Фірман султана - Малик Владимир Кириллович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
– Я цього не напишу, великий візире.
– Я примушу тебе зробити це!
– Навіть аллах не примусить! Пробач мені великодушно, великий візире.
– Тоді ти вмреш лютою смертю!
– Умру. Всі ми смертні.
Візир здивовано глянув на бранця. Юродивий чи фанатик?
У цей час відкинувся полог намету – ввійшов ага. Вклонився.
– Великий візире, загін спагіїв захопив у полі козака-запорожця з важливим листом від Урус-шайтана Сірка.
– Про що лист?
– Запорожці нібито бажають служити нашому сонцесяйному султанові.
– Введи козака!.. Чекай-хто його захопив?
– Джаббар-ага і Гамід-ага.
– Хай увійдуть теж.
Ага плеснув у долоні – до намету аскери ввели Звенигору. Потім зайшли Гамід і Джаббар-ага. Вклонилися візирові аж до землі.
Звенигора мав зв'язані руки і привітався до візира легким поклоном голови.
– Чому посланець зв'язаний? – нахмурив брови візир. Джаббар-ага хотів відповісти, але його випередив Гамід. Це він наполіг, щоб козака було зв'язано.
– Я не довіряю йому, великий і преславний візире. Це мій колишній раб, невільник, який підняв повстання, спалив мій маєток, а потім утік. Я прошу вас, великий повелителю правовірних, пізніше віддати його мені, щоб я міг вчинити над ним справедливий суд, – сказав Гамід і ще раз низько вклонився.
Кара Мустафа вислухав його неуважно.»
– Де лист?
Джаббар-ага подав білий сувій.
– Але хто ж мені прочитає його? Покличте драгомана!
– Я прочитаю, – виступив наперед Звенигора.
– О, ти розумієш по-турецькому?
– Так, великий візире.
– Розв'яжіть йому руки!
Блиснув ятаган аги – і мотузок упав додолу.
– Читай! – наказав Кара Мустафа.
Звенигора взяв папір. На мить зам'явся, напружено думаючи, що робити. Дослівно перекласти листа чи продовжувати обманювати і візира, як обманув Гаміда і Джаббара-агу? Якщо зробити перше, то, напевне, зразу позбудешся голови, зате .вразиш візира в найболючіше місце звісткою про падіння Кизи-Кермена і розгром турецької флотилії… Якщо ж зробити друге, то відтягнеш страту на якусь годину, поки прийде драгоман і перекладе листа правильно… А потім?.. А потім-однаково смерть!.. Е-е, чи пан, чи пропав – читай, Арсене!
Він розправив аркуш і почав читати, слідкуючи за виразом обличчя візира. Кара Мустафа спочатку слухав з подивом, потім почав багровіти. Падіння Кизи-Кермена! Флотилія з припасами! Це була страшна несподіванка. Як грім рад головою…
– «…Липня 12 числа проти Краснякова, – читав Звени-гора, – на гирлі Корабельному, ударив на ті всі суди, оволодів єсми ними, одно тільки судно парусами і многими гребці втекло… Визволено всіх невільників, взято п'ятсот полонеників, сім гармат, тридцять прапорів і все продовольство, а такожди корабельного пашу… Ясир, призначений для тебе, ясновельможний гетьмане, залишив під вартою в Кардишині… Пашу з вірними людьми посилаю до тебе з тим, щоб ти відправив його в дарунок його царській милості государеві московському… А сам з товариством іду на Буг к турському мосту і заставі, яку, дасть бог, погромлю… Кошовий отаман Сірко».
– Що це все значить? -вигукнув візир. – Ти мене обманув, гяуре?
– Ні, великий візире, я обмалював свого лютого ворога Гаміда. А вам я прочитав справжнього листа кошового…
– А ти відаєш, що тебе чекає?
Наперед виступив Гамід.
– Великий повелителю правовірних, дозволь мені розправитися з собакою! Прошу дарувати мені таку милїсть, мудрий раднику володаря трьох суходолів!
Роздратований Кара Мустафа, здається, тільки тепер згадав, що в наметі знаходяться сторонні люди, яким не варто було чути такі невтішні для турків вісті з Запорожжя. Він спалахнув.
– Геть усі звідси! І забудьте про те, що тут чули! Гамід, Джаббар-ага, а також вартові, задкуючи і кланяючись безперервно, безшумно зникли за пологом.
Князь Андрій торкнувся Звенигориного плеча, сказав тихо:
– Спасибі, козаче, за добрі вісті. Втішив моє серце.
– Ти хто такий? – Арсен зі співчуттям подивився аа закованого в залізо невільника.
– Князь Андрій Ромодановський.
– Що? -вигукнув Арсен. -Ти син боярина Ромо-дановського?
– Так. А ти знаєш мого батька?
– Ще б пак! Я зустрічався з ним і розмовляв.
Візир мовчки стежив за їхньою розмовою. Не перебивав. Вслухався в чужу мову і про щось напружено думав. Очі його горіли. На високому темному лобі зійшлися тугі зморшки.
Зненацька він плеснув у долоні. Ввійшов ага.
– Вивести невільника!
Князя Андрія повели.
Візир встав, підійшов до Звенигори. Довго мовчки свердлив його пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Нарешті, промовив:
– Ти народився під щасливою зорею, гяуре! Дякуй аллахові за це!
Звенигора запитливо глянув у колючі очі візира, не розуміючи, куди він гне. А візир вів далі:
– Ти знаєш, хто цей невільник?
– Знаю. Нещасний син воєводи Ромодановського.
– Так, син Ромодана-паші… Його доля тісно переплелася сьогодні з твоєю!
– Як саме?
– Я зараз напишу листа Ромодану-паші. Віднесеш.
– Тобто…
– Так, ти будеш вільний. Мої люди виведуть тебе до стану урусів.
Кара Мустафа пройшов у глибину намету до похідного столика, на якому в підсвічнику горіла свічка, взяв довге біле перо, замислено подивився в маленьке слюдяне віконце. Потім рвучко кинув перо на стіл і повернувся до козака.
– Ні, писати не буду! Передаси усно Ромодану-паші… Слово в слово!.. Слухай уважно!
4
– Неймовірно! – вигукнув боярин Ромодановський, схоплюючись із м'якого, обтягнутого червоним оксамитом дзиґлика. Він гостював у гетьмана, а той любив багатство і затишок і навіть у походи возив за собою дорогі речі – крісла, ліжка, одяг. – Неймовірно! Ти бачив мого сина? У наметі самого Кара Мустафи? Отже, татари таки здалися на підмову і домагання турків!.. Видали їм князя Андрія… Що ж казав візир?
Ромодановський був схвильований. Нервово смикав себе за бороду, важко сопів. Підійшов, поклав руку на плече Звенигорі.
– Кажи! Все кажи, нічого не приховуючи! Я здогадуюся, що нелегку звістку ти приніс мені сьогодні… Але краще гірка правда, ніж солодка брехня!
– Боярине, мені теж не легко зважитися передати вам слова візира. Але я мушу. Тож пробачте великодушно, якщо мої слова завдадуть вам болю, – сказав Звенигора.
Ромодановський мовчки хитнув головою, а Самойлович, нахмуривши сивуваті брови, кинув суворо;
– Кажи!
– Візир хотів написати листа, але передумав. Хитрий. Побоявся довіряти паперу свої думки. Тому вирішив усе і передати усно… І це врятувало мене від смерті… Візир сказав: «Передай Ромодану-паші, що його син у моїх руках. Ти бачив його і можеш засвідчити це перед боярином, щоб він повірив мені… Князь Андрій ще молода людина і хоче жити. Ромодан-паша має змогу врятувати сина, якщо він любить його… Але для цього потрібно здати Чигирин!.. Я не вимагаю, щоб Ромодан-паша і гетьман здавалися мені з військом. Знаю, що на це вони ніколи не підуть. Це була б занадто висока плата навіть за голови трьох синів!.. Але Чигирин, в якому вже нічого захищати, вони можуть здати без шкоди для себе. Мені ж треба взяти руїни міста, бо я не хочу поділити долю Ібрагіма-паші!..» Так сказав візир Мустафа.
Звенигора замовк. Ромодановський важко підвів голову.
– Що ще сказав візир? Усе кажи!
– Він сказав: «Якщо я завтра до півдня не вступлю в Чигирин, то накажу з голови живого князя Андрія здерти шкуру, напхати соломою і відвезти старому Ромодану-паші в подарунок!..» Пробачте, боярине, я повторюю слова клятого бусурмена.
Ромодановський стиснув руками скроні, застогнав.
– Боже, навіщо ти посилаєш мені таке випробування!
Самойлович обняв його за плечі, посадив на ліжко. Підніс кухоль вина.
– Григорію Григоровичу, дорогий, заспокойся! Все буде гаразд! Ти тільки вдумайся в слова візира… Адже в них визнання того, що турки втратили віру в перемогу. Кара Мустафа відступив би й сьогодні, але боїться гніву султана. Йому потрібно хоч на один день вступити в Чигирин… Ну, то хай бере його!
