Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗

— Але в мене нема шляху назад, — сказав Бумблякевич. — Чи будете ви мене мати за божевільного, чи ні, але якщо я не дістануся до замку, то… не зможу повернутися назад, туди, звідки прийшов… Чи чули-сьте щось про Море Борщів?

— О, так… В дитинстві… якісь легенди… На жаль, не записав їх.

— А щоб десь поблизу було якесь море — не чули?

— У нас нічого подібного нема. Я ж кажу — самі легенди.

— Скажіть мені, чи їздили ви до Львова або до Станіслава?

— Ні, ніколи. Взагалі з міста не виїжджав. Та, зрештою, ніхто цього теж не чинив.

— Ага, то виходить, що ви живете в повній ізоляції? — втішився Бумблякевич, що знайшов підтвердження своїй третій версії.

— Ну, не зовсім у повній… Якісь відомості дістаємо. Пан бургомістр часто їздить до Львова. Привозить свіжі часописи.

— А опріч пана бургомістра більше нікому не дозволяється?

— Ну, не так щоб не дозволялося… Знаєте, якось ніколи над цим не задумувався. Живемо в такій безнадійній глушині, що аби вирушити кудись в дорогу, треба тричі подумати, чи варто це робити. Довкола таке страшне бездоріжжя, що інакше як піхотою нічого й надіятися кудись вибратися. Довкола самі ліси, яруги і болота.

— Як же бургомістр добирається до Львова?

— А він має свій одноособовий аероплян.

— Чи до замку теж нема доріг?

— Тепер нема, позаростали. Там були піщані кар'єри, люди брали пісок доти, доки після кількох обвалів геть усе не засипало. Ви собі навіть не уявляєте, що там твориться. Там нині сарна не пройде, не те що людина.

— Боже мій… У яку халепу я втрапив. Але я купив сьогодні карту вашого містечка. Там і замок намальовано.

Бумблякевич вийняв карту і розстелив на столі. Мартин тільки кинув оком і розсміявся:

— Шкода, але за цією картою ви нікуди не втрафите.

— Але ж карти існують для того, аби, керуючись ними, куди-небудь таки втрафити.

— Це не стосується цієї карти. Вона неправдива.

— Та хтось же її уклав?

— То й що з того? Хтось уклав карту, яку витворила його уява, але ця карта не приведе нікуди. Це не карта, а сувенір. На пам'ять про наше чудове містечко. Куди б ви, покладаючись на неї не рушили, тільки дармо стратите час, а повернетеся на те саме місце. То така забава.

Невже княгиня і Пупс цього всього не знали, виряджаючи його сюди? Та ще й не самого, а з Фрузею. Згадка про Фрузю навіяла солодкі обійми і любощі, але хутко за ними і ті жахи, які пережив на кораблі…

— Чи не знаєте, хто б мені міг допомогти?

— Може, бургомістр. У нього є докладні мапи. Тільки я не чув, аби він комусь їх показував. Можливо, якась гірська стежечка й веде до замку. Це колись було оборонне укріплення і навмисне так побудоване, щоб ніхто не добрався.

— Як же сталося так, що по смерті княгині і її сина замок занепав?

— Там почало страшити. Вся челядь, яка була, покинула замок. А недавно в замку запанували якісь духи. Вони заселили всі покої, мов келії, і стали правити службу. Але кому — Богові чи Дияволові — невідомо… Ніколи на жодній із замкових веж не з'явилося зображення хреста… Ну, а згодом почалися оці нічні гуляння. Вони відбуваються не кожної ночі. Часом раз на тиждень, часом раз на два тижні. Як коли. Але всі ми їх з нетерпінням чекаємо… Більше ж ніяких розваг у цьому зачуханому містечку не передбачається… Отак і живем.

— Ви ж самі кажете, що не знаєте, кому там служба правиться. А раптом — Дияволові? Тоді й ця музика диявольська?

— Все може бути. Тільки нікого це не цікавить. Аби-но лиш вона була… Оскільки живі покинули замок, то поселилися в ньому мертві. Це музика мерців. Хоча… звучить вона так, як не часто звучить музика живих…

Вона й сюди у розчинену кватирку проникала, ця чарівлива музика. І раптом — о Господи! — Бумблякевич пізнав, пізнав мельодію… ну так, це вона — пісня русалки з Моря Борщів… Як же разюче подібне їхнє звучання! Музика тепер промовляла особисто до самого Бумблякевича, лізла йому в душу і кликала за собою. Та ні, не кликала, хапала за руку й тягла силоміць, через яруги, через нетрі, через скелі…

— Коли потрапите до бургомістра, — сказав Мартин, — можете покликатися на львівську газету. Зараз я вам покажу… Ага, ось «Діло». «В околиці містечка С. є замок, від давнього часу покинутий його мешканцями, через що перебуває в занедбанім стані. Мешканці остерігаються наближатися до заклятого замку, вважаючи його опанованим духами. І справді, вдень деколи чути, як там правиться служба, а вночі відбуваються гуляння. Все це можна було б піддати сумніву, якби робітник редакції, перебуваючи на вакаціях, не зважився на свою руч проникнути до замку. По упливі кількох днів ми дістали від нього через пана бургомістра реляцію, що він дістався щасливо до С. Але звідтоді нема жодної звістки. Пан бургомістр повідомив, що наш сотрудник отримав детальну мапу і вирушив до замку, але потім, на жаль, сліди по нім загубилися.

Редакція в узгодженні з географічним виділом Наукового Товариства імени Тараса Шевченка закликає охочих за винагороду відвідати замок і розкрити його тайну. Особі, котра підійметься цього шляхотного чину, належатиме винагорода в обсягу 4000 корон».

— Коли це було надруковане?

— 4 вересня 1912 р. Можете сказати, що вас послала редакція. Розумієте? Не дай Боже, аби ви верзли ті нісенітниці, що мені — про Шруботягів, про якісь генеалогічні папери в замку і таке інше. Вас цікавить одне — таємниця духів. Мусите все в своїй голові так розпарцелювати [83], аби не викликати жодних підозр у пана бургомістра. Мусите йому сподобатись.

— Я маю рекомендаційного листа до нього.

— Від кого?

— Від княгині фон Шруботяг.

— О, Господи! Забудьте! Забудьте! Бургомістр із дня на день повернеться зі Львова. Завтра рано підіть до Маєра на пиво. І чекайте, коли прийде туди хтось із ратуші. У них і з'ясуєте всю справу. Вас мусять взяти на утримання. Так є погоджено зі Львовом. А як воно насправді, ніхто знати не буде. Бургомістр до Львова раніше, як за пару тижнів, вже не полетить і, заки вияснить, що ви за птиця, то вже будете в замку.

Бумблякевич згадав про свого попередника і спитав:

— А чи ви бачили того працівника редакції?

І вже наперед знав, що Мартин відповість.

— Ні, не бачив. Він, певно, відразу з бургомістром сконтактувався.

Тепер картина потроху почала йому прояснюватися. Отже, містечко свято вірило, що живе воно в 1913-му році, тоді як світ уже завершував двадцяте сторіччя. Але пан бургомістр, мабуть, у курсі всіх справ. Він собі літає, привозить їм старі газети. Десь із кимось домовився, що йому передруковують, бо ж папір цілком свіжий…

Але, якщо так, то бургомістр ніколи в житті не повірить його байці… Він бо ж знає, який нині час надворі…

Воістину — можна голову зламати, так усе заплутано… Але іншого виходу й справді нема. Бургомістр буде змушений вислухати його історію і або підтримати гру й посприяти в мандрівці до замку, або видати себе і поговорити без викрутасів.

Одне лише якось не лягало в цю вибудувану колію — портрети графині та її сина в календарі 1893 року. Адже це ті самі особи, яких він зустрів на сміттярці… А якщо ні, то як пояснити таку разючу схожість?

ПАН КУЗЕЛЯ І ПАН КУРДЕЛЯ

Бумблякевич замовив собі пиво на позичені в Мартина гроші і пережовував подумки ту хуру інформації, яку вчора роздобув. У кнайпі не було людно. За сусіднім столом сиділо двоє панів і тихо про щось гомоніли. Крім них, більше ніхто не скидався на радників з ратуші, але Бумблякевич не квапився втрутитися їм у розмову. Вирішив, що озветься, коли вони зберуться виходити.

Але за якийсь час сталося непередбачене. В дверях об'явився той самий дядько, якого Бумблякевич двічі здибав по дорозі до С. Дядько хутенько роззирнувся і рішучим кроком наблизився до тих двох панів та почав їм щось нашіптувати, раз по раз зиркаючи з-під лоба на Бумблякевича. Пани кивали головами і теж зиркали. Прихильними їхні погляди назвати було б-важко. Врешті у Бумблякевича урвався терпець, і він, повернувшись до них на кріслі, сказав: