Повiя - Мирний Панас (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
I Прiська, хоч їй i нужда була в грошах, не пiшла мiняти їх, а заховала глибше в скринi.
Здається, кому б знати про тi грошi?
Отже Карпо не витерпiв i в шинку похвалився, якi то добрi заробiтки в городi. Люди зразу пiдхопили ту чутку - i полетiла вона стрiлою вiд хати до хати, з одного краю села до другого.
- От i пiди ти з Притикiвною! За такий невеликий час та таку силу грошей принести! I то ж тiльки одну бумажку показувала, а бог його знає - може, їх у неї з десять або й того бiльше! Дивно тiльки, як вони легко добулися… Не було нi шеляга, а це зразу - така сила! Тут щось не так; тут щось та е, - гомонiли мiж собою люди.
- Що в? Я знаю, що е: украла або… там у городi на таких огрядних ласi, - казав Супруненко.
- Дивись, коли дядько Грицько не одгадав? - пiддержували чоловiки.
- Це значить - на легкi хлiба пiти? - спитався один.
- Та воно щось пiдхоже, - додавали жiнки, - бо недаром вона нiгде не показується. Бiгали дiвчата закликати на вулицю - не йде. Смутна чогось, побивається усе за хазяйкою, що вмерла.
- Чи не помагала лиш i вмирати? - пiдструнчував Грицько, усмiхаючись. Кожна догадка Грицькова викликала новi суди та пересуди. По селу заходили страшнi вiстi. Однi казали, що Христя продала себе якомусь жидовi; другi - що обiкрала хазяїнiв та втекла; третi - що злигалася з самим хазяїном i вкупi уколошкали хазяйку та поти що прийшла пересидiти додому, а там знову пiде в город, та вже не служити, а господарювати на покiйницi добрi… В чiм була правда, а в чiм брехня - нiхто нiчого не знав… Чули, що є грошi, i добивалися, де б тим грошам узятись…
- Та воно не окриється! Воно колись виявиться! - гомонiли люди, цураючись Прiськи. Нащо Одарка - i та, попитавши у Прiськи, де Христя узяла грошi, i не добившись путнього вiдказу, почала сторонитись. А бог його знає! може, то й справдi якi лихi грошi - краще осторонитись, нiж i собi у бiду попасти.
До Прiськи й Христi не доходили всi тi поговори та пересуди селян. Христя тiльки примiчала, що дiвчата її стороняться, не забiгають нiколи, а стрiнувши де - чи перекинуться словом, чи нi - та й навтьоки!.. А Прiська? Прiська звиклася завжди одна бути, їй i невдогадку нiчого. Одно тiльки чудно: чого ее Одарка нiколи не зайде до неї в хату? То, бувало, або вона в Прiськи, або Прiська в Одарки; а то - сама не йде, а Прiсьцi набиватися нiяково.
Минув ще тиждень. Хтось був у городi i привiз новину: Загнибiду взяли в тюрму за те, що жiнку задавив. Либонь, її одкопували i знайшли синяки по тiлу.
Цю новину передала Одарка i Прiсьцi, побачивши якось раз 3 свого огороду.
- Чи чула таке? - спитала Прiська дочки, вернувшись у хату, i розказала, що повiдала їй Одарка.
Христя зробилася як крейда… "Так, так; тож i плата була менi така велика за те, щоб мовчала", - подумала Христя. Отже не похвалилася матерi.
Сумнi вони полягали спати. Христi не спалося; новина та не сходила з думки; сумнi та нерадiснi почування щипали за серце. А Прiська спала? Бог знає: темно - не видно; Прiська мовчала.
Серед тiєї тишi незамутної роздався здалека глухий гомiн, почувалося топцювання. Далi - ближче, чуткiше… Ось уже в дворi собака загавкала; чутно гомiн коло хати.
- Гей! спите? Одчинiть!
Христя почула Грицькiв голос. Наче хто ножем ударив Їй у серце.
- Хто там?
- Вставайте. Свiтiть свiтло та вiдчиняйте! - гука Грицько.
- Не пускайте, мамо! Не пускайте… - злякана замовила Христя.
- Хто там, питаю? - добивається Прiська.
- Ось вiдчини - побачиш.
- Не одчиню, поки не скажете хто, - каже Прiська.
- Аттваряй! а то хуже будет, если сами аттворим! - замовив до неї чийсь невiдомий голос.
"Господи! Розбишаки це", - подумала Прiська, вся тiпаючись.
- Та вiдчиняй, - обiзвався Грицько. - Становий тута. Прийшли твою дочку привiтати, - додав вiн.
У Прiськи й руки i ноги потерпли. На велику силу вона засвiтила i ледвеледве вiдсунула дверi.
У хату увiйшло аж п'ять чоловiка: становий, його писар, Грицько, Кирило i Панько - другий соцький.
- Где она? - спитався становий, повертаючись до Грицька.
- Ото, молода, - указав той на Христю.
- Ты Христина Притыкина? - питає.
Христя мовчить - нi жива нi мертва стоїть перед становим.
- Вона, вона, - одказує Грицько, граючи очима.
- Ты служила в городе?
- Служила, ваше благородiє, - вклоняючись у ноги, вiдказує за Христю Прiська.
- Не тебя спрашивают!
- Служила, - одказала й Христя.
- У кого?
- У кого ж я служила? У Загнибiди.
- Ты не видела или не рассказывал ли кто тебе, как его жена умерла?
- Я тут була… - почала несмiло Христя. - Хазяйка пустила додому навiдатись… Вертаюсь у недiлю надвечiр, - у хатi нiкого не чутно. Я - в кiмнату: аж там хазяйка лежить уже без речi.
- Что же она - больна была?
- Видно, больнi, бо не балакали.
- Хм… - озирнувшись, чмихнув становий.
- Так она больна была, как ты уходила домой?
- Нi, здоровi; а як вернулась, то застала хвору.
- Она тебе ничего не говорила?
- Нiчого. Вони i говорити не могли.
- А денег тебе не давали никаких?
- Нi, не давали.
- А у тебя деньги есть?
- У матерi…
Прiська полiзла у скриню i, тiпаючись, вийняла бумажку, котру передала їй Христя, i подала становому.
- Так… так… - дивлячись на бумажку, сказав становий. - Где ты ее взяла?
- Хазяїн дали.
- О, да ты мастерица врать… А больше у тебя денег нет?
- Немає.
- Врешь, сволочь! - крикнув становий.
- Їй-богу, немає! - з плачем вiдказала Христя. А Прiська, тремтячи вся, дивилася на дочку своїми гарячими, наче жар, очима…
- Дочко, дочко! Що се ти наробила? - скрикнула. - Признавайся ж, коли знаєш що.
Христя стояла, мов кам'яна.
- Чому ж ти не кажеш? Чого мовчиш?.. Боже наш, боже! - зломивши старi пальцi, простогнала Прiська.
- Що ж менi казати, мамо? - заплакала Христя.
- Как что? Скажи, где деньги взяла, - переспросив становий.
- Хазяїн дав.
- За что он тебе дал их?
- Я й сама не знаю. Усунули менi в руку, та й годi. Грицько зареготався.
- Малi грошi, бач, усунув! - сказав, смiючись.
- Теперь уже поздно, - ходячи по хатi, мовив становий. - Взять маладую у волость, а возле старой поставить соцких… I боже храни кого пускать!.. Слышь? - повернувся до Грицька.
- Слишу, ваше високоблагородiе. Становий з писарем вийшли з хати.
- Ти тут, Кирило, будь, - почав порядкувати Грицько, - а ми з Паньком одведемо городську красавицю, де давно їй слiд бути… Тiльки - чув? - нiкого не пускать менi… Я знаю, що ви були з покiйним теє… Гляди! Пустиш кого - замiсть їх сядеш… Засунеш за нами дверi… та й не спать менi… Другого на пiдмогу пришлю з волостi.
