Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
«Настала рішуча боротьба, — писала газета «Повстанець», орган штабу коша Українських повстанських вільнокозацьких військ на Катеринославщині. — І в сей мент нейтральних не мусить бути. Всі до зброї! Всі до бою, за землю і волю, за рідну Вкраїну свою!»
Спільним гаслом повстанців у боротьбі проти червоних і денікінців було: «У рідній хаті чужинцям не дамо панувати! Всі в ряди повстанців!»
Штаб Українських повстанських вільнокозацьких військ на Катеринославщині 23 листопада 1919 р. опублікував звернення «До населення Катеринославщини». Звернення було відповіддю на різні провокаційні чутки про українських повстанців, їхні політичні завдання, ставлення до інших повстанських груп. Тож штаб рішуче означив свої позиції.
Насамперед він визнав, що збройна боротьба дуже важка, «через це влади організовувать повстанці не можуть і не хотять», а тимчасово передають її до рук місцевого самоврядування. З другого боку, штаб Катеринославського коша щиро вітав усіх інших повстанців проти денікінців, зокрема і батька Махна «як брата по зброї, по ідеї упертої боротьби з деникинськими бандами і повної передачі влади народу». «…Хоча українські повстанці (Катеринославського коша) організовані Всеукр(аїнським) Повст(анським) Коміт(етом), ми щиро бажаємо і проводимо координацію військових операцій із Штабом Повст(анських) військ Батьки Махно. Тому кличемо всіх повстанців до самої тісної щирої згоди, координації операцій, бо тільки тісне єднання… зможе добути рішучу і остаточну побіду над реакцією і ріжними кон(тр) — рев(олюційними) бандітами». Звернення підписали отаман Катеринославського коша Михайло Малашко, заступник отамана Трифон Гладченко, начальник штабу Дяківський та начальник політичного відділу Мелешко.
Боротьба з лютим ворогом була люта. Вогонь жорстокої боротьби, вогонь помсти віковічному ворогу запалював селянські серця, робив їх козаками.
«Коли ми придивимось ближче до сих борців, — писав невідомий козак-повстанець у статті «Що робити», — коли ми пірнемо в гущу сих отрядів, коли поживемо їх життям, то побачимо, що се не селяне, яких кожний з нас баче щоденно, се не прості отряди, які зібрались по наказу, — се хоробрі оборонці прав бідного люду, се дійсні сини предків Запорожців, се не мирні обивателі, — се мозолисті руки, які покинули плуг й взяли рушниці в руки, — сих селян зібрала тяжка недоля, гірке життя, вона їх зібрала, міцно скувала і за кращу будучину в бій повела; се військо… творить чудеса… Повстанці не цікавились кількістю ворога, а лише питали: «Де він?»
Козацька армія з кожним днем поширювала територію, визволену від «братів-золотопогонників». Білі тікали в паніці.
«Коли ми поглянемо, що робиться на фронтах, то побачимо, що «рицарі великой Россіи»… ганебно тікають, кидаючи на шляху переслідувань зброю, обози, навіть власну одіж». Надії «великих людей» про знищення «петлюрівської банди» впродовж двох тижнів вивітрились, що зайвий раз підкреслює, писав козак-повстанець, «нездатність московської наволочі до творчої роботи, до боротьби»… Сили «московської наволочі» танули з кожним днем, а кількість ворогів їхніх збільшувалася. Адже не секрет, що чимало людей приєднуються до бою, коли ворог біжить і його поразка стає очевидною. Отож до боротьби залучалось все більше і більше селян.
Тим часом до повстанців дійшли «певні відомості», що проти Добровольчої армії на Чорноморщині б’ються «зелені» повстанці та Кубанська армія. Казали й, що Кубанська рада відкликала свої війська з «Добровольчо-Українського фронту», а головне, всі бачили, як тікають денікінці, бачили, як донські козаки і чеченці розпродують військове майно й розбігаються по домах, а насильно мобілізовані Денікіним дезертирують, бачили, якою деморалізованою бандою стає біле офіцерство. Наближався час, коли «Українська, воістину народна, армія звільне свій край від чужинців, від «добродетелей», які лише дивляться на Україну як на колонію Московщини, як на «ветвь Русскаго племени».
У селах громади все частіше постановляли рішення на підтримку війни проти російських окупантів. Характерною була резолюція, ухвалена 17 листопада 1919 р. селянами сіл Башмаки (Нікопольської волості) та Мар’ївки (Августинівської волості):
«1. Вітаючи повстанців-героїв-селян… одноголосно постановляем приєднатися до повстанців Українських Республіканськіх Військ.
2. Учинить доброхідно самомобилизацію за 5 років 1900, 1899, 1898, 1897 і 1896. Виступити сьогодні же, за винятком тілько тих, які не приготовилися до виступу через одягу і інші причини, які повинні виступити через три дні, тобто у вечір 20 листопаду.
3. Всім, здатним носити зброю, війти в Повстанчеську организацію Українських Республіканських Військ, допомагаючи всіми засобами, як озброєною силою, так і матеріальною, коли буде в цьому потреба…»
Подібні резолюції ухвалювали й багато інших сіл. Наприклад, Лоцмансько-Кам’янська сільська громада (610 чоловік) 16 листопада 1919 р. одноголосно вирішила «стать на самоохорону проти грабіжників-гнобителів і… зробить самомобилизацію», закликавши в ряди повстанців «все молоде населення від 18 до 35 років включно», причому всіх мобілізованих до 30 років вислати на фронт, «а останні 5 років лишить в резерві для самоохорони свого села».
Останні «слащовські орли» повтікали в грудні 1919-го. Та на їх місце вливалася Красна армія… Але ж не для неї розчищався шлях… Та ті, кого так довго чекали, були далеко… Армія УНР у листопаді — грудні, затиснута більшовиками, поляками і денікінцями в «трикутник смерті» на західних українських землях, зазнала жорстокого фіаско. Але повстанці цього не знали, навпаки, до них доходили чутки, що Петлюра б’є ворогів і скоро з’єднається з повстанцями Катеринославщини. З уст до уст ходили радісні чутки: «Знаменку зайняли», «Симон різдвує в Знаменці», «Симон Новий рік зустрічає в Чорнім лісі». Та нова — червона — реальність швидко змінила радісні передчуття на глибоку депресію.
«Козаки ходили засмучені й невеселі… Битися зараз із червоними, які йшли великим натовпом, гарно озброєні, захоплені перемогою над білими, було просто таки неможливо». До того ж закружляли нові чутки — люди казали, що «червоні не такі, як раніш, вони заводять українські школи, що в інституціях — усюди урядова мова українська, що навіть українське червоне козацтво дозволяють формувати. Ці чутки хвилювали козаків. І вони не знали, що робити, що думати».
Вирішили послати в Катеринослав делегацію до червоного командування. Відповідь окупантів була категоричною: «Ніяких повстанців! Повстанських частин у тилу не може бути. Коли хочете частиною залишитися, здавайте зброю, будуть надіслані політкоми, й сформована частина мусить негайно йти на денікінський фронт».
«Здати зброю — ні, ніколи! На це ми ніколи не підемо», — чулося скрізь. Адже без зброї козак — вже не козак. Кожен розумів: «Коли тілько зброя, а людей скілько хочеш!»
Після довгих вагань вирішили розійтися по хатах зі зброєю. Щоб приховати цей намір, організовано, загоном, пішли ніби в напрямку «на Ялисовет», а тоді повернулись. Пустили чутку: «Хотіли прорватись до Петлюри, але червоні по дорозі обеззброїли». Таким чином ніби обдурили й червоне командування, й населення. Зброю пізніше групи козаків розвозили по селах.
Старшини, на чолі з кошовим Михайлом Малашком, повели переговори з червоними. Врешті домовилися: колишнім повстанським загонам Катеринославського коша вільнокозацьких військ було дозволено створити 4-ту Українську окрему бригаду при 45-й совєтській дивізії. Повстанці не мали ілюзій стосовно намірів більшовиків, тому й прагнули зорганізувати в запіллі Красної армії українську військову одиницю, «озброїти її за рахунок червоних і прорватися після з нею до осередку збройного українського руху». Отак углибині Верхньодніпровського повіту почали збиратися частини 4-ї Окремої бригади, яку червоні зі скреготом зубів звали «петлюрівською».
