Історія української літератури. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги онлайн бесплатно серию книг txt) 📗
1 Про спільні мотиви пісень і голосінь особливо стаття Данилова: Взаимовліяніе укр. погребальныхъ причитаній и бытовыхъ пЂсень, К[иїв.] Ст[арина], 1905, XII, і новіша Ф. Колесси: Про генезу укр. народних дум, 1921.
2 Числами без ближчого пояснення значу нумерн збірки Свєнціцького сторінками матеріали того тому Етногр. Збірника.
Наведу тут кілька плачів в цілості або в характерніших уривках:
Дитятко моє, любе та миле,
Куди ти убираєшся?
Відкіля тебе визирати,
Відкіля тебе виглядати?
Чи ти з церкви ітимеш,
Чи з дороги їхатимеш?
Чи тебе соловейки відщебетали,
Чи тебе зозуленьки відкували?
Яка твоя доріженька смутна та невесела,
Яка твоя хаточка темна та невидна,
Що ні дверечок ні віконечка,
Ні праведного сонечка!
Як яблучко від яблуньки одкотилося,
Так ти од мене, моє дитяточко, одрознилося!
І відкіля ти йтимеш?
І яку вісточку нестимеш,
Моя донечко, моя ягідочко
(Мій синочок, мій колосочок).
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Приймай мене до себе,
Пригортай мене до себе,
Обирай мені містечко коло себе!
Де тобі містечко знайшлося гарне,
Що ти мене покинуло,
І серце моє обірвалося!..
(13, Королевецьк. пов.).
Моя дочко, моя голубочко,
Моя дочко, моя коханочко,
Моя швачко, моя й прачко,
Моя іскальнице, моя й вимітальнице,
Моя й помічнице!
Коли ж ти до мене прибудеш у гості?
Коли ми побачимось,
Коли ми порадимось?
Якби ж я знала,
Я б тобі віконечка і дверечка одчиняла,
І стежечку промітала,
Моя донечко, моя павочко,
Моя дочко, моя зозуле!
Яку ти мені вістку подаватимеш,
Чи ти куватимеш, чи щебетатимеш?
Чи тебе виглядати з поля, чи тебе з моря,
Чи з високої могили,
Чи з далекої України?
(30, Лубешцина).
Моя донечко, моя княгинечко,
Та якого ж ти собі князя обібрала?
Такого тайного, що й мені не об’явила?
Стрічайте, мої родителі, мою донечку
І прибирайте їй містечко біля себе,
І доглядайте, як я доглядала!
Де ж тії вітри набралися,
Що вишеньку зламали?
І де ж вони набралися,
Що на вишенці листочки оббили?
(49, Лубеyoина).
Моя дочко, моя княгинечко,
Як мені тебе забувать
І відкіля мені тебе виглядать?
Що до людей ідуть з скринями та перинами,
А до тебе йдуть з хрестами та хоругвами?
Моя дочко, моя павочко,
Нащо ти мені таку сумну свадьбу ізробила,
І нащо ж ти собі такої хаточки забажала?
Се ж хаточка сумна-невесела,
І се хаточка темна і невидна,
у неї ні вітер не завіє,
Ні сонце не пригріє,
Що в ту хаточку ні вітер не вскоче,
І в ту хаточку і дощик не промоче!
Дочко ж моя, коханочко,
Дочко ж моя, паняночко!
Коли ж мені тебе в гості дожидать,
І коли мені ті столи застелять,
І кубочки наповнять,
А тебе в гостеньки дожидать?
(49 — 50, Лубенщина — звожу разом варіанти).
Мій синочку — мій голубчику,
Мій синочку — моя й дитиночко,
Моя дитиночко — моя щіпочко!
Моя щіпочка одщіпнулася,
Моє яблучко одкотилося,
Моя маківка осталася!
Як ти зацвіла — та й не на довго,
Моя дитиночко — моя родиночко!
Мій синочку, мій соловейчику!
Мій синочку, мій ріднесенький!
Мій синочку, мій дрібнесенький!
Мій синочку, мій робітнику!
Мій синочку, мій косарику!
Мій синочку, мій виноградочку!
Мій синочку, мій князе!
Я ж не думала, що ти будеш такої
смутної, невеселої хати бажати —
Сонечко не загріє,
Буйний вітер не завіє!
На що ж ти мене покинув?
Моя матінко, коли ж ти прибувала
Та од мене синочка перемовляла?
Та стрічайте мого синочка,
Та прибирайте йому містечко біля себе,
Та доглядайте ж мого синочка, як я доглядала!
І синочку, моя дитино,
Устань, подивись!
Яке ти весілля наробив смутне-невеселе!
Подивись, скільки роду зійшлося!
Чому ж ти до їх і словечка не промовиш!
Мої сини — мої соловейки,
Мої сини — мої маленькі,
Та якого ж вам гостинця передам?
Покочу яблучко — воно зогниє!
Покочу булочку — зацвіте,
Покочу бубличка — не докотиться,
До твого серденька не пригорнеться! (З чч. 72 — 75, Лубенщина).
Чоловіче мій, дружино моя,
Куди ж ти убираєшся,
Куди ти виряжаєшся?
Якої ти темної хати забажав,
Темної-невидної,
Смутної-невеселої?
Туди ж вітер не віє,
Туди й сонце не гріє,
Туди й дзвони не дзвонять,
Туди й люде не ходять!
Та як же я до тебе ходитиму,
Та як я з тобою говоритиму,
Як я з тобою поражатимусь,
Як я з тобою розважатимусь?
Ой устань, порадь, моя дружиненько,
Як мені в світі жити,
Як мені чуже діленько робити,
Та як мені чужим людям годити?
Та я ж над чужим ділечком ізневажалась,
Я ж по чужих нивах наспотикалась!
Ой приймай же, пригортай мене до себе,
Щоб я не жила, щоб не горювала,
Щоб я й горенька не знала,
Щоб я по чужих людях не ходила,
Щоб я чужим людям не годила!
Та я чуже ділечко зроблю не так,
Та я словечко скажу не в лад, —
Моє ділечко перероблять,
Моє словечко пересловлять.
Коли ж мені тебе, моя дружиночко, дожидать?
Коли мені столи застелять?
Чи мені на Різдво,
Чи мені на Великдень,
Чи на святу неділоньку?
А чи мені з Миколи —
Та й ніколи?
Відкіль мені тебе виглядать?
Чи з гори, чи з долини,
Чи з високої могили,
Чи з глибокого яру,
Чи з далекого краю?
Та не йди ж полем — бо ніжку поколеш,
Та не йди морем, бо утонеш,
А йди ж попід горою,
Та бери й мене з собою!
Та будуть, моя; дружинонько, сади процвітать,
Та будуть зозуленьки кувать,
А соловейки щебетать,
Будуть мені, нещасниці, жалю завдавать,
А я вийду за ворітечка та й буду питать:
Ви зозульки сизесенькі,
А соловейки малесенькі,
Та ви високо літаєте,
Ви далеко буваєте:
Чи не чули, чи не бачили моєї дружини вірненької?
Як бачили, то хваліться,
Як побачите, поклоніться
Моїй дружині вірненькій!
(128, Лубенщина).
Сестричко моя, павочко,
Куди ти полинула?
Промов до нас словечко,
Бо твої дружки стоять смутні та невеселі.
Чого на нас розсердилась?
Якої ж ти хати забажала,
смутної та невеселої?
У нас хата веселая, з вікнами,
Видная, хорошая,
А твоя темная,
А такая невидная!
Коли ж ти, сестро, в гості до нас прийдеш?
Чи к Рожеству? чи к Святій Неділі?
Ок Рожеству сніги позамітають,
А од Великодня води порозливають,
К Святій Неділі трави позаростають,
А я сестру виглядатиму,
Куди до нас в гості прийде!
(271, Київщина).
Ой Іванчику мій любий,
Ой Іванчику мій срібний,
На кого ти мене лишив,
Приятелю мій дорогий!
Іванчику мій намальований,
Як ти мене засмутив,
Іванчику мій пишний,
Карочко моя велика,
Нуждочко моя страшна!
Коли ми ся будемо видіти,
Іванчику мій золотий,
Що я буду сама робити?
Коби ти був мене перідь відпроважав —
Не я тебе тепер!
Де ти тепер ідеш?
Що тобі таке було,
Що ти нас лишаєш?
Ти йдеш у ямку глибоку,
Де сонечко не загріє,
Ні вітрець не завіє!
Відки будем тебе визирати?
Чи з ямки глибокої,
Чи з-за гори високої?
Коли ти до нас прийдеш,
Як ти сю глинку на собі видержиш?
Ой, зозульки муть кувати,
Відки ми тебе будем ся сподівати!
(111, Галичина).
Мамко моя, голубко моя,
Мамко моя, зозулько моя,
Мамко моя, порадичко моя,
Де ми ся зійдемо,
Де ми ся порадимо?
Мамко моя, голубко моя,
