Дунайські ночі - Авдеенко Александр Остапович (книги бесплатно без регистрации txt) 📗
— Ну й нічка, будь вона проклята!
Австрієць одірвав погляд од журнала, глянув на бліде, розпухле від холоду обличчя Раунга.
— Віллі, ти схожий на утопленика. Знову захопився глибинами?
— Тягне мене туди.
— Дивись, щоб не захмілів і не лишився там.
— Двом смертям не бувати.
Раунг поставив балони під зарядку, зняв комбінезон, вовняну білизну, зазирнув у напівтемну прохолодну келію лікаря, пройшов належний огляд і, нарешті, з задоволенням, розлігся на сонці. Так звичайно роблять усі плавці, повернувшись з тренування. Не до розмов сьогодні Черепанову з «жабами». Хочеться уявити собі, як він добиратиметься на Дунай.
Голі і напівголі пориначі, засмаглі, чорноголові, руді, біляві, з задоволенням відпочивали: дрімали, ліниво палили, читали газети. Серед них ще немає ні видатних, ні хоробрих, ні щасливих, ні прославлених. Усі рядові бійці з'єднання «К», новобранці секретного фронту, всі подають великі надії. Хтось у майбутньому висадить у повітря величезні Неймегенські мости через голландську річку Ваал або фортечні батареї у гирлі Сени, хтось зруйнує головний шлюз Антверпена, переріже понтонні переправи на Одері в тилу у росіян, що наступають на Берлін, хтось виведе з ладу важливі мости у Штеттіні між островом Волін і Померанією.
Не відрізняються й ті, кому судилося попасти в полон або загинути.
Гітлер за кілька днів до смерті, за свідченням історика з'єднання «К» Беккера, наказав сформувати особисту охорону з підводних бійців. Тоді фюрер уже не вірив і есесівцям. З Гіммлера зірвав погони, ордени й усунув од усіх посад. Герінга оголосив зрадником.
Тридцять бійців з'єднання «К» відгукнулися на заклик Гітлера охороняти його особу. Згаданий Беккер у своїй книзі «Німецькі морські диверсанти» твердить, що добровольці «зібралися на аеродромі Рерик, де мали при повному спорядженні (вони були озброєні до зубів) сісти на три підготовлених для цієї мети транспортні літаки Ю-52, щоб летіти в оточену палаючу столицю. Проте в Берліні не знайшлося жодного аеродрому, який міг би прийняти їх. Щоб пробитися до імперської канцелярії, моряки повинні були приземлитися на широкій вулиці біля Бранденбурзьких воріт. Авіаційне командування вислало літак-розвідник, який мав розвідати доріжки для приземлення. Та розвідник повернувся, не виконавши завдання. Радянська зенітна артилерія відігнала його. Над Берліном стояла густа хмара диму і кіптяви. Орієнтуватися було неможливо. Але другий літак-розвідник, що вилетів 28 квітня вранці, передав, що намічена для посадки літаків вулиця розрита воронками і там не зможе приземлитися жоден літак. Останню пропозицію, використати парашути, з'єднання «К» відхилило як непридатну. Щонайменше половина людей попала б на охоплені полум'ям будинки, а добровольців у команду самовбивць не було навіть в останні години війни. На другий день Гітлер своєю смертю звільнив бійців з'єднання «К» від останнього завдання».
Тільки-но почало сутеніти, Дунай Іванович, як завжди, вирушив на підводне тренування. Спустився кам'яними сходами, зайшов у воду і прощально оглянувся — високий кам'яний мур. Ні, зневаги до монастиря у нього не було. Тут його навчали висаджувати в повітря англійські, радянські, американські кораблі, мости, підводні човни, нафтопроводи, щогли високовольтних передач, греблі, шлюзи. А він тепер оберне цю злу науку проти гітлерівців.
Чезаре Браттоліні чекав його там, де вчора зустрів. Він був не один. Поряд сидів широколиций темноволосий чоловік у непромокальній рибальській куртці. Незнайомець добре розмовляв італійською мовою, але назвався Іваном. Посміхаючись, він додав по-російськи:
— Тепер усіх росіян Іванами звуть. Де тільки не воює наш брат. В Італії, на грецьких островах, у Франції, на Балканах, у Татрах, на Віслі!.. А ви — з Дунаю?
— Припустімо… — Черепанов хитрувато подивився на старого рибалку і, не стримавшись, весело розсміявся. — Здрастуйте, товаришу! Оце так утішили! Оце так подарунок! — Мокрою, слизькою рукою, обтягнутою резиною, він схопив руку Івана. — Правда твоя, брате, де тільки ми не зустрічаємося! Де буря, там і ми. Здоров, друже!
— Здрастуй, Дунай Іванович. Здається, так тебе величають. І я зрадів, коли дізнався, в яку ти шкуру заліз. Отже, царевич-жаба шукає доброї роботи?
— Так, шукаю.
— Що ж, ми дамо.
— Хто це «ми»? — посміхнувся Черепанов.
— Партизани Венеції.
— І радий би, та… мене чекає робота вдома, на Чорному морі, на Дунаї.
— Небезпечно туди пробиратися. Патрулі, облави, гестапо, квестура!.. Навіщо ризикувати? Тутешні гітлерівці теж наші закляті вороги. Ну?
Черепанов мовчав, роздумував, позирав на Івана.
— А ви хто? Як сюди потрапили?
— Офіцер Радянської Армії. Комуніст. Був у полоні. Втік у італійські Альпи. Зібрав партизанський загін. Вважаю себе у цих широтах представником радянського командування і партії більшовиків.
Одразу все прояснилось. У Черепанова не було більше запитань. Він сказав:
— Слухаю вас, товаришу.
— Залишайся в монастирі. Так буде краще.
— Що я повинен робити?
— Нам потрібна зброя. Венеціанський арсенал для нас вушко голки, а для тебе — протока. Ночами ти повинен пробиратися в арсенал і постачати нас вибухівкою, гранатами, ручними кулеметами.
— Зроблю.
— Те, що дістанеш, прийматиме Чезаре Браттоліні.
— Виходить, ви були впевнені, що я лишуся?
— Аякже! Із слів Чезаре я зрозумів, що на тебе можна покластися.
Капітон Черепанов лишився у з'єднанні «К». Незадовго до падіння Берліна повернувся на батьківщину…
Шатров і Гойда приїхали на заставу. Капітона Черепанова на місці не було. Вирушив у гирло Дунаю. Щороку відпочиває на острові Лебединому — рибалить у протоках і озерах, полює в плавнях, ходить на моторній шаланді на узмор'я.
— Що ж, поїдемо на Лебединий, — сказав Шатров.
НА ЛЕБЕДИНОМУ I ТОПОЛИНОМУ ОСТРОВАХ
У штабі Шатрову і Гойді дали спеціальний катер. «Ізмаїл». Зовні непоказний, з невеликою осадкою, замаскований під звичайну шаланду, він мав потужний мотор, радіо, прожектор. У бортовій сумці лежало спорядження підводного бійця і запасні балони з киснем.
Уночі вирушили вниз, у гирло Дунаю, до острова Лебединого.
За штурвал «Ізмаїла» сів Смолярчук. На ньому був старенький бушлат, пом'ята кепка і чорна сатинова сорочка.
Шатров і Гойда теж були в цивільному.
Рухалися швидко під ясним, усипаним зірками небом. Сиділи на кормі. Палили. Вдивлялись у темні береги. Попутний вітер зривав з Дунаю холодний водяний пил. Високо-високо, аж ген біля зірок, курликали журавлі, що прилетіли на зимівлю.
Гойда викинув недопалену сигарету, глянув на Шатрова, що сидів, заглибившись у якісь думи.
— Можна задати вам делікатне питання?
— Якщо тільки дуже делікатне!
— Ви давно знайомі з ним… з Дунаєм Івановичем?
— Давненько.
— З того часу?
— З якого?
— Як обоє були Іванами?
— Раніше і набагато.
Гойда посміхнувся.
— Я так і думав.
«Ізмаїл» уповільнив хід, попутний вітер вже не допомагав йому. Він дув тепер збоку, від плавнів, холодний, вологий, майже осінній. Дунай став горбистий. З прибережних кущів, мілководних проток і очеретяних заростей виповзав густий сизий туман. Темні хмари закрили зоряне небо.
— Ну й благодатний дунайський вересень!.. — Шатров накинув на плечі пропахлу рибою тілогрійку. — Далеко до Лебединого?
— Вже скоро, — відгукнувся Смолярчук.
На малій швидкості, майже навпомацки, тримаючись середини фарватера, рухалися вниз.
Лебединий виринав несподівано з сірої імли, чорний, окільцьований крутою трав'янистою дамбою, що захищає острів од весняної повені, і перетнув шлях. По гребеню дамби тяглася непроглядна подвійна шеренга молодих осокорів.
«Ізмаїл» пришвартувався біля невеличкої дерев'яної пристані.
