Під куполом - Кінг Стівен (книги онлайн полные версии бесплатно .txt) 📗

— Іноді люди, опинившись самі по собі, роблять речі, про які потім їм доводиться дуже жаліти, — відповіла Джулія. — Зазвичай, коли починається слідство.

Кутики рота Фредді опустилися. Він підштовхнув Сема вперед і повів тротуаром.

Джуніор ще затримався очима на Барбі, а тоді сказав:

— Не дуже патякай при мені. І тримайся подалі, — великим пальцем він, ніби ненароком, торкнувся свого новенького, блискучого значка. — Перкінс помер, тепер я тут закон.

— Джуніоре, — промовив Барбі, — у тебе якийсь кепський вигляд. Ти часом не хворий?

Джуніор на це аж трохи вирячився. А потім розвернувся і поспішив услід за своїм новим партнером. Стиснувши кулаки.

У кризові часи люди, щоб віднайти якусь утіху, воліють повертатися до давно знайомого. Це правило залишається дієвим як щодо релігійно налаштованих, так і щодо язичників. Ранок того дня не став сюрпризом для вірних у Честер Міллі; Пайпер Ліббі в Конго проказувала про надію, а Лестер Коґґінс у Церкві Христа-Спасителя — про пекельний вогонь. Обидві церкви були заповнені вщент.

Пайпер цитувала Євангеліє від Івана: «Нову заповідь Я вам даю: любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!»

Тим, що заповнили лави в церкві Конго, вона проповідувала, що молитва важлива в кризовий час — молитва, що втішає, молитва, що дає силу, — але не менш важливо допомагати одне одному, покладатися одне на одного і любити одне одного.

— Бог випробовує нас незрозумілими для нас речами, — казала вона. — Подеколи це хвороби. Іноді нагла смерть когось, кого ми любимо. — Вона кинула співчутливий погляд на Бренду Перкінс, котра сиділа з похиленою головою, склавши долоні в себе на колінах, прихованих під темною сукнею. — А тепер це якийсь нез'ясовний бар'єр, що відрізав нас від зовнішнього світу. Він поза нашим розумінням, але так само поза нашим розумінням хвороби і біль, і негадані смерті добрих людей. Ми питаємо в Бога: чому? Але в Старому Заповіті є відповідь, та, яку Він дав Йову: «Чи ти народився людиною першою, чи раніше, ніж згір'я, ти створений?» А в Новому, в більш просвітленому, Заповіті це відповідь Ісуса його учням: «Любіть одне одного, як Я вас любив». Ось саме це ми й мусимо робити сьогодні й кожного дня, поки все не кінчиться: любити одне одного. Допомагати одне одному. І чекати, коли закінчиться це випробування, бо Господні випробування кінчаються завжди.

Цитата Лестера Коґґінса походила з книги Числа (того розділу Біблії, що мало надихає на оптимізм).

— Начувайтеся, зогрішили ви перед Господом, і знайте, що ваш гріх знайде вас!

Як і Ліббі Пайпер, і Лестер так само скористався ідеєю випробування — одвічний проповідницький хіт під час всяких хріновертей упродовж усієї людської історії, — але головним чином він зосередився на заразливості гріха і на тому, як Бог розправляється з такою заразою, у нього це скидалося на те, що Господь вичавлює її Власними Пальцями, як людина чавить собі якийсь прикрий прищ, аж поки той не бризне гноєм, як святий Колгейт.

А оскільки навіть при ясному світлі гарного жовтневого ранку він залишався більш ніж певним, що гріх, за який покарано місто, це його гріх, Лестер був напрочуд красномовним. У багатьох в очах стояли сльози, з найближчих лав часто лунали вигуки: «Господи, помилуй!» У такому натхненному стані в Лестера навіть під час проповідей незрідка народжувалися нові грандіозні ідеї. Одна з таких зринула йому в голові й сьогодні, і він тут же її оголосив, не замислившись ані на хвильку. Деякі речі занадто яскраві, занадто осяйні, щоб бути правильними.

— Сьогодні ж удень я поїду туди, де траса № 119 впирається у незбагненні Ворота Божі, — проказав він.

— О Ісусе! — схлипнула якась ридаюча жінка.

Решта заплескали в долоні або підняли руки в екстазі.

— Думаю, що о другій. Я стану навколішки прямо там, посеред пасовища, атож! І молитиму Бога прибрати цю біду.

Цього разу паства відгукнулася ще голоснішими вигуками: «Господи, помилуй! О Ісусе!» та «Господь благий».

— Але спершу, — Лестер здійняв руку, якою серед ночі шмагав собі голу спину. — Спершу я хочу покаятися за той ГРІХ, що призвів до такого БОЛЮ і такої ПЕЧАЛІ й цієї БІДИ! Якщо я молитимуся сам, Бог може не почути мене. Якщо зі мною молитимуться двоє чи троє, або навіть п'ятеро, Бог все одно може не почути мене, істинно кажу вам.

Вони послухалися, вони підкорилися. Тепер уже геть усі здійняли вгору руки і хиталися з боку на бік, охоплені тією знаменитою Божою лихоманкою.

— Але якби УСІ ВИ туди вийшли, якби ми почали молитися, ставши в коло, прямо там, на Божій траві, під синім Божим небом… на виду в солдатів, котрі, як переказують, охороняють творіння Рук Божих… якщо ВИ ВСІ вийдете, якщо МИ ВСІ будемо молитися разом, тоді ми зможемо поринути до самісіньких глибин цього гріха і витягнемо його на світло, де він помре, і тоді сотвориться чудо Господа Всемогутнього! ЧИ ВИЙДЕТЕ ВИ? ЧИ ВИ УКЛЯКНЕТЕ РАЗОМ ЗІ МНОЮ НА КОЛІНАХ?

Звісно ж, вони підуть. Звісно ж, стануть на коліна. Люди мають таку радість від щирих молитовних зібрань во славу Господа і в гарні, і в погані часи. І коли бенд заграв «Все, що постановляє мій Господь, все справедливо» [138] (тональність соль-мажор, Лестер на соло-гітарі), вони заспівали так, що мало дах не знесло.

Звичайно, там був і Джим Ренні. Це саме Джим Ренні призначив, хто кого підвозитиме туди на своїх машинах.

ГЕТЬ СЕКРЕТНІСТЬ!

СВОБОДУ ЧЕСТЕР МІЛЛУ!

ПРОТЕСТУЙМО!!!

ДЕ? Молочарня Дінсмора на 119 шосе (достатньо побачити

розбитий лісовоз і військових АГЕНТІВ ГНОБЛЕННЯ)!

КОЛИ? 14:00 східного часу пригноблення!

ХТО? ВИ і кожен товариш, котрого ви зможете привести з собою!

Скажіть їм, що ми бажаємо розповісти нашу історію медіям!

Скажіть їм, що МИ БАЖАЄМО ЗНАТИ,

ХТО НАМ ЦЕ НАРОБИВ! І НАВІЩО!

І головне, скажіть їм, що МИ БАЖАЄМО ВИСЛОВИТИСЯ!!!

Це наше місто! Ми мусимо за нього битися!

МИ МУСИМО ПОВЕРНУТИ ЙОГО СОБІ!!!

У нас можна отримати плакати, але подбайте про те, щоб

принести й свої (і пам'ятайте — лихослів'я контрпродуктивне).

БОРИСЬ З СИСТЕМОЮ!

ПРОТИДІЙ ЇЙ ДО КІНЦЯ!

Комітет за свободу Честер Мілла

Якщо в Честер Міллі й була людина, котра могла б зробити своїм персональним гаслом старий вислів Ніцше «Все, що мене не вбиває, робить мене міцнішим», то цією людиною був Ромео Берпі, спритник з по-старосвітському кульним чубариком під Елвіса на голові й гостроносими чобітками з еластичними вставками в халявках на ногах. Ім'я він дістав від своєї романтичної мамуні, франко-американки, а прізвище від татуся — затятого янкі, практичного до самісінької глибини свого скупого серця. У дитинстві Ромео довелося виживати під пресом безжальних глузувань, а іноді й побиттів, але врешті-решт він став найбагатшою людиною у Честер Міллі. (Тобто… ні. Найбагатшим в місті був Джим Ренні, але більшість своїх статків йому доводилося приховувати.) Роммі володів найбільшим і найприбутковішим незалежним унівемагом у цілому штаті. Колись, у вісімдесятих, його потенційні партнери-кредитори сказали, що він сказився, якщо хоче розпочинати бізнес під такою гидотною назвою, як «Берпі». Роммі їм відповів, що якщо таке саме, як у нього, прізвище не заважає компанії «Насіння Берпі» [139], то йому самому й поготів. А тепер влітку в нього прекрасно розкуповувалися майки з написом: СТРІЧАЙ МЕНЕ ЗІ СЛЕРПІ [140] В БЕРПІ. Отак-от, любі мої, позбавлені уяви банкіри.