Московство - Штепа Павло (книги онлайн без регистрации .txt) 📗
Більші і менші винниченки, грушевські місяцями переконували українського вояка, що війська Україна не потребує, бо москвини наші брати і лише добра нам бажають. Коли ж ті самі винниченки, грушевські пізніше закликали селянина до українського війська, то він слушно пригадав їхні слова про північних братів, які «лише добра бажають Україні». Зрештою, український селянин не бачив глузду у тій українсько-московській війні 1919 р. Обидва ж бо брати Володимири: і Володимир Ленін і Володимир Винниченко, обіцяли селянам ту саму соціалізацію землі. Пощо ж воювати?
Цілковито очманілі «современными огнями» наші соціалісти нищили українське військо після того, як московські соціалісти ВЖЕ показали свої загарбницькі, імперські пазурі та зуби, коли вже винищили десятки тисяч не поміщиків, а українських селян та робітників, а також і самих українських соціалістів. Нашим соціалістам увижався в кожному енергійному, здібному українському офіцерові український Наполеон. По розвалу імперії багато українців, професійних офіцерів (чимало з освітою військової академії і Генерального Штабу) зголосилися до українського війська. Соціалістичний уряд УНР їх не приймав, уважаючи їх за ворогів «трудового народу».
В. Ленін добре знав, що все московське професійне офіцерство монархічне. Проте сам закликав їх до свого війська, і вони відбудували нову московську (радянську) армію, командували нею і розбили українську, де часто полками командували непрофесійні молодші старшини. Жахаючись тіні можливого українського Наполеона, соціалістичний уряд УНР нищив кожного, хто видавався йому небезпечним. Знищив полковника Петра Болбочана та Володимира Оскілка. Обидва знали, що соціалістична пропаганда руйнує боєздатність вояків і тому не допускали її до своїх полків. Їхні полки були тоді найбоєздатнішими. П. Болбочан кілька місяців відбивав наступи вдесятеро сильніших московських частин. Коли москвини пробували вчинити повстання в тилу його корпусу на Харківщині, щоб тим допомогти московському наступові, П. Болбочан розстріляв провідників повстання. Голова Директорії В. Винниченко вимагав розстріляти за це П. Болбочана. Така вимога називається всіма мовами «державна зрада», і за неї належало розстріляти В. Винниченка, а розстріляли потай П. Болбочана. Таємно, бо навіть соціалістичний суд не міг знайти законної причини до розстрілу. Своєчасно попереджений В. Оскілок встиг утекти [234].
Пізніше В. Винниченко та М. Грушевський зрадили Україну, її державність уже цілковито відкрито. Коли війна з Московщиною опинилася у вкрай критичному стані, що вимагав величезних зусиль кожного українця, а провідників і поготів, М. Грушевський і В. Винниченко втекли за кордон. А там обидва намовляли (по війні) українських емігрантів повертатися в Україну під «радянську» владу, поясняючи, що та війна була великою українською помилкою [235]. За ними потяглися тисячі простих борців за вільну Україну. Всіх їх Московщина пізніше знищила, як і самого М. Грушевського, керуючись засадою: «Мавр (пахолок) виконав своє завдання, — мавр може іти геть». Хитріший В. Винниченко своєчасно накивав п’ятами з соціалістичного раю, що його сам завзято будував, до капіталістичного пекла у Франції.
У наших історичних працях не висвітлюється повністю той історичний факт, що московське ярмо накладали четвертинські, барабаші, яворські, безбородьки, юзефовичі, драгоманови, винниченки, скоропадські, скрипники, чубарі, любченки, кириченки, шелести, скаби, бажани, тичини і… сотні тисяч їх. Трагедія України в тому, що навіть і тепер ПІСЛЯ того, як московська «демократія» скинула з себе червоний бабусин очіпок і показала всьому світові свої хижацькі, загарбницькі ікла, знаходиться чимало українських істориків, публіцистів, письменників і політиків, які закохані (за виразом В. Винниченка) у московський «добрий, миролюбний, невинний» народ і в його «демократичну» інтелігенцію. Свідомі і несвідомі свого яничарства, закликають українців іти шляхом фактично тим самим, яким йшли галагани, драгоманови, винниченки, скрипники, шелести, короленки, тичини.
Московщина поховала своїх убитих 1709 року під Полтавою в одній великій ямі. Пізніше на ній насипано високу могилу з великим кам’яним хрестом. Напис під ним повідомляє, що видатки за все заплатив М. Судієнко. Ніхто його до цього не примушував. У тій могилі поховано самих москвинів. Українців же, що билися на московському боці проти Мазепи, поховано в іншому місці. Ніякий судієнко не насипав там могили, не поставив бодай дерев’яного хреста. Поховання шведів та українців, що билися з москвинами, навмисне розкидано по всьому полі, і те поле Московщина наказала зорати, щоб ніхто не знав, де їхні могили.
За Єлизавети, коли імперським головнокомандувачем був Олекса Розумовський, а його брат Кирило — гетьманом України, Московщина ув’язнила і закатувала київського митрополита Варлаама Вонятовича за те, що він опирався московщенню української церкви. Чи обидва брати, що одержали графські титули та величезні маєтки в Україні, боронили українського митрополита?
За Катерини ІІ, коли імперським канцлером був О. Безбородько, Московщина замурувала живим у Ревельській фортеці митрополита Арсенія Мацієвича за осудження нищення Московщиною українського шкільництва. Чи О. Безбородько одержав титул «светлейшего князя» і величезні маєтки в Україні за те, що боронив митрополита?
Міністр УНР соціаліст Микола Порш повідомляв 1917 року В. Леніну телеграфом (таємним кодом) про все, що робив чи планував уряд УНР. Він же здемобілізував українське військо ПІСЛЯ того, як В. Ленін наказав мобілізувати московське.
Голова Директорії УНР В. Винниченко не дозволив 1917 р. приїхати в Україну з-за кордону українському патріотові М. Степанківському, але дозволив багатьом московським утікачам. Приїхавши до Києва, вони руйнували УНР.
Українські міністри Василь Панайко, Степан Томашівський та Осип Назарук всіма своїми силами підштовхували 1919 р. президента Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) до союзу з московським монархічним, шовіністичним генералом А. Денікіним, що тоді воював з УНР.
Один з провідників українських соціалістів Іван Личко писав: «Боронь Боже нести в народ кличі українського націоналізму. Це бо спричинить братовбивство, перешкодить культурному поступові» [236]. Міністр освіти УНР соціаліст Іван Стешенко назвав журнал українських самостійників (М. Міхновського) «Самостійну Україну» брехливою ганчіркою за те, що він назвав москвинів, поляків, євреїв, мадяр ворогами України. І. Стешенко назвав те брехнею, наклепом на московський народ, шовіністичним маренням. Московщина віддячила цьому своєму пахолкові тим, що таємно вбила його 31 липня 1918 року. Колишній підміністр УНР соціаліст Панас Любченко 1932 року був головним обвинувачем (прокурором) на суді Спілки Визволення України (СВУ). Московський губернатор України П. Постишев призначив його Головою Ради «Міністрів» т. зв. УРСР. Не довго головував. Щоб уникнути в’язниці і мук, застрелився 1937 року. З тієї ж причини застрелився «міністр» УРСР Микола Скрипник, чекіст Микола Хвильовий.
Українські емігранти в Англії видали книжку про голод в Україні та винищення українців 1933 р. «Найбільший злочин Кремля». Редагував її московський розвідник, українець М. Вербицький, що втік потім (1959 року) до СРСР.
Український політичний емігрант писав: «Хоч Кубанщина і заселена українцями, одначе зачисляти її до України не можна, нема підстав» [237]. Кубанці (нащадки запорожців) просили 1917 р. соціалістичний уряд УНР, а 1918 р. гетьмана П. Скоропадського прийняти Кубанщину до української держави. Обидва відмовили. Так само обидва відмовилися і від Криму.
Українські переселенці поставили у Вашингтоні пам’ятник Т. Шевченкові. З цього приводу 34 визначних письменників та митців УРСР написали до них листа. В тому листі вони писали: «Уряд СРСР вирішив спорудити в столиці нашої батьківщини Москві пам’ятник Т. Шевченкові». Підписали той лист: М. Рильський, П. Тичина, О. Корнійчук, М. Бажан, О. Гончар, Ю. Смолич, М. Стельмах, В. Сосюра, А. Малишко, Л. Дмитерко, П. Козланюк, Г. Юра, Н. Ужвій, П. Вірський, Б. Антоненко-Давидович, Б. Гмиря, М. Гожий, Є. Кирилюк, В. Івченко, Д. Павличко, Д. Гнатюк, Л. Костенко та інші. Переляк і покора «рабів отєчєства чужого» так знахабнили Московщину, що вона наказала їм написати навіть у листі до емігрантів, що Московщина є їхньою батьківщиною.
[234]
С. Шемет. «Полковник Петро Болбочан».
[235]
Див. журнали, що їх вони видавали 1920 р. у Відні: «Нова Доба», «Воля», «Борітеся – поборете».
[236]
«Вільна Україна», лютий, 1906.
[237]
М. Химич. «Нові Дні», липень, 1960.