше він їх і не лікує, — прошепотіла вона.
Тим часом пан Пекер де Соле приєднався до пана де Кондамена й пана Делангра і, спритно маневруючи, підводив їх до воріт. Коли вони були від них за кілька кроків, він спинився, ніби зацікавившись партією у волан, яка ще тривала в тупику. У абата Сюрена розвівалося волосся, він закачав рукава сутани, показуючи свої білі й тонкі, як у жінки, руки; він тільки що збільшив дистанцію, поставивши панну Аврелію за двадцять кроків від себе. Відчуваючи, що на нього дивляться, він перевершив себе. Панна Аврелія теж була в ударі. Підкинутий рукою волан описував плавну, дуже довгу дугу, таку правильну, що, здавалося, він сам падає на ракетку, перелітаючи з одної на другу, а гравці не рухаються з місця. Абат Сюрен, трохи відкинувши голову назад, красиво вигинав свій стрункий стан.
— Чудово, чудово! — вигукнув супрефект у захопленні. — Вітаю вас, пане абат.
Потім, обернувшись до пані де Кондамен, лікаря Порк’є і подружжя Палок, додав:
— Підійдіть-но сюди, ніколи я не бачив нічого подібного… Ви дозволите, пане абат, помилуватися вашою грою?
Всі гості з супрефектури зібралися купкою в кінці тупика. Абат Фожа не зрушив з місця; він ледь кивнув головою у відповідь на поклони пана Делангра і пана де Кондамена. Абат усе рахував очки. Коли Аврелія знову промахнулась, вія добродушно сказав:
— Тепер у вас триста десять очок після того, як збільшено дистанцію, а ваша сестра має тільки сорок сім.
