Навіжені в Мексиці - Кидрук Максим Иванович (книги бесплатно TXT) 📗

Все. Це стало офіційним оголошенням війни.

— На, — прошепотів Тьомик і простягнув мені протигаз.

Я співчутливо зирнув на нього.

— На кухні є ще один, — заспокоїв мене напарник. — Здається, я знаю тепер, навіщо Авраам їх там тримає.

Я хмикнув і недовірливо захитав головою.

— Там за морозильною камерою ще льодоруб і кувалда, — мовив Тьомик, помітивши, що я сумніваюсь. — А ще оце, — і він показав мені товстенний сірий бушлат зі слідами пазурів на рукавах та лацканах і пару грубезних гумових рукавиць.

— Ти думаєш?..

— Жодних сумнівів, — впевнено заявив мій напарник. — Чи ти гадаєш, що Авраам льодорубом грядки сапає? Цілком імовірно, в цього індіанського розбишаки час від часу трапляються «ковбасні» запої, і тоді Аврааму доводиться його «переконувати».

— Що будемо робити? — спитав я.

— Кхе-кхе… Переконувати! Що ж іще? — рішуче проказав Артем і напнув на морду протигаз.

— А може, спробуємо поговорити?

— Без шансів, — гугнив Тьомик крізь отвір для шланга. — Ми не знаємо сапотецької, він не знає української.

Я почухав голову. Значить, таки, мабуть, доведеться переконувати.

— На, одягай, — Артем простягнув мені подряпану фуфайку і гумові рукавиці. — Не забудь протигаз. Я тебе прикриватиму.

— Е-е-е… Слухай, може, обійдемося без насильства? — розгубився я. — І взагалі, що мені робити?

Тьомик кивнув на табуретку, де лежала міцна біла мотузка.

— Я скрутив з вірьовки зашморг. Бери-он ще мітлу і лови його. Ти з ним краще ладнав.

— Не хочу! — замахав я головою.

— А тебе ніхто не питає, — сердито обрубав мене Тьомик. — Або ти ловиш його і вишпурюєш з маєтку, або я пристрелю його.

— А як же «Greenpeace», любов до братів наших менших, гуманізм врешті-решт?

— Мав я у сраці твій «Greenpeace» і всі постулати гуманізму на додачу!

Я скрушно зітхнув і погодився:

— Добре, я спробую його спіймати. Але, слухай, а що, як він вирветься?

Тьомик рішуче випнув щелепу вперед під протигазом:

— Тоді я пристрелю його.

Після цих слів мій напарник хутко змотався нагору і притяг звідти дробовика і кувалду.

— Давай, чувак! Сила з тобою! Раптом що, я тебе прикриваю.

Відтак я тремтячими руками напнув на голову протигаз, натягнув на тіло бушлат, вдягнув рукавиці. В одну руку вхопив петлю, в іншу взяв мітлу. Тьомик, закутавшись рушниками, з двостволкою під пахвою та кувалдою в правій руці примостився за моєю спиною. Одночасно, не змовляючись, ми перехрестилися. Затим з диким верещанням (більше від страху, аніж від бойового запалу) увірвалися в Авраамовий кабінет…

…Протягом двох годин бойові дії велись з поперемінним успіхом. За цей час Мацератор обірвав штору, подер на шматки всю тюль, поперекидав всі вазони і примудрився загидити навіть стелю. Тьомик кувалдою пробив одну дірку в стіні (тепер Авраам, сидячи у своєму улюбленому кріслі в кабінеті, зможе без проблем бачити, що робиться у нього на кухні), розніс на скалки стару антикварну люстру і залишив кілька чималих вм’ятин на паркеті. Я ж для себе експериментально підтвердив четвертий закон Ньютона, який формулюється так: щоб надійно зафіксувати одного п’ятикілограмового кота в нормальних умовах, недостатньо двох чоловік із сумарною масою 160 кілограмів.

Та ось нам пощастило. Тьомик, сильно-сильно розкрутившись (наче метальник молота на олімпіаді), огрів кота кувалдою прямісінько по макітрі. У будь-якого іншого нормального кота після такого, без сумніву, відпала б голова. Але тільки не у Мацератора. Котяра трохи здивовано подивився на Тьомика, зробив кілька п’яних кроків, голосно нявкнув і завалився на спину, наче боксер після важкого пропущеного удару. Потім він повільно задер лапи вгору і почав малювати ними кола у повітрі. Вбити ми його не вбили, хоча, слід визнати, контузило його по-серйозному.

Я миттю зорієнтувався, що треба робити, кинувся до котяри і накинув йому на шию зашморг. Потому, скориставшись безпорадністю ворога, вдвох із Тьомиком ми прудко перетягли його на веранду.

Мацератор на диво швидко приходив до тями. Тьомик міцно притискав звірюку шваброю до дощатої підлоги, коли кіт остаточно оклигав. Побачивши, що ситуація розвивається не найкращим для нього чином, котяра заволав так, наче йому живцем лапи викручували. Напевне, надіявся, що зараз прийде Авраам і його порятує. Але в той момент його не врятував би навіть Господь Бог. Наостанок Мацератор напнувся і сердито зіпсував повітря, що, в принципі, не мало жодного ефекту, оскільки ми з Тьомиком були в протигазах.

Я показав своєму компаньйону на мигах, що треба робити, а потім прогудів:

— На газ-два-тги ти пгибигаєш швабгу!

Тьомик відсалютував однією рукою, мовляв, вас зрозумів, напарнику. Я відступив на кілька кроків назад, майже до порогу будинку, і прокричав:

— Газ… Два… Тги! Пуска-а-ай! — а тоді почав розганятися.

При моєму наближенні Артем елегантним рухом прибрав швабру і прудко вискочив з веранди через вікно. Я тим часом, набравши достатньої швидкості, вліпив Мацератору такого копняка, що він розвіяв усі стереотипи стосовно того, ніби коти не літають, по красивій параболі перелетівши паркан і приземлившись десь у кущах далеко за віллою. На добрих двадцять метрів далі від мого капця.

29 березня — 22 квітня 2009 // Київ, Гуанчжоу (Китай)

Авіатаксі до Пуерто-Ескондідо

Тьомик давно хотів з’їздити на кілька тижнів до Тихого океану на відпочинок. Я спочатку був однозначно проти, але потім, благополучно спродавши якомусь промисловику з Гвадалахари Оахакську державну електростанцію, зрозумів, що потрібно терміново кудись поїхати. Куди завгодно, аби тільки залишити Оахаку. І то чим швидше, тим краще, бо я відчував, що ще трохи — і спекотний оахакський клімат може завдати невиправної шкоди моєму здоров’ю.

Отож одного дня, розклавши перед собою на колінах карту Мексики, я видивлявся, куди можна було б податися на «вакації». Ну, скажімо, хоча б до того ж Тихого океану — щоб Тьомик не ремствував.

Тьомик запропонував рвонути в Акапулько, але я відразу скрутив йому дулю — славнозвісний курорт знаходився аж надто далеко на заході.

— Прямо під нами на півдні є ще один зовсім новий resort, — роздумував далі мій напарник. — На вид нічогенький такий. Він виріс, наче на дріжджах, за останніх десять років. Кажуть, з кожним роком стає все більш популярним.

— Який саме?

— Уатулько.

Я скрутив Тьомику дві дулі зразу.

— Я не знаю, що продають ті, хто відпочиває в Уатулько, але людина, яка щойно отримала десятивідсоткову передоплату за цілу електростанцію, не може собі дозволити нормально там відпочити.

Тьомик розчаровано знизав плечима, втомившись мене переконувати. Утім, тікати… пардон… їхати відпочивати все одно треба було. Кожна хвилина затримки в Оахаці могла нам дорого коштувати. Тож залишався один єдиний прийнятний варіант.

— Пуерто-Ескондідо [47]… — промовив я, постукавши пальцем по карті. — Це саме те, що треба.

Тьомик шмигнув носом і заглянув через моє плече, підозріло видивляючись крихітну цятку на карті на узбережжі Тихого океану, відділену від Оахаки потужним масивом гір.

— Хай буде Пуерто-Ескондідо, — без особливого ентузіазму буркнув мій напарник.

Добиратися від Оахаки до Пуерто-Ескондідо можна двома шляхами: машиною через гори або ж літаком у повітрі. Попри те, що мій Тьомик боїться літаків не менше за стоматологів, можливість використання автомобільного транспорту я відкинув одразу, жодної миті не вагаючись. Одного разу в Чіапасі ми з Тьомиком уже так з’їздили… З нас досить. Шлях на Пуерто-Ескондідо скидається на заплутаний шнур від навушників, що тиждень провалялися в кишені джинсів: відстань, яку по прямій можна було б промчати за якихось кілька годин, у дійсності відбирає повний день, цілу цистерну бензину і півкілограма попсованих нервів. Подейкують, що, проїхавши один раз тією дорогою, водій ще кілька ночей підряд крутить уві сні кермо і хапається за серце, не знаходячи педаль гальма на поворотах.