Зруйновані зорі - Авраменко Олег Евгеньевич (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗
Я замкнув двері, всівся перед терміналом і почав переглядати записи, отримані від Григорія Шелестова. У подробиці я не вникав — усі мої думки вертілися навколо одного-єдиного моменту в усій цій заплутаній історії. Це було неймовірно, я досі не міг повірити цьому, проте факти свідчили самі за себе. Я кілька разів прокручував епізод з вивантаженням третього контейнера, при великому збільшенні уважно вдивлявся в розпливчаті обличчя, що виднілися крізь оглядове скло скафандрів. Неозброєним оком роздивитися якісь риси було неможливо, зйомки велися на межі розподільної здатності приладів, тож тут був потрібен комп’ютерний аналіз кожного кадру, їхня обробка, звірка й синтез. Однак не сумнівався, що результат такої роботи буде аналоґічним тому, який отримали альвійські фахівці.
Найлегше було б списати все на простий збіг, банальну зовнішню схожість. Я б, напевно, так і вчинив, коли б мав у своєму розпорядженні тільки один знімок — або Корейко, або Кисельова. Але їх було два, і на обох фіґурували знайомі мені обличчя. Мало того, ці молоді люди були друзями, соратниками, „солодкою парочкою“, як називали їх знайомі; а крім того, вони належали до вельми підозрілого підпільного уґруповання, реальні масштаби діяльності якого й дотепер залишалися для нас загадкою…
Що ж це значить, хай йому біс? Висновок напрошувався сам собою — ці молоді люди були не ті, за кого себе видавали. І, можливо, не лише вони, а й інші їхні товариші — Сергій Іванов, Юрій Ворушинський, Борис Компактов…
Я викликав із пам’яті комп’ютера досьє на всіх п’ятьох. Троє з них — Корейко, Кисельов і Вейдер-Іванов — були під ковпаком у нашої розвідки вже дев’ять місяців. Ворушинський і Компактов потрапили на гачок нещодавно — про них обмовився в бесіді з Естер і Рашеллю принц Павло.
Отже, що ж робили Аня й Сашко понад рік тому під час літніх канікул? Утім, умовно літніх — тоді в північній півкулі планети була зима, а майже всю Південну займає величезний океан. Ага! Згідно з зібраними нашими аґентами відомостями з середини липня до середини серпня вони відпочивали в гірськолижному таборі на Новому Памірі. Хотілося б поговорити з інструктором їхнього загону. Я уявив, як він з хвилину напружено розмірковує, а тоді відповідає: „Знаєте, щось не пригадаю їх. Зараз, стривайте, я подивлюся…“
Пауза, він робить запит у базу даних. Потім: „Так, справді, були такі. Але, хоч убийте, не можу їх пригадати. Певно, вони були дуже непримітними, тихонями. Ви хоч уявляєте, зі скількома дітьми мені доводиться працювати протягом року…“
От і все.
Так, а що далі? Тобто — далі в минуле.
Як засвідчувало досьє, Аня була сиротою. Шість років тому її батьки загинули в автокатастрофі. Родичі відмовилися брати на себе догляд за дванадцятирічною дівчинкою, тож її віддали в Христовоздвиженську школу-інтернат номер 18. Через три роки перевели в Ніколайбурґ. Причина переведення — звичайне перетасовування учнів. Поширена на Новоросії практика: найобдарованіших беруть до столиці, а відстаючих відправляють у провінцію.
Цікаво, що буде, коли я зателефоную в Христовоздвиженськ і поцікавлюсь у керівництва інтернату їхньою колишньою вихованкою, Анною Корейко? Можливо, відповідь буде така: „Так, у нас навчалася ця дівчинка. Але ми пам’ятаємо її не дуже добре. (Розумій як „зовсім не пам’ятаємо“.) Нічим, окрім відмінних оцінок, вона не відзначалася…“
А її родичі? Чи не скажуть вони, що не підтримували особливо близьких стосунків з Аниними батьками й взагалі ніби й не пригадують, щоб у тих була донька? Або будуть украй здивовані: „А ми вважали, що Аня загинула разом з ними…“
Що стосується Сашка Кисельова, то він, за нашими даними, був з неблагополучної сім’ї. Батько — безробітний алкоголік, мати — повія й наркоманка. Два з половиною роки тому їх позбавили батьківських прав, а хлопця всиновило немолоде бездітне подружжя. Ось питання: якщо розшукати його колишніх батьків і запитати про Сашка, чи пригадають вони, що колись у них був син?…
Тепер Вейдер-Іванов. У ґрафі „батько“ стоїть прочерк — його мати була одиначкою. Коли Сергієві виповнилося п’ятнадцять, вона вийшла заміж за вдівця з двома дітьми, власника арктичної ферми з розведення моржів. Чи то хлопець не вписався в нову сім’ю, чи то не схотів жити в Заполяр’ї, але незабаром переселився до своєї прабабусі, яка вже давно впала в старечий маразм. Старенька навряд чи годилася йому в опікуни, радше це він піклувався про неї, але з цього приводу ніхто не переймався. Сергій не бомжував, не приятелював з вуличною шпаною, не попадався на крадіжках або прийомі наркотиків. Він був серйозним і самостійним хлопцем, достроково закінчив школу, вчився в університеті, добре заробляв як кібер, забезпечував себе і свою прабабусю — коротше, з ним усе було гаразд…
У Компактова з Ворушинським були інші історії, але схожі в одному — вони також не жили зі своїми батьками. До того ж усіх п’ятьох об’єднувало ще й те, що два чи три роки тому вони змінили місце проживання та навчання. Ось так!..
„Прокляття!“ — думав я, втупившись у екран терміналу. — „Як же ми раніше не звернули увагу?… Втім, раніше ми знали лише про трьох і не виокремлювали їх із загальної маси найближчих соратників цісаревича. Не було нічого дивного, що серед двох десятків молодих людей одна дівчина-сирота, якийсь хлопчина з неблагополучної сім’ї, а ще один не живе з матір’ю. Проте три тижні тому були виявлені додаткові обставини, а ми досі залишалися сліпі. Надто вже захопилися перемовинами з Павлом і забули про все інше…“
Мої роздуми перервав дзвінок у двері (кабінет був звукоізольований), а відтак з інтеркому пролунав голос Анн-Марі:
— Стіве, ти тут? Чому зачинився?
Я квапливо видобув зі зчитувального пристрою диск Шелестова, сховав його у кишеню й лише тоді впустив Анн-Марі.
— А Рейчел навіть не знала, що ти повернувся, — сказала вона з порога. — Ти прошмигнув повз неї, як миша.
— Просто вирішив їй не заважати, — відповів я, знову замикаючи двері. — Олег ще не пішов?
— Ні. Судячи з усього, він просидить у нас до пізнього вечора. До речі, забула тобі сказати, що вранці мені телефонувала його мати. Ми мило поговорили, і вона натякнула, що найближчим часом вони з чоловіком збираються запросити нас на вечерю. Видно, хочуть познайомитися з потенційними… як це тут називається?… Сватами, здається. — Анн-Марі всміхнулася, але, не отримавши усмішки у відповідь, уважніше подивилася мені у вічі. — Ти чимось схвильований? Щось трапилося?
Розповідати їй про свою зустріч з альвом і про отриману від нього інформацію я не мав права. Зате цілком міг поділитися своїми висновками, що ґрунтувалися на доступних їй матеріалах.
— Щойно переглядав досьє на нашу „чудову п’ятірку“ — Корейко, Іванова, Кисельова, Ворушинського і Компактова. І виявив певні факти, які окремо нічого не означають, але в комплексі… А втім, сама подивися.
Анн-Марі знадобилося лише кілька хвилин, щоб у всьому розібратися.
— Господи! Але ж це схоже… це дуже схоже на ретельно розроблені леґенди!
— Саме так.
Вона запитливо глянула на мене.
— Гадаєш, ці хлопці теж аґенти?
— Можливо. Питання тільки — чиї? Таємного уґруповання в нашому командуванні або…
— Або, — підхопила Анн-Марі, — уряду однієї з планет, який затіяв власну гру. Послухай, Стефане, — від хвилювання вона забула, що мене слід називати Стівом, — це дуже серйозно. Якщо твої підозри підтвердяться, то… Але спершу треба все перевірити.
— Так, і негайно, — погодився я. — Проте це не в нашій компетенції. Зараз я складу спеціальний звіт, а ти його надішлеш.
Анн-Марі кивнула. Слово „спеціальний“ означало, що звіт буде секретним навіть для неї.
— Скільки часу тобі потрібно?
— Не більше десяти хвилин.
— Добре. Тоді я просто покурю в коридорі.
Вона вийшла, а я швидко надиктував текст послання, в якому повідомляв, що отримав від „об’єкта“ необхідні матеріали, а наприкінці додав, що виявилися несподівані обставини. Подумавши трохи, замінив „несподівані“ на „додаткові“ і цим вирішив обмежитись. У всякому разі для передачі інформації знадобиться особиста зустріч з уповноваженим резидентом — вміст диска був дуже „гарячий“, щоб довіряти його мережі, навіть під найнадійнішим прикриттям.
