Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич (книги онлайн читать бесплатно .TXT) 📗
Якби Ігор цієї миті їв яєшню, то певно, вдавився б.
— Що з тобою? — розреготався він. — Серіалів надивилася?
Мати мовчки підійшла до столу і поклала поряд з брудною тарілкою шкарпетки Ігора із заштопаними п’ятками.
— Думаєш, я життя не знаю? — запитала єхидно і пальцем торкнулася заштопаної п’ятки. — Знайди собі молоденьку дівчину і женися, тоді, може, дурне з голови вийде! І ніхто з ножем на тебе не буде кидатись!
— Та я… — почав, було, Ігор і замовк, глянувши на свої шкарпетки. — Це моя знайома. Побачила, що подерті…
— І не соромно до жінки в подертих шкарпетках ходити? — із саркастичною посмішкою на обличчі вигукнула мати. — Я тобі дивуюся!
Двері за мамою зачинилися. Ошелешений Ігор глянув на шкарпетки, скинув їх зі столу і ногою запхав під батарею.
— Т-а-ак, — пробурчав роздратовано.
Повернувся в свою кімнату.
— Ти б одягнув щось пристойніше, — знову в дверях з’явилася Олена Андріївна.
— А де вона спати буде? — запитально поглянув на матір Ігор.
— Гадаю, тут, — вона вказала на дбайливо перестелене ліжко сина.
— А мені в сарай йти? До Степана? Вчитися на бомжа?
— Степан — не бомж, — вступилася за садівника Олена Андріївна. — Він будинок купує. А ти можеш кілька ночей у моїй кімнаті на розкладачці переночувати!
— Будинок!? — новини цього ранку були настільки несподіваними для Ігора, ніби він щойно прокинувся від летаргічного сну. — Який будинок?
Пам’ять раптом повернула Ігора в недалеке минуле, коли Степан просив його розпитатися, чи не продаються в Ірпені два будинки на одній ділянці?
— Великий будинок, я вже і на оглядини ходила з Олею. Один — великий, а другий — менший.
Ігор зауважив, що мати, яка ще недавно шурувала підлогу в фіолетовому фланелевому халаті, тепер стояла одягнута в свою найкращу сукню, та ще й з бурштиновим намистом на шиї.
— Як ти почуваєшся? — запитала вона турботливо.
Ігор, вкотре за цей ранок, торкнувся перев’язаної рани. Рана відреагувала на дотик, проте біль був ниючим, а не різким.
— Та нормально, — відповів син.
— Тоді я тебе дуже прошу, одягнися пристойніше, — знову заговорила мати. — У тебе ж у шафі випускний костюм висить. Ти його майже не носив!
— Куди ж мені в костюмах ходити? Я і так людиною почуваюся, мені для цього краватка не потрібна! — заторохтів Ігор, та раптом щось зупинило його. Чи те, що мати сумно похилила голову, зрозумівши, на кого натякає Ігор; чи те, що сам відчув, що переборщив. Озирнувся на шафу.
— Ти хоч поясни: з якого дива костюм одягати? Я ж бачив її у Львові, нормальна дівчина! Їй фіолетово, в костюмі її зустрічають чи без. Вона сама в джинсах і светрі ходить!
— Та не про неї мова! — Олена Андріївна махнула рукою. — День сьогодні особливий для них! Ти ще замолодий, щоб зрозуміти. Вони ж будинки купувати йдуть, і хочуть, щоб ми також з ними… І Оля вже зібралася.
Ігор подумки лише подивувався своїй матері: як швидко після переїзду з Києва колишня мешканка столиці стала такою провінціалкою!
«Боже, як багато між ними спільного! І звідки що взялося?» — замислився він, дивлячись на матір і думаючи про неї та садівника.
— І поголися, будь ласка! — додала вона.
Двері за мамою зачинилися. Ігор відкрив шафу, зняв вішак з костюмом, який надягав, певно, не більше трьох разів. Поклав костюм на ліжко, повернувся до шафи і погладив рукою на її дні стару міліцейську форму. Намацав і гроші, і кобуру з пістолетом. Знайшов і золотий годинник з ланцюжком, який лежав окремо, загорнутий у стару мамину хустку.
— Маячня якась! — буркнув Ігор. — От би надягнути зараз замість костюма міліцейські галіфе і гімнастерку! — він усміхнувся. — Вона б мене точно відразу до психіатра повела. Як у дитинстві, коли вона мене після нещасного випадку по лікарях волочила.
Думки перескочили на Очаків. Перед очима постало злякане лице Валі.
— І тут маячня, і там маячня! — зітхнув Ігор і зачинив шафу.
Через півгодини у вікно зазирнуло сонце. Майже відразу за ворітьми зупинився знайомий Ігореві старий коричневий «Мерседес»-універсал, що зазвичай стояв на автостанції, очікуючи пасажирів.
Ігор вже одягнув костюм і білу сорочку з краваткою, яку він, як і Степан, не зміг зав’язати без маминої допомоги. Краватка тиснула, як зашморг, сковувала дихання, рухи, думки.
З автомобіля вийшли Степан з донькою. Степан нахилився до віконечка водія, розрахувався. Дочка тримала невелику, але щільно напаковану спортивну сумку.
— Отже, на кілька днів, — зробив висновок за кількістю речей.
Зайшовши в будинок, Олена Садовнікова сором’язливо привіталася, потиснувши Олені Андріївні руку. Мати і привела її, з сумкою в руці, в кімнату Ігора.
— Розташовуйтеся, — сказала.
Ігор привітно усміхнувся і вийшов в коридор.
Там стояв Степан, шия якого була також перетиснута краваткою. Щоправда, на обличчі не було й тіні дискомфорту або незручності. Він подивився на годинник, потім на Ігора.
— О-о! — промовив задоволено. — Солідно виглядаєш, як банкір! Підеш з нами?
— На шопінг? — пожартував Ігор.
— Ні, я два будинки з ділянкою підібрав. Оформляти документи буду через годину, платити відразу треба, а в таких випадках — чим більше людей присутні, тим краще…
— Добре, — сказав Ігор за мить. Кивнув головою і замислився. — Може, пістолет взяти? Про всяк випадок!
Садівник заперечливо хитнув головою.
— Ножа також не треба, — додав серйозно і сухо. — Воно, звичайно, всяке буває… Та краще нехай не буде…
— Чому ж ви зі мною щодо будинків не порадилися? — в голосі Ігора пролунала легка образа.
— Та тебе то вдома нема, то ти в ліжку відлежуєшся… А крім того, я ж бачу, як ти до мене ставишся… Може, я й справді загостювався у вас. Та тепер — все, більше очі муляти не буду!
— Та що ви? — Ігор розвів руками, — я до вас нормально ставлюся… І в Очаків я ж з вами їздив!
— Так, — погодився Степан, — було таке. Їздив. Та це я так, потім поговоримо. Зараз мені в голові одне: документи підписати і ключі отримати. А потім буде про що поговорити! — знову повторив він.
Півгодини потому дивна процесія рухалась вулицею до автостанції. Двоє чоловіків у костюмах, старший з яких ніс на плечі старий брезентовий наплічник, явно напівпорожній; дві немолоді причепурені жінки і молода дівчина в темно-зеленому плащі із шкірзамінника та джинсах, заправлених у короткі чобітки на низьких підборах.
Ігор на ходу роззирався на всі боки і зупиняв погляд на брезентовому наплічнику Степана.
«Так, — думав, — мало кому думка спаде, що в цьому наплічнику гроші на придбання нерухомості. Гроші зазвичай у кейсах носять, і без супроводу двох літніх, святково вбраних пань».
Сусідка Оля прикрасила себе намистом, а на плетену кофтинку ще й ящірку-брошку причепила.
Поблизу автостанції Степан подивився на свій годинник і зупинився.
— Трохи зарано прийшли. Давайте кави вип’ємо, — запропонував він, вказуючи на кіоск.
Всі гуртом підійшли до кіоску. Степан замовив п’ять «три в одному» і почергово передав кожному по одноразовому стаканчику з розчинною кавою.
Вся компанія мовчки пила каву. Степан також пив, позираючи на годинник.
— Ну, все, — промовив через деякий час і викинув стаканчик з недопитою кавою в смітник. — Тепер прийдемо вчасно. Агенція з нерухомості тут неподалік.
Агенція, про яку згадував Степан, містилася в приватному будиночку, на воротах якого, крім номера дому, написаного білою фарбою, висіла ще й табличка з намальованим «злим псом», але без підпису.
Степан відчинив хвіртку, озирнувся і хитнув головою, запрошуючи решту йти за ним. Ігор трохи затримався, перевіряючи, чи не вибіжить з гавкотом їм назустріч злий пес. Жоден пес не з’явився. Степан піднявся на поріг будинку, подзвонив.
Двері відчинив хлопець, з вигляду старшокласник, у дбайливо випрасуваному сірому костюмі. Під піджаком — рожева сорочка з червоною краваткою. На ногах шкіряні туфлі з надто гострими носами. Він з повагою потиснув руку Степанові.
