Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик (читать книги онлайн бесплатно полностью без TXT) 📗

Тут Хмельницький, як це часто-густо з п’яними буває, ураз змінив гнів на розчулення — аж голос затремтів у нього від сліз на солодку згадку про Тугай-бея.

— Ви хочете, щоб я на турків і татар шаблю підняв, але нічого не вийде! На вас я з добрими другами своїми піду. Уже полкам сповіщено, аби молодці добре коней годували і в дорогу ладналися без возів, без гармат — усе це я у ляхів знайду. Хто з козаків візьме воза, тому звелю шию урізати, і сам коляски не візьму, хіба що в’юки і сакви — і так дійду аж до Вісли і скажу: «Сидіть і мовчіть, ляхи!» А будете із Завісля кричати, і там вас знайду. Остобісіло ваше панування, ваші драгуни, гади ви прокляті, самою неправдою живете!

Гетьман підхопився з лави, рвав на собі чуба, бив ногами об підлогу, кричачи, що війна мусить бути, бо йому вже наперед гріхи відпущено і дано благословення, що йому байдуже до комісії і комісарів і він навіть на перемир’я не згоден.

Нарешті, бачачи переляк комісарів і зметикувавши, що як вони зараз поїдуть, війна почнеться взимку, такої пори, коли не можна й окопатися, а козаки погано б’ються у відкритому полі, трохи вгамувався і сів на лаву, схиливши голову на груди, упершись руками в коліна й хрипло відсапуючи. Відтак знову вхопив чарку горілки й вигукнув:

— За здоров’я його величності короля!

— На славу і здоров я! — підхопили полковники.

— Гей, Кисілю, не сумуй, — мовив гетьман, — і до серця не бери того, що кажу, бо я п’яний. Мені ворожихи наворожили, що війна мусить бути… але я зачекаю до першої трави, а потім хай буде комісія, після якої я бранців відпущу. Мені казали, що ти хворий, тож випиймо і за твоє здоров’я.

— Дякую тобі, гетьмане запорозький, — відповів Кисіль.

— Ти мій гість, я про це пам’ятаю.

Сказавши це, Хмельницький знову ненадовго розчулився і, поклавши руки воєводі на плечі, наблизив своє широке розпашіле обличчя до його блідих запалих щік.

За ним і полковники почали підходити до комісарів і подружньому потискати їм руки, плескати по плечах, повторюючи за гетьманом: «До першої трави!» Комісари почувалися як на тортурах. Мужицьке дихання, пропахле горілкою, обдавало обличчя цих високородних шляхтичів, для котрих потиски спітнілих рук були так само нестерпні, як і кривди. Серед виявів грубої сердечності не бракувало й погроз. Одні кричали воєводі: «Ми ляхів хочемо різати, а ти наш чоловіків, інші казали: «Ну що, пани! Колись били нас, а тепер ласки просите?! На погибель же вам, білоручкам!» Отаман Вовк, що колись мірошникував у Нестеварі, кричав: «Я князя Четвертинського, мого пана, зарізав!» «Видайте нам Ярему, — горланив, заточуючись, Яшевський, — і ми вас живими відпустимо!»

У покої стало нестерпно спечно і душно, стіл, завалений недоїдками м’яса, скоринками хліба, залитий горілкою і медом, мав огидний вигляд. Нарешті увійшли ворожихи, себто віщунки, з якими гетьман зазвичай пив до пізньої ночі, слухаючи передбачення: позгорблювані, зжовклі старезні баби й рум’янощокі молодиці — предивні створіння, що вміли ворожити на воску, на пшеничних зернах, на вогні й водяній піні, на дні пляшки або на людському жирі. Враз між полковниками й молодшими з ворожок почалися забави й пересміхи. Кисіль мало не знепритомнів.

— Дякуємо тобі, гетьмане, за частування, і прощавай, — мовив він кволим голосом.

— Я завтра до тебе, Кисілю, на обід приїду, — відповів Хмельницький, — а зараз ідіть собі. Донець із молодцями проведуть вас додому, щоб чернь вам чогось, бува, не учворила.

Комісари вклонилися і вийшли. Донець із молодцями й справді чекав перед палацом.

— Боже! Боже! Боже! — стиха прошепотів Кисіль, затуляючи обличчя долонями.

Почет мовчки рушив до садиби, де зупинилися комісари.

Але виявилося, що їх уже розквартирували, та ще й далеченько один від одного. Хмельницький зумисне поселив їх у різних частинах міста, аби важче було сходитись і радитися.

Воєвода Кисіль, стомлений, знеможений, ледве тримаючись на ногах, негайно ліг у ліжко й аж до ранку нікого не хотів бачити, лише ополудні звелів покликати Скшетуського.

— Що ж ти, ваша милость, учинив? — сказав він йому. — Що накоїв! Своє і наше життя міг занапастити.

— Меа culpa [53], ясновельможний воєводо! — відповів рицар. — Але мене delirium [54] пойняло, і я волів краще сто разів загинути, аніж на таке дивитися.

— Хмельницький твій задум розгадав. Я ледве efferatam bestiam [55] угамував і вчинок твій пояснив. Але він сьогодні має у мене бути і, напевно, про тебе спитає. Скажеш йому, що я дав наказ відвести жовнірів.

— Від сьогодні приймає команду Бришовський — йому відпустило.

— От і добре, бо ти, добродію, надто впертий, як на сьогоднішні часи. Важко мені тобі за щось дорікати, хіба що за необережність, але одразу видно — молодий ти і болю душевного терпіти не вмієш.

— До болю я звик, ясновельможний воєводо, а от ганьби терпіти не можу.

Кисіль стиха застогнав, точнісінько як хворий, котрого вдарили по болячці, відтак усміхнувся покірно й сумовито і промовив:

— Такі слова я щодня тепер чую, це колись я гіркими сльозами вмивався, а ниньки у мене вже й сліз не стало.

Жалем переповнилося серце Скшетуського — важко йому було дивитися на цього старого з обличчям мученика, котрому випало на схилі віку страждати подвійно: душею і тілом.

— Ясновельможний воєводо! — мовив намісник. — Бог мені свідок: я думав тільки про ті страшні часи, коли сенатори і коронні сановники змушені бити чолом гультяям, яким єдиною винагородою за свої вчинки мусить бути паля.

— Нехай тебе Бог благословить: ти молодий, чесний і, знаю, нічого лихого на думці не мав. Але те, що ти сказав, говорить і князь твій, а за ним військо, шляхта, сейми, половина Речі Посполитої — й увесь цей тягар зневаги й ненависті спадає на мене.

— Кожен служить вітчизні, як сам це розуміє. Нехай же Бог судить кожного за сподіяне, а що стосується князя Ієремії, він для вітчизни не шкодує ні добра, ні здоров’я.

— І славою овіяний, і купається у и промінні, — відповів воєвода. — А що ж чекає на мене? О, ти слушно сказав: нехай Бог судить за сподіяне і нехай хоч на тім світі дасть спокій тим, хто за життя страждав над міру…

Скшетуський мовчав, а Кисіль підняв очі вгору в німій молитві й по хвилі сказав:

— Я русин, кров від крові й плоть від плоті мого народу. Князів Святольдичів у цій землі поховано. Я любив і цю землю, і цей Божий люд, вигодуваний її груддю. Я бачив обопільні кривди, бачив як дику сваволю запорожців, так і нестерпну пиху тих, хто цей войовничий народ надумав прив’язати до землі. А що ж мав учинити я, русин, а заодно вірний син і сенатор Речі Посполитої? От я й пристав до тих, котрі казали: «Pax vobiscum!» [56], бо так звеліли мені кров і серце, бо між ними був король-небіжчик, наш батько, і канцлер, і примас, і багато хто інший. А ще я бачив, що для обох сторін розбрат — це згуба. Хотілося до скону, до останнього подиху працювати для згоди — коли ж полилася кров, я подумав собі: буду янголом єднання. І став я на цей шлях, і трудився на ньому, і труджуся й досі попри біль, муки й ганьбу, попри сумніви, майже за все найстрашніші. Бог свідок, тепер я й сам не знаю, чи ваш князь прийшов із мечем зарано, чи я спізнився з оливковою гілкою, але добре бачу: марна моя праця, сил уже бракує, надаремне я б’юся сивою головою об мур. І що ж я бачу, сходячи в могилу? Тільки морок і згубу, о Боже великий, спільну згубу!

— Господь пошле спасіння.

— О, нехай же пошле він мені перед смертю промінь такої надії, аби не вмерти у розпачі!.. Я ще за всі страждання йому віддячу, за той хрест, який несу за життя, за те, що чернь жадає моєї голови, а на сеймах мене зрадником називають, за моє пограбоване майно, за ганьбу, в якій живу, за всю ту гірку нагороду, яку я отримав від обох сторін!