Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги онлайн TXT) 📗
— Мені ясно одне, — каже Президент, — що для такої системи доведеться перебудувати все електрогосподарство півострова. А це значить: навчити людей, збудувати технічні установки, приймальні акумулятори... Для великої справи мусимо збудувати велику технічну базу!
— Авжеж, мусимо, товаришу Президенте. Маємо чудо з неба. Точніше — з води!
У Президента на мить опали руки. Зробилося страшно від думки про той клопіт, який чекав на нього, на уряд... Господи! Ну, то й що? Мабуть, так уже йому судилося іти через клопоти, пробиватися до мети через гори. І нікуди від цього не дінешся. Сам мудрий Космос, бач, зійшов до них і простягнув руку.
— Ну, гаразд, Серже, — мовив Президент стиха, гамуючи в собі збурену душу, — покажеш мені записи, які ти зробив в каюті біля «червоного ока». Я лечу в Київ, а ти береш на себе всю відповідальність. Про свій бойовий корабель поки що забудь. Командирів кораблів у нас вистачає, а відкривачів Космосу неї дуже густо. І ви, пані Віро... змушений вас турбувати в такий тяжкий для вас час, прошу вас: допоможіть нам. Космічні брати вас добре знають.
У Віруні на очах з’явилися сльози. Президент добув свою хустинку, витер їх, обняв жінку і по-батьківськи поцілував у щоку.
Віруня і «дідусь» Сікора переночували у Президентській резиденції. Для них виділили літній будиночок біля самого моря. Всю ніч Віруня не могла заснути, шуміло море, і на душі було мулько й тоскно. Ще ледь почало світати, як Віруня схопилася з постелі, хутенько вбралася в свою рожеву суконьку.
«Дідуль» розметався на постелі в сусідній кімнаті, чорні брови, як у козака Мамая з лугу, на губах ледь видима юнацька усмішка. Будити його чи ні? Приїхали ж із Севастополя разом його машиною, взятою у штабі українського флоту у адмірала Ельжея.
Хай краще досипає свої офіцерські сни. Може, Президент ще захоче погомоніти з ним про вчорашню «бесіду» з Космічним Братом. А їй, Віруні, один біль у серці — Теренс! Другий тиждень не чути про нього ні звуку, ні слуху. Аби живий був, аби бандити не замордували його в помсту за її втечу.
Вона покрадьки поминає резиденцію глави держави, тут всі алейки политі двірником, який старанно орудує шлангом. Пахне мокрим пилом, дурманиливим ароматом квітів. Віруня бачить на терасі жіночу постать і впізнає дружину Президента, вродливо струнку, з темно-каштановим волоссям, у білій майці і спортивних штанцях. Дім спить, а вона вже робить гімнастичні вправи. На ній же весь дім, і здоров’я чоловіка, і думи його, і немислиме навантаження глави держави.
Побачивши Віруню, махає їй привітно рукою:
— Сонечко, куди ж ти? Поснідаємо. Або хоч кави випий.
— Мушу їхати в Севастополь.
— Все чекаєш від нього звісток... Розумію... Тільки ж гляди — бережися! — притишує голос господиня дому. — Маємо відомості, що в горах з’явилися непевні люди.
— Ви теж бережіться, — стишує й собі голос Віруня, підсіпуючи на плечі зелений студентський рюкзак.
— Як буде, — зітхає господиня. — Відколи він став Президентом, повіриш, не маю сну... Ну, біжи, доню. І озивайся частіше.
Віруня вже поминула останню варту біля воріт, вже доріжка круто береться вгору до шосе, гори величаво сіріють попереду, впершись у небо своїми гострими шпичаками. За спиною безмежний сріблястий розлив моря, розлив сонячних блискіток і сліпучої ясності.
Чудо життя! Віруні аж співати хочеться. Краса яка, скільки щасливої розкутості, бери її, черпай оберемками, і наповнюй душу співом.
Вмить на якомусь крутому повороті Віруня згадує свого Теренса, і все їй пригасає. Крок важчає, в серці тоскна пустка. Траса ще по-ранковому безлюдна, тільки десь в далечі сунуть цяточки машин, і гірський кряж, вкритий колючими тернами, супиться до моря, не приймає ясного усміху.
Зараз вона зачекає попутне авто, проголосує привітно, і далі, як то мовиться — автостопом до самого Севастополя. Окинула гірські ущелини поглядом, примружилась і... враз почула щось схоже на тріск гіляки. І в ту же мить, пронизана пекучим болем, впала у тьму...
Засідання вищого магіуму ордену «Чорне сонце» триває вже другу годину. Власне, не засідання, а майже панічне обговорення звістки, яка надійшла від агента 666 з міста Ялта, звістки, котра може означати кінець усіх великих замірів ордену в Криму. Згідно повідомлень агента, брати «білого космосу» чи, як вони себе називають — «Космічного Розуму», закінчили спорудження підводної енергетичної споруди в морі, і ця споруда цими днями має вступити в дію.
— Катастрофа! — виголошує перед лицарями в підземному гроті Магістр Ордену. — Ми прекрасно здаємо собі справу, що «білий космос» і його слуги з Сиріусу володіють безмежними можливостями. За ними — планетарні зв’язки сусідніх Галактик. Ми сподівалися, що економічна і політична деградація України, як держави, дасть нам змогу, нащадкам тевтонців рейху Адольфа Гітлера, встановити контроль над усім слов’янським ареалом. Тепер, як ви розумієте, деградації не буде. Президента України скинути нам не вдалося. Його влада визнана не тільки Заходом, але й отим паршивим «Космічним Розумом», отими плюгавцями із системи Сиріус! А до того ж Президент України ще й одержав безцінний дарунок від сиріусців: невичерпні запаси плазмової енергії. Майне герен, що це означає? Плазмова енергія!
— Як же вона втрапить сюди, ця енергія? - запитує хтось із гурту лицарів Магіуму. — Ми не бачили на березі ніяких проводів, щогл, ліній електропередач.
— І не побачите. — кидає злісно в притемнений грот Магістр ордену. Зараз він без свого пишного лицарського обладунку, без блискучих лат і золотого лицарського меча при боці. — Маємо точну інформацію від агента 666 і від усіх підконтрольних йому агентів на території Ялти, Севастополя і Сімферополя. Плазмова енергія з дна Чорного моря, перетворена в електричну енергію найвищих напруг — мільйонів кіловат! — через тиждень почне передаватися прямим безкабельним шляхом, себто через повітря, на головні електростанції Криму, а з часом і всієї України і Росії. Це призведе до того, що плебс Криму і так званої «української держави» хутко зведеться на ноги. Українцям всі ці роки бракувало саме енергоресурсів і енергоносіїв. Та ви ж знаєте українців. Зізнаймося собі: все ж таки вони арійці другого ступеня, як назвав їх колись магістр «Чорного ордену» СС Генріх Гіммлер. Дуже працьовитий, розумний і біологічно стійкий народ. Між іншим, дехто з вас, мої лицарі... — Магістр мружить іронічно очі, — воліє навіть заводити собі коханок, а згодом і дружин з українського жіноцтва. Свідчення вашого доброго смаку. Одначе давати арійцям 2-го ступеня необмежені енергоресурси — даруйте!..
Магіум вибухає стриманим сміхом, дехто ляскає в долоні, а дехто й дозволяє собі фривольність — б’є кулаком по грубих дошках. Проте, яке це має відношення до справи? Як запобігти лихові?
—- Ну... можливо, я трохи перебрав міри. Лиха поки що немає, — підносить заспокійливо руку Магістр. — Все не так погано. Хай перші електро-потоки з дна моря віллються в кримську електромережу. Хай вони навіть підуть на північ до Києва і Москви. На початку їхній потенціал буде не дуже великий. Для одержання постійної напруги в мільйони кіловат Президент України буде змушений за ці місяці збудувати в Криму грандіозний приймальний пункт незвичайної потуги. І ми не будемо їм перешкоджати. Хай ставлять. Все буде добре. Аби не одне жорстоке «але».
Лицарі за дубовим столом насторожуються і аж під стінами трохи пригасають смолоскипи.
— Якщо нинішній Президент України не припинить свого зближення з Росією і ми переконаємося, що нам загрожує нова химера «імперського союзу слов’ян», нам доведеться вдатися до дуже жорстоких кроків.
— Невже війна проти України? — вжахнувся хтось із лицарів.
— Ні в якому разі! Ми зробимо так, що Союз Східних держав дасть нам право і змогу економічно і фінансово взяти владу в Криму. А там життя покаже.
На такі таємничі зібрання Ордену Теренса Реттігана не запрошують. Він одержав те, що хотів. Живе в горах (ясна річ, під охороною), в загубленому серед скель селищі, має прекрасну майстерню, обслугу, добрі харчі, вина. Усе, що треба молодій людині для життя і розваг. Так, звісно ж, і для розваг. З ним проводить вечори молоденька, вродлива жіночка, вони разом вечеряють, обмінюються новинами, слухають музику, дивляться телевізор, і якби Теренс виявив щонайменше бажання, то вони займалися б і тим, чим залюбки займаються насамоті всі гарні, нормальні молоді люди. Правда, поки що Теренс таких бажань не виявляє. Йому досить малювання. І ще йому досить сподіванки, що нинішня ситуація скоро зміниться.
