Українські традиції - Ковалевський О. В. (читать книги полностью без сокращений txt) 📗

«Блаженний, хто й скоти милує», – це завжди пам'ятається серед українського народу, і добрий господар уважає гріхом непотрібно мучити свою худобину, напр. не буде їхати на перевантаженій фірі, коли може йти пішки. Милування худоби наказує вже «Руська Правда» XII віку.

Птахи

Так само в народньому віруванні повно легенд і про птахів. Деякі птахи, особливо великі й сильні, як орел, сокіл і ін., сильно поважалися як символ сили. Птаство в народніх творах завжди антропоморфується, розуміє людську мову й розмовляє.

Зозуля (старе: зегзиця) – символ суму та вдівства. Вона віщує весну, бо в неї оселюється весняне божество. Це віщий птах, тому пророкує людині число позосталих літ життя, пор.: То тобі зозуля накувала.

Пор. у «Кобзарі» Т. Шевченка: «Зозуля кувала, правдоньку казала, – буду сто літ жити!» У «Лісовій пісні» Л. Українка про зозульку подає: «Зозулька масличко сколотить, в червоні черевички убереться і людям одмірятиме літа».

Кує зозуля тільки навесні, від Благовіщення до Івана, а як викинеться ячмінний колос, вона ним «подавиться», перестає кувати.

Народні оповідання переказують, що зозуля вбила свого чоловіка зозула, як перелітали море, а тому Бог покарав її: вона не має пари й не в'є власного гнізда, а підкидає свої яйця до чужих гнізд [211]. Друга легенда, навпаки, розповідає, що зозул сам покинув зозулю, і вона стала символом вічної вдовиці чи засмученої жінки; тому в «Слові о полку Ігоревім» «Ярославна зегзицею рано кичеть». Коли весною вперше почуєш кування зозулі, а в кишені є гроші, то щаститиме тобі цілий рік.

За оповіданням Б. Грінченка «Під тихими вербами» зозуля постала так: «Князівна та закохалася в козака. А князь того не знав, бо якби знав, то і в темницю дочку завдав би. Дак вони зійдуться в гаю нищечком та й сидять там, цілуються-милуються… То сміються, з закоханнячка свого радіючи, то плачуть, свою нещасливу долю згадуючи. А самі такі – як сонечко… А батько князь ішов гаєм, як чорна хмара… Вже довідався!… А козак, лиха не чуючи, до неї й каже: «Ти ж моя зозуленька!» та й пригорнув. А князь як кинеться туди: «Будь же – каже – ти, проклята, навіки зозулею!» Дак вона – пурх! та й полетіла з рук у козака… І літає тепер пташкою-сиротою, та й плаче»…

Так само й чайка – символ засмученої жінки, що стала чайкою по смерті свого чоловіка, і взята чи то Богданом Хмельницьким, чи Мазепою за символа матері-України, що вивела діти при битій дорозі; взагалі вона – символ матірнього побивання за дітьми. Символом тужної жінки являється також і горлиця, перепілка та лебідка.

Голуби в багатьох народів символ щирої й ніжної та вічної любови: «Любляться, як голубів пара», тому фігурками голубів оздоблюють коровай. Лебідь часом віщує й лихо, коли кричить. Каня п'є тільки дощ, а не готову воду, тому й приповідка: «Виглядає, як каня дощу». Качка – символ забарности, несили: «Бодай тебе качка копнула!»

Соловейко сильно скрізь поширений, і про нього повно легенд та оповідань. Ось одна:

«Соловейко був колись людиною, та став пташкою. Одна мати та прокляла своїх діток – сина й дочку, що вбили її мужа – вужа. Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала, вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: «Лети ти, сину, сірим соловейком, та щебечи людям і пізно і раненько, щоб тебе люди слухали й не наслухались». А ти, каже, дочко, стань жалкою кропивою, щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали»… От, син полетів соловейком, а дочка стала кропивою»… [212]

Коли Христос помер на Хресті і прийшли воїни перебити голінки, то горобці все кричали: «Жив – жив!» І голінки перебили. А голуб: «Умер!» Через це голуби в людській пошані, а горобці мусять по смітниках шукати собі поживи [213]. На зиму на Семена горобців забирає до себе чорт, тому стає їх мало.

Яструб, коршак – символ хижацтва. Ворона – роззява. Ластівка – символ весни, її не вільно брати до рук, а хто візьме, того обсяде ластовиння. Де ластівочка покладе собі кубельце, там буде щастя. На Семена ластівочки ховаються по криницях, позщіплювавшись лапками.

Бджола – «Божа пташка» (Номис), або «Божа мушка», задавити її гріх. Вона освячує й свій мед, що стає необхідним у святкових обрядах, напр. у Різдвяній куті, або в церковному коливі на Похоронах чи поминках. Бджолярство – Святе зайняття, пасіка – Святе місце, а пасічник – побожна людина. Віск, як виріб бджолиний, також Святий, тому тільки він іде на церковні свічки. Наші предки любили «бортництво» (борт – улик з дерев'яного дупла) й жили з нього, і мед у їхньому житті грав показну ролю. Взагалі бджола – символ працьовитости: будь робоча, як бджола (приказка).

Церква так само любовно поставилася до бджіл і взяла їх під свою опіку. До Требника внесено два Чини про бджіл: 1. «Чин Благословенія пчел» і 2. «Благословеніє роев пчельних, во улія нова всажденних». Церква молиться: «Да разоряться і погибнуть вся обаянія, аще кая суть на місті сем», бо пасіка мусить бути місцем чистим від злої сили диявольської й людської, «да явиться неподвижним многими лукавстви, і непоколебим зазорним обаянії, от всякого коварства волшебного сохранен». Святий Пророк Іван Хреститель, що жив на пустині диким медом та акридами, узятий Церквою за охоронця бджіл і пасік, а пізніше такими стали Св. Зосима і Саватій (Соловецькі), і їхні Ікони держать по пасіках.

Сонечко, чи Божа корівка, коли посадити на руку, злітає в тому напрямі, куди дівчина заміж піде.

Деякі птахи з глибокої давнини стали лиховісними, напр. ворон чи ворона, а також галка, що можуть накаркати біду. Пор. у «Слові о полку Ігоревім»: «Часто ворони граяху (крякали), трупья собі ділячи… Всю ніч звечора бусові ворони везграяху»; а поганий половчин зветься тут чорним вороном. Коли Ігореві війська йшли на Дін, то попереду їх бігли чорні зграї галок (галиці стади), віщуючи біду або смерть.

Сова, коли кричить, то це на біду, і таке повір'я існує в Україні ще й сьогодні. Напр., Харченко в «Волині» подає: «Не на добре сова кричить, – видно, біду накликає».

У «Землі» О. Кобилянська розповідає: «У день перед смертю чорні ворони окружували безнастанно криту хату, мов би там лежав труп і ждав на них довго»… «Не дурно перелетів мені чорний ворон дорогу, – тут має бути або моя смерть, або я не витримаю».

Крук – трупожер і віщує лихо; так само й коршак. Ворони віщують і погоду: «Ворони крячуть – зміну погоди бачуть» (приповідка). Так само сова або пугач вночі своїм криком віщують лихо та нещастя, а то й смерть. «Сорока стрекоче, бо гостей хоче», сорока стрекоче – новина буде, але не все добра, пор. у «Слові о полку Ігоревім»: «Не сороки встріскотали», коли за втікаючим Ігорем погнався Гза з Кончаком. Так само й «Орли клектом на кості зовуть».

Про орла Лексикон 1627 р. подає: «Орел – птах, который на пятсотноє л?то обновляется в источниц? водн?, паки юн бывает».

Коли миша з'їсть щось Святе, напр. кришки з паски, вона перетворюється в кажана (лилика).

Сокіл завжди символ хоробрости та скорости, й дуже далеко бачить.

Деякі птахи допомагають людині проти злої сили, – таким здавна є півень. Коли він проспіває північ, то заганяє тим усяку нечисту силу по своїх місцях, і вона мусить кидати наш світ. Лякає півень і мерців, і, побачивши півня, вони втікають до своїх могил, чому на цвинтарях-кладовищах у нас звичайно фігури з бляшаним півнем на них: мерлець побачить півня і сховається назад у могилу.

Півень кілька раз на добу співає, а особливо опівночі й над ранком; коли він заспіває невчасно, це на зміну погоди. Півень прикрашує обійстя – хату: «Без півня хата глуха», каже приповідка. «Червоний півень» здавна став символом пожару, підпалу; пустити «червоного півня», – це підпалити хату.

Про те, чому «кур» (півень) конче співає певного часу, були оповідання вже з давнього часу. Хронограф XVII в. (Барсова) вияснює так: «Кожного дня доручує Бог стам Алголам зодягати сонце, і зараз огненні птахи небесні, що звуться фінікси та халендрії, літають перед сонцем, мочають свої крила по дев'яти десятикротно в океанській воді, і кроплять крилами, і цим гасять сонце, щоб воно не попалило промінням усього світу. І обгорають від соняшного вогню тим птахам крилля, і вони стають голі, як поскоблені.