Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (лучшие книги онлайн txt) 📗
Усе це навряд чи скінчилось би по-доброму, але в ту хвилину ввійшли нові люди — гугеноти; двох із них Анрі знав на ім'я, чув про їхні подвиги в бою, і прибули вони до Парижа в його загоні. Інші двоє були на вигляд зовсім непевні — якісь горлорізи, можна б сказати, якби це не люди істинної віри. Тепер сили обох сторін у шинку зрівнялись, і рудий облишив свої підозрілі наміри, та й його товариші поховали зброю.
Обидва гугеноти з загону пояснили дю Барта, що вони, не знаючи Парижа, нізащо б не втрапили потемки до шинку, якби не здибали оцих двох одновірців. Та вигляд їхній показував протилежне: що вони побували вже не в одному шинку й поводились там не вельми доброзвичайно, бо таки були добре пошарпані. Анрі враз забув свою роль простолюдця й загорлав на своїх:
— Розбишак збираєте? Бійки заводите? Ви нас усіх ганьбите!
Вони гучно зареготали, а дю Барта штовхнув Анрі під ребра, і той зрозумів, що справді поводиться кумедно, як згадати про його вигляд. Тому він замовк і більш не втручався. А нові гості побряжчали грішми в кишенях, поклали дещицю на стіл як завдаток і зажадали каплунів, що вже наче допеклись, бо блищали на рожні золотаво-присмаглою шкіркою. Пана дю Барта й кумедного дідуся вони щедро запросили підвечеряти з ними, але самі їли якось навдивовижу похапцем і неначе весь час дослухалися, що чути на вулиці. А пожирувати зі служницями, що липли до них, то вже й зовсім не мали часу. Ледве-но понаїдавшись, вони подалися геть — і двоє з загону, і розбишаки. Чути було, що спочатку вони йшли тихенько, а трохи згодом затупотіли ногами, немов утікали.
Дю Барта про всяк випадок мовив:
— Тепер ти не казатимеш, хазяїне, що гугеноти щось тобі зосталися винні.
Відповіддю йому була мовчанка; а тим часом надворі почулась розмірена хода, у вікнах сяйнули смолоскипи: вулична сторожа. На порозі стали офіцер і один солдат.
— Де гугеноти?
— А он! — вигукнув шинкар, показуючи пальцем на довготелесого й невеличкого дідуся. — Курей їдять, а гроші їхні мені відразу здались якісь не католицькі.
Рудий, коротун і троє їхніх сусідів, та й служниці потвердили, хоч їх ніхто не просив. Аж як офіцер спитав суворіше, вони призналися, що тут були й інші. Але платили оці двоє!
— Напевне, когось пограбували — ми зразу так подумали!
І сторожа забрала Анрі та дю Барта.
Той більше не дбав про Анрі, а пішов з офіцером попереду. Можна було здогадатися, що він йому сказав, бо сторожа звернула зі своєї дороги. Незабаром вони прийшли до будинку, що його Анрі впізнав: то був палац Конде, і сюди він мав би податися зразу, якби не знадився пригодою і не зайшов перевдягнений до шинку. Тут його вже давно чекали, відразу набігли слуги з ліхтарями — видно, повідомлені про те, в якому чудному вигляді прийде король Наваррський, бо схилились перед ним до землі.
Тоді раптом зробив те саме й дю Барта.
Остання година
Анрі спершу завели до кімнати, де він умився й перевдягся, а потім до другої: там сидів адмірал Коліньї. Він хотів підвестить, та Анрі, швидший, не дав йому. Принцеса Бурбон теж була там; вона стала перед братом на одне коліно.
— Я ваша віддана служниця, брате, тож дозвольте й мені послухати, що вирішите ви з паном адміралом у цю останню годину.
Вона промовила ці слова так само вимогливо, як удень сказала за столом: «Пам'ятай про нашу матір!» Поважний, офіційний тон мав остаточно повернути брата до розуму. Катрін добре знала, що в нього тепер на думці і які важливі речі ладен він забути задля принцеси Валуа. Вона була ще майже дитина, і голос її тремтів, але вона сказала своє. А тоді відступила зі світла в сутінь.
Анрі промовив:
— Пане адмірале, ваше бажання таємно побачитись зі мною збіглося з моїм бажанням, і ось я прийшов.
— Королева Франції ні про що не здогадується? — спитав Коліньї.
— Я певен, що ні,— відповів Анрі, хоч зовсім не мав такої певності.
Адмірал повів далі:
— Я повинен відкрити вам те, чого ви самі не можете знати: в Парижі нас не люблять. Шлюб ваш нічого в цьому не змінить, бо нас ненавидять за нашу віру.
«А може, й за те, що ви надто часто дозволяли солдатам грабувати», — додав Анрі подумки, згадавши пригоду в шинку. Скільки ж ненависті мусило накопичитися в людях із їхнього-таки народу — не до віри, а до її прихильників, — коли простий селюк може вихопити з вогнища головешку й замірятись на життя свого гостя лиш тому, що той — гугенот!
— До цього не слід було допускати, — сказав Анрі— Адже ми всі французи.
— Але одні намагаються заслужити собі рай, а другі — пекло, — відказав Коліньї.— Це така сама правда, як те, що ваша мати, королева, жила й померла в протестантській вірі.
Син королеви Жанни схилив чоло. Він не міг нічого відповісти, бо великий сподвижник його матері побивав його пам'яттю про неї. Вони обоє, старий і небіжчиця, стояли заодно проти нього, як люди однієї доби й однакової непохитності в переконаннях. Тому вони й при дворі до останку поводились так різко й непримиренно, що мусило статись нещастя. «Та що це я? Виходить, моя матуся сама винна, що їй відібрали життя? Ні, ні! Краще вже нехай вона вмерла від легенів, а пані Катрін не підсипала їй ніякої отрути!»
В ту мить його сестра поставила свічник на столі між ним і адміралом, щоб кожному було добре видно обличчя другого: адже від того, чи вони зрозуміють один одного, залежало дуже багато. І враз Анрі замість бога війни, якого знав віддавна, побачив перед собою старого діда.
Досі адмірал Коліньї здавався юнакові невразливим, ніби вилитим із суцільного металу. Не те що він завжди перемагав — такого не було; але він був уособленням війни, і лице його було маскою найсвященнішої з усіх війн — війни за віру, — чимось значнішим, ніж просто людське обличчя: щось подібне можна побачити хіба в статуй на соборах. Таке почуття володіло Анрі всі роки його юності, хоч він інколи й дозволяв собі судити дії полководця. І ось це почуття враз пропало: замість монументального благочестя й сили юнакові відкрилась остаточна життєва поразка, що називається старістю. Нехай ця людина ще бадьориться, та очі в неї вже не блищать, щоки зів'яли, навіть борода порідшала, і тільки оті зморшки, що здіймаються з перенісся в хмару чола, ще опираються занепадові. Чи є надія на перемогу, чи нема, а герой, як і перше, готовий принести своє життя в жертву богові.
Це був старий, чужий чоловік, одначе сподвижник його матусі, тяжко вражений її смертю — по правді кажучи, тяжче, ніж її син, що мав жити й далі, бо життя його не скінчилося з її життям.
— Вона спокійно вмирала? — тихо спитав Анрі.
— Вона упокоїлася в бозі, так умерти маю надію і я.
В тоні цих слів чутно було відчуженість, ніби Коліньї натякав: «Я скоро буду з нею. А ти, юначе, зостанешся тут і віддалишся від нас».
Анрі те відчув, і в ньому прокинувся опір.
— Пане адмірале, ви були не однієї думки з моєю матір'ю, королевою. Я знаю, вона мені про це писала. Ви марно намагалися схилити французький двір до війни з Іспанією. А моя мати спершу одружила мене.
— Цього ще не сталося.
— І ви цього не хочете.
— Це діло зайшло надто далеко, відступатися пізно. Але одна змога в нас іще є, і задля цього я викликав вас сюди. Я ще раз користаюся владою полководця, якій повинен коритись і молодий державець.
— Я слухаю.
— Зажадайте гарантій — ще до весілля. Богом вас заклинаю, вбезпечте себе й нашу віру, перше ніж вороги доб'ються, чого хотіли, і ми їм будемо вже не потрібні. Коли ваше вінчання?
— Аж через вісім днів! — вигукнув Анрі. Він уже не бачив старого за полум'ям свічок: йому ввижалась Марго.
Коліньї сказав:
— Вам, певно, впало в око, як вони квапляться. Хочуть порізнити вас із вашими прибічниками. Вам доведеться зректися віри.
— Помиляєтесь. Вона цього не вимагає.
— Хто? Принцеса? Від неї ніщо не залежить. А її мати? Слухайте, що я вам скажу: ви тут будете в полоні.
