Егоїст - Гримич Марина (книги онлайн полные версии .txt) 📗

Розстригай лишався розстригою: безнадійним відступником від суворого ортодоксального церковного обряду. Однак щось у нього було від старої священицької династії Скарг. Що саме? Що? Здається, це можна було назвати виплеканою упродовж кількох поколінь справжньою духовністю. Так, Андрій Скарга «грав» церковного анархіста, але насправді був набагато ближчим до Бога, аніж сучасні ревні прихильники анахронічних церковних традицій, попи у першому поколінні, попи, що «визріли» в радянських умовах. Можливо, Розстригай саме тому й пішов з церкви, що був на голову вищий від радянської і пострадянської

Поки Розстригай читав молитву, Аміко стояв на коліні з притиснутою до серця правицею, а хрестився, як католик. Йому пасував католицький фанатизм, як він пасує італійцям, іспанцям, латинос... Жагучий темперамент і палка любов до Мадонни — ось що світилося в його чорних очах. «Яке його прізвище? Орлик? Так, Орлик... Орел... Друг Сокола-сапсана... Ще чого! Ніякий він мені не друг!»

Коли прощалися, Євдокія усім потисла руки, а Студента поцілувала в чоло...

Георгій сидів «під куполом» і спостерігав за новим політичним спектаклем — цинічним і по-своєму дуже милим — під назвою «Так Звана Більшість». Георгій не міг позбутися відчуття, що поряд сидить Професор і посміхається: усе за алгоритмом. Від цього відчуття Георгію ставало моторошно. Від думки, що він може взяти участь у черговій абсолютно безглуздій і безперспективній метушні, його нудило. На нього з осудом дивилися однопартійці: адже він сидів пасивний і байдуже дивився порожнім поглядом на трибуну, замість того, щоб боротися, боротися і ще раз боротися... Черговий раз боротися невідомо за що. Просто боротися. А поборовшись, розслабитися. Ну чому все так? Георгій нагадав собі слова В.Бєлінського, які колись, у часи студентства, його обурили до глибини душі. Російський критик писав про те, що малороси завжди вміли хоробро битись і великодушно помирати за свою батьківщину, для них не дивовижа було перемогти сильного ворога малими засобами, але вони ніколи не вміли скористатися плодами своїх перемог. Розгромлять ворогів ущент, виявлять чудеса хоробрості й геройства і розійдуться по хатах пити горілку. Так, Бєлінський був російським шовіністом, але при цьому хорошим аналітиком. Професор говорив про те ж саме. Для кожного народу притаманний свій спосіб виконання будь-якої дії. Для українців важлива дія сама по собі, а не її результат. Десять років незалежності виявили абсолютну неспроможність отримати результат від численних дій. Ні президента, ні спікера, ні прем'єра, ні закону, ні порядку, ні держави, ні честі, ні справедливості, ні надії... Одна руїна... Поняття «більшість» — не зовсім українське, а точніше — зовсім не українське. На відміну від оптимістичного колективізму і щирої общинної взаємопідтримки росіян, українці навіть у межах маленької сільської громади не любили бути одностайними. Це принижувало їхню гідність. Якщо ж більшість суто випадково, суто ситуативно виникала, то завжди була тимчасовою і непевною. При найменшій зміні вітру вона розпадалася й утворювався громадський хаос, анархія. 1 це завжди було природнішим для українців, аніж собача слухняність «русской дєрєвні». Так, вони могли ганити громадський непорядок, засуджувати його, таврувати, однак підсвідомо прагнули, щоб так тривало якнайдовше, аби ніхто ними не міг погейкувати. Ось у цьому і є українське щастя: щоб ніхто ніколи ними не керував.

Георгій вийшов із зали.

«Так, я поводжуся неадекватно. Я справді винен? У цей момент я повинен сидіти в парламенті і... І що? Боротися проти віртуальних суперників? Проти віртуальної більшості? Приймати віртуальні закони? Що? Що я повинен робити як громадянин? Що? Як я можу боротися з нинішньою ситуацією в країні? Як? Я сам. Я один. Я бачу те, що не бачать інші. Чи це мені тільки здається? Якщо зараз ми перебуваємо на етапі «руїни», якщо зараз взагалі неможливо нічого зробити, то навіщо цей маскарад? Навіщо стрясати повітря? Навіщо махати руками? Стоп. А що робити? Сидіти склавши руки і чекати світлого майбутнього? Має ж бути якийсь вихід! Має бути! Де ж він?»

«Відстріляти!» — якось запропонувала Євдокія тоном Снігової Королеви. — Відстріляти два десятки чоловік і мати чистий спокій!..»

Георгія тіпало. Він мало не біг, не в силі вгамувати гнів. У цей момент він готовий був повірити в її слова. Це ж такий простий, прозорий вихід!

«Господи! Що я мелю! Дай, Господи, мені тверезу голову!»

Липинський здивувався, що згадав Бога. Так, він згадав Бога! Що з ним? Георгій завжди вважав себе свідомим атеїстом. Що з ним відбувається?

У голові була якась круговерть думок, емоцій, ідей...

Опам'ятавшись, Липинський був уже біля дверей власного дому. Він увірвався до квартири. У кімнаті сиділа

бліда Євдокія за комп'ютером. У цю обідню пору вона все ще була у нічній сорочці. Жінка тримала в зубах незапалену сигарету.

Георгій відчув щось недобре.

Вона подивилася на нього розгубленими очима. В них блищали сльози.

— Андрій...

— Що? — не зрозумів Георгій. — Який Андрій?

— Студент... — схлипнула вона.

— Що з ним?

— Його більше нема... Вона заплакала.

— Що він зробив? — тихо спитав Георгій. Жінка мовчала.

— Я питаю: що він зробив? За що його вбито? — холодно сказав Георгій.

Євдокія дивилася на нього широко відкритими мокрими очима.

— Що ви задумали? На що його послали? На смерть? Що ви собі думаєте! Ви... Ви... Убивці! — Георгій кричав на повен голос.

Євдокія взяла в руки книгу і запустила нею в Георгія. Той ухилився.

— Так, ми убивці! — зашипіла вона. — А що робити, якщо ти і такі, як ти, — політичні імпотенти? Сидіти, склавши руки? Чекати світлого майбутнього?..

Георгій здригнувся.

— Ви — нікчеми! Навіщо братися керувати державою, не вміючи? Навіщо взагалі ця незалежність, які_ю ви не вмієте нею розпорядитися? Та для вас ця незалежність все одно, що бісер перед свинями! Подивіться на себе! Та з вас увесь світ сміється!.. Ні, пардон, не сміється... Вам Європа гидує подати руку!.. Об вас можна лише ноги витирати!.. А ви обтираєтесь і далі лижете все і всім, кому не лінь!.. Що ви зробили з Україною?.. Де ваша національна гордість?

Георгій палав.

Вона заплакала, присівши на стілець. Потім якось швидко опам'яталася і вже майже сухими очима подивилася на Георгія.

У мене все, — сухо сказала вона. — А в тебе?..

Георгій не знав, як реагувати. Здається, вона від нього збирається піти. Назавжди.

Неначе на підтвердження його думок, Євдокія піднялася. Вона трохи похитувалася, у руках м'яла сигарету.

— Якщо ти хочеш піти, мені буде дуже боляче, — тихо промовив Георгій. — Я цього хочу найменше...

Вона взяла до губ сигарету. Проте не запалювала її.

— Ти йдеш? — перепитав Георгій.

— Я б пішла... — почала вона і не закінчила.

Георгій кинувся з дому, щоб не бути свідком її втечі, і за мить перед тим, як грюкнули двері, він почув:

— Я чекаю дитину...

Георгій завмер на сходах. «Це мені почулося? Почулося? Ні. Здається, я чув чітко. Я стану батьком. Я — батьком? Нонсенс якийсь. Я не можу бути батьком, бо... бо... Що — бо? Бо я... Я — егоїст! Так, я егоїст! Я не готовий бути батьком сімейства. Це не моє... Як тільки жінки натякали про бажання мати від мене дитину, я відразу ж з ними поривав. Іще чого! Мені так добре було самому. Щоправда, до пори, до часу... А тепер я готовий стати батьком? Не готовий. Не готовий, проте не відмовився б... Так, не відмовився б... Я не відмовився б щоранку прогулятися по парку з дитячою коляскою... Тільки це так несподівано!.. Що в цій ситуації повинен зробити чоловік? Справжній чоловік. Не знаю. Я нічого не знаю. Я настільки поглинений роботою і політикою, що абсолютно не знаю елементарних речей. Я не знаю життя...»

Георгій заїхав на роботу. Він сидів у своєму кабінеті на гвинтовому кріслі і, погойдуючись у ньому вліво-вправо, дивився у вікно.

«Я стан}' батьком. Я стану батьком дитини Євдокії. Тільки Євдокії. Цієї небезпечної, але обожнюваної мною жінки. Я люблю її і водночас боюся...»