Експансія-I - Семенов Юлиан Семенович (книги онлайн без регистрации txt) 📗

«Дорогий Пол!

Пробач, що довго не відповідав тобі, дуже закрутився на новому місці. Спочатку треба було розібратися що до чого, спасибі «Дикому Віллу» за його мудрі уроки: «Спершу зрозумій, хто хропе в сусідньому домі, а вже потім думай, чи варто бити вікна в його спальні».

Ну й країна, цей Голлівуд, скажу тобі! Про те, що тут відбувається, ще напишуть книжки і знімуть дивовижні фільми, запевняю тебе.

Отже, все по порядку: спочатку я повинен був познайомитися з усіма тими, кого я консультуватиму, а для цього прочитати принаймні сорок сценаріїв про війну, розвідку, любов, дипломатію, про афери, подвиги й зраду. Або я нічого не тямлю, або все, що я прочитав, — справжнісінька мура. Сюжети поверхові, створені за тими рецептами, які придумали ще в тридцятих роках, характери штамповані, як годинники, що випускають для дітей, — жодного камінчика, тільки циліндр, працюють три місяці, потім можна викидати на смітник, ремонту не піддаються.

Я сказав про це директорові сценарної студії Спенсеру; він уважно вислухав мене й відповів: «Спарк, я вас розумію, але зрозумійте і ви нас. Ми працюємо на аудиторію, яка налічує десятки мільйонів. Люди дивляться кіно після роботи. Вони стомилися. Вони намахалися руками біля своїх верстатів та стойок барів, вони набігалися по канцеляріях і перенервувалися, чекаючи вечірніх випусків газет, не знаючи, що сталося з їхнім доларом, летить він униз чи повзе вгору. Тому в кіно вони приходять не думати про нове, а спокійно собі розчулитися тим, до чого звикли. Ми втратимо аудиторію, якщо покажемо їй свою інтелектуальну перевагу. Як відомо, ніхто не любить тих, хто розумніший за тебе, самостійніший у мисленні, а тому — талановитіший. У кіно хочуть бачити таких людей, яким може стати кожен глядач. Ясно? Ви — чесна й хоробра людина, але не треба сушити собі голову завчасно. Це вам не ВСС, у світі кіно перекушують вени зубами, як тільки відчувають у людині противника».

Ти ж розумієш, що вени мені дорогі, я боюсь, коли їх перекушують, тому я зачаївся і став оглядатись, прислуховуючись до того, про що говорять ті, хто мене оточує.

І ось тоді в мене піднялося волосся дибом. Я ніколи не думав, що в нашій Америці, та не десь там, а в столиці Талантів, ворушиться й набирає сили така чорна й дрімуча зграя мракобісів.

Хай живуть заповіти Даллеса: «Розчиняйтеся, підігруйте, слухайте, говоріть, багатозначно посміхайтесь, запам'ятовуйте не тільки слова, а й паузи, не тільки репліки, а й реакцію на них, стикайте різні думки, провокуйте суперечку — лише це вам дасть можливість збагнути ту картину, яка наближається до істини».

Я почав розчинятися й провокувати суперечки. Краще б я цього не робив, слово честі!

З'ясувалося, що тут, як, на жаль, і скрізь, відбувається те ж саме, типове: талановита людина сидить у своєму домі й пише чесний сценарій, який купують, але не ставлять; талановитий режисер знімав фільм, але йому не роблять потрібного прокату, — зате бездарні горлохвати, користуючись громадською пасивністю талановитих, лізуть по адміністративних щаблинах угору. Адже не Чаплін, не Богарт, не Тресі, не Трейсі стали президентом акторської гільдії, а нікому не відомий Рейган, який добре стрибає в сідло і вміє плакати скупою сльозою справжнього американця над тілом друга, вбитого в перестрілці з індійцями. Не Хе-мінгуей, не Сінклер, не Брехт чи Ремарк визначають обличчя драматургії, а легіон бездар, що ліплять сценарії, як піццу. Брехту й Ремарку взагалі тут ваяшо: в акторській Гільдії прямо говорять, що ці чужі не мають права писати для американського глядача, вони не розуміють нашого характеру, нехай пишуть для єврейських театрів чи, зрештою, для німців; американці мають свої традиції, в які не можна пускати іноземців, це роз'їдає національну культуру, як іржа.

Я не стримався, заперечив: «Сервантес, Гете й Данте не працювали в Голлівуді! Толстой і Достоєвський з Чеховим народилися не в штаті Огайо! Золя, Мопассан і Франс не торгували соками в Бронксі!» Мені відповіли, що я перекручую факти. Це не стосується класики, спасибі їй, ми на ній учимося, але зараз настав час відроджувати наші традиції, а це можуть зробити американці, тільки американці й ніхто, крім американців. Я тоді спитав, кого треба вважати справжнім «американцем»? Чи можна віднести до американців Армстронга, Фіцджеральда або Робсона? Мені відповіли, що я шахрую, бо йдеться не про джаз, а про кіно й літературу. Тоді я спитав, як бути з Ренуаром і Ейзенштейном, Станіславським і Рейнгардтом? Суперечка припинилася, я справляв перемогу, все-таки темну некомпетентність можна душити знанням, ще не все втрачено. А через два дні я дізнався, що ті, з ким я сперечався, уже наводять довідки, росіянин я, єврей чи пуерторіканець, чи не було в моїх генеалогічних таблицях української чи німецької крові, і взагалі, чи я не член комуністичного гуртка. Отак-то. Воістину, коли бог хоче покарати людину, він позбавляє її розуму. Але ж ідеться не про одну людину, а про американців!

Я запропонував Коеллу — це нова зірка, прийшов у кіно з журналістики, хоч і не воював у Європі, але гітлеризм ненавидить, — зробити кінострічку про те, як націонал-соціалізм причесав німців, як він рубанком зняв кращий шар, розстрілявши й посадивши в табори найталановитіших, певні дріжджі нації, людей, здатних до самостійного, свідомого мислення.

«Хто це тут дивитиметься? — спитав Коелл. — Найголовніше для нас, щоб фільм сподобався тим, хто закінчив сім класів. Отже, треба показувати історію, як простачка, донька неписьменного шевця, стає зіркою естради. Це подивляться двадцять мільйонів, успіх і прибуток гарантовано! Або ж про те, як нашого хлопця закидають у тил до наці чи до японців, а він бере в полон цілу дивізію. До того ж він має ще принести в рюкзаку з десяток кілограмів платини, яку він викрав у Єви Браун, після того як вона віддалася йому на альпійській вершині з криком: «Адольф, прости мені, я цього не хотіла, він узяв мене насильно!» Хто дивитиметься фільм про те, як країна програла сама себе, віддавшись у руки банди? Тим паче нам, американцям, таке не загрожує, поки що, слава богу, кожен американець говорить те, що думає». Я хотів був сказати, що і в Німеччині люди говорили, що хотіли, але тільки пошепки, зате писати й знімати їм не дозволяли: думка завойовує масу зверху, а не навпаки, — в тому разі, звичайно, якщо мислячі одинаки відчувають її, тобто маси, настрій.

Я прийшов з цією ідеєю до Брехта; він тільки знизав плечима. «Знаєш, — сказав він мені, — я навчився відчувати, все життя мене цього вчили в Європі, будь проклята ця наука. Так от, я відчуваю, що й тут щось гряде. Не роки, а місяці після того, як кінчився Гітлер, а ти послухай, про що тут розмовляють? Полічи, скільки разів у тутешніх салонах традиціоналістів за один вечір вимовляють слово «чужий» (про Ейслера, Чапліна й про мене), теж саме — про дуже талановитого Дмитрука, а який же він чужий? Його дід — українець, а він не знає жодного слова по-українськи, пише свої твори класичною англійською… А яку інтонацію стали вкладати в слово «червоний»? Вже починають забувати про те, що зробили червоні для перемоги над Гітлером, забувають, Грегорі, не сперечайся, або роблять усе, щоб люди якнайшвидше це забули. А коли націю змушують забути правду, тоді її ждуть важкі часи, і насамперед ці труднощі впадуть на нас, на тих, хто не є чистий американець. Шлях до фашизму — це істеричні розмови про традиції справжніх арійців — з цього почався Гітлер».

Зараз я консультую (тобто переписую діалоги й ситуації) картину про наших розвідників, яких закидають на маленький острів біля Окінави. Я одразу згадав алюмінієвого диявола з державного департаменту, йому працювати б над цим фільмом, а не мені, він викинув би всю «романтизацію» розвідки, він пояснив би їм, як треба знімати правду про війну, куди вже нам з тобою, політикам, сидіть та не рипайтесь!

Єдина втіха: мої хлопчики бігають до океану, пляж недалеко від дому, напрочуд гарний. І ночі тут такі чудові, Пол, такі незвичайні! Ми сідаємо з Елізабет на подвір'ячку того будинку, де нам пощастило найняти три невеличкі кімнати (тут житло дорожче, ніж у столиці), п'ємо каву й слухаємо, як над нами літають якісь дивні птахи і перегукуються один з одним, сховавшись у стрілчастих кронах гігантських пальм, які — мабуть, через їхній ріст — здаються мені такими ж гонористими, як верблюди.

До речі, приїжджав Макайр, знайшов мене, приніс віскі, фрукти й печиво, просиділи півночі за розмовами. У нього все гаразд, працює в державному департаменті, передавав тобі вітання, хотів написати, а чи написав? Він ще спитав, чи не давав тобі Брехт п'єси «Вжити заходів» перед тим, як ти полетів до рейху в сорок другому. Я сказав, що не знаю про це. Він під враженням драматургії Брехта, я їх познайомив, Макайр був у захваті, ти ж знаєш, як він може захоплюватись. Правда, раніше він захоплювався бейсболом, але, мабуть, на старість усіх починає вабити до вічного, а що є більш вічним під сонцем, як думка?!

Я дуже довго роздумував над твоїм листом. Я ще не готовий до суперечки. А може, не до суперечки, а навпаки, до згоди. Спочатку мені здалося, що ти просто роздратований, і причина цього роздратування — твоє горе з Лайзою. Повторюю, забудь про неї. Чим швидше ти це зробиш, тим буде краще. Я знаю, що кажу. Але що більше я вчитувався в твої рядки, то більше розумів, що справа тут не в твоїй роздратованості, а в тому, що в тебе інше бачення, ти все ще в ділі, на відміну від мене.

Подумай і напиши мені про те, про що я тобі розповів. Як би ти поводився на моєму місці?

Твій Грегорі Спарк.

Р. S. Про твоє прохання з приводу нацистів. У Лісабоні надзвичайно цікавим бісом був якийсь Гамп з військового аташату, але начебто це його псевдонім, справжнє прізвище чи то Веккерс, чи то Віккерс. У нього були дуже сильні зв'язки з портовиками та власниками пароплавних компаній, що плавали в Латинську Америку.

Славиться він ще й тим, що мав цілий штат розкішних дівок, яких поставляв дипломатам. У нього були не тільки європейські жінки, а й дуже добре підготовлені азіатки, здебільшого японки і таїландки, що приїхали сюди з Парижа, коли почалася війна.

Що з ним сталося потім, я не знаю. Як тільки ще щось згадаю — напишу.

Твій Г. С.»