Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗

Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Педді з Фіоною і досі були там, але щойно пробило дванадцять, Боб та Джек відразу ж пішли, прихопивши з собою Меґі. Ані Фіона, ані Педді цього не помітили, бо веселилися досхочу, їхні діти не вміли танцювати, а вони уміли і танцювали. Загалом — один з одним, і отцю Ральфу, який за ними спостерігав, вони несподівано здалися гармонійною парою, можливо, через те, що Фіоні та Педді рідко випадало відпочити і насолодитися спілкуванням. Він не пригадував, щоб коли-небудь бачив їх без дітей, завжди з ними була хоч одна дитина, і йому подумалося, що батькам великих родин доводиться сутужно, бо вони не мають змоги побути на самоті удвох, хіба що у спальні, де вони вже за правом могли зайнятися чимось іншим, а не розмовами. Педді — той завжди був веселий та бадьорий, але Фіона цього вечора аж сяяла; тож коли Педді, через відчуття обов’язку, ходив запрошувати на танець дружину якогось скватера, їй не бракувало кавалерів; жінки набагато молодші за неї понуро сиділи на стільцях попід стінами кімнати, а Фіону постійно запрошували танцювати.

Однак нечасті й нетривалі були ті моменти, коли отець Ральф мав змогу спостерігати за подружжям Клірі. Відчувши себе на десять років молодшим, коли Меґі пішла, він помітно пожвавішав і ошелешив панянок Гоуптон, Маккейл, Гордон та О’Мара, блискуче станцювавши танець блекботом із міс Кармайкл. Але відразу ж після цього він запросив до танцю бідолашну некрасиву міс П’ю, а оскільки атмосфера вже була невимушеною і сповненою поблажливості, то ніхто й не здумав докоряти священику. Навпаки, його доброту та ініціативність із достоїнством оцінили і захоплено обговорювали. Ніхто з батьків не міг закинути отцю Ральфу де Брикасару, що їхня донька не змогла з ним потанцювати. Ясна річ, не був би цей прийом приватним, священик не наважився б вийти на танцмайданчик, але так приємно було бачити, як такий імпозантний чоловік досхочу веселився, скориставшись можливістю, котра випадала йому дуже рідко.

О третій ранку Мері Карсон підвелася і позіхнула.

— Ні-ні, продовжуйте веселитися, якщо я втомилася — а я справді втомилася, — то можу піти спати, що й збираюся зробити. Але ще багато є випивки й закуски, а оркестру заплатили грати допоки хтось виявлятиме бажання танцювати. Невеличкий шум тільки заколише мене, і я швидше засну. Отче, допоможіть мені, будь ласка, піднятися сходами.

Коли вони вийшли з кімнати для прийомів, Мері Карсон не повернула до величних сходів, а натомість повела священика до вітальні, важко спершись йому на руку. Двері туди були зачинені; вона дала священику ключ і, почекавши, поки він відімкне замок, пройшла поперед нього всередину.

— Це був чудовий вечір, Мері, — сказав він.

— Мій останній.

— Не кажіть цього, моя люба.

— А чому? Я втомилася жити, Ральфе, і я збираюся зупинитись. — В її суворих очах з’явився глузливий вираз. — Ви сумніваєтеся в моїх словах? Понад сімдесяти років я робила саме те, що мені хотілося і коли мені хотілося, тому коли смерть гадає, що саме їй дано визначати час моєї подорожі на той світ, то вона помиляється. Я помру тоді, коли сама схочу, і це, до речі, не буде самогубством. Саме наше бажання жити дає нам сили смикатися й далі противитися смерті, Ральфе, але припинити жити зовсім неважко — якщо жити більше не хочеться. Я втомилася і я справді хочу зупинитись. Отак просто.

Він теж втомився; але не від самого життя, а від безконечної потреби тримати лице, від клімату, від браку друзів зі спільними інтересами, від самого себе. Кімната слабо освітлювалася лампою в коштовному рубіновому склі, яка кидала прозорі пурпурово-червоні тіні на обличчя Мері Карсон, надаючи сатанинського виразу її й без того лиховісним кістлявим рисам. Його ноги й спина боліли; він давно так багато не танцював, хоча завжди пишався тим, що йшов нога в ногу з останніми примхами танцювальної моди. Йому вже тридцять п’ять, він мав католицький титул провінційного монсеньйора, але в церковних колах впливу не набув. Його кар’єра скінчилася, так і не розпочавшись.

О, мрії молодості! Нестримний нерозсудливий язик юності, запальність молодої вдачі! Він виявився недостатньо сильним і не витримав випробування. Але він більше не повторить цієї помилки, ніколи…

Священик знервовано завовтузився і зітхнув; а який сенс? Подібна нагода ніколи більше не трапиться. Час відверто поглянути фактам в обличчя, час кинути безплідні мрії та сподівання.

— Ральфе, ви пам’ятаєте, я сказала, що візьму над вами гору, що переможу вас вашою ж зброєю?

Сухий старечий голос різко вирвав його із задумливості, навіяної втомою. Він поглянув на Мері Карсон і всміхнувся.

— Люба Мері, я ніколи не забуваю того, що ви кажете. Не знаю, що я робив би без вас впродовж останніх семи років… Без вашої кмітливості, вашої злобності, вашої проникливості…

— Якби я була молодшою, то повелася б з вами інакше, Ральфе. Ви навіть не уявляєте, як би мені хотілося викинути ось із цього вікна тридцять років мого життя. Якби до мене прийшов диявол і запропонував мені продати йому душу за можливість знову стати молодою, я б ані секунди не вагалася і продала б її, не відчувши через цю оборудку ніяких дурних докорів сумління, як отой старий ідіот Фауст. Але диявола немає. Знаєте, я не можу змусити себе повірити в Бога чи диявола. Жодного разу я не бачила ані крихти доказів, які б свідчили про їхнє існування. А ви?

— Ні, не бачив. Але вірування не тримається на доказах існування, Мері. Воно тримається на вірі, а віра є наріжним каменем Церкви. Без віри нічого не буває.

— Дуже ефемерний і так само непереконливий догмат.

— Можливо. Гадаю, віра народжується і в чоловікові, й у жінці. Мушу зізнатися, що для мене особисто — це безперервна боротьба, але я не здаюся.

— Мені хотілося б вас знищити.

Він розсміявся, його блакитні очі злегка посіріли у світлі лампи.

— О, моя люба Мері! Я добре це знаю.

— А ви не здогадуєтеся чому?

До нього підкралася лячна ніжність і мало не заповзла йому в душу. Але він вчинив їй відчайдушний опір.

— Знаю чому, і, повірте, Мері, мені страшенно шкода.

— Окрім вашої матері, скільки жінок любили вас?

— Я не певен, що моя мати любила мене. Вона дійшла до того, що почала мене ненавидіти. Як і більшість жінок. Мені більше личило б ім’я Іпполіт.

— Ага-а-а-а! Тепер мені багато що стає зрозумілим!

— Що ж стосується інших жінок, то я думаю лише про Меґі… Але ж вона ще маленька дівчинка. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що мене домагалися сотні жінок, та чи кохали вони мене? Маю великі сумніви.

— Я кохала вас і кохаю, — зворушливо мовила Мері.

— Ні, це не так. Я подразник вашої старості, оце й усе. Коли ви на мене дивитеся, то я нагадую вам про те, що ви, через ваш вік, уже нездатні робити.

— Ви помиляєтеся. Я кохала вас. Господи, як же я вас кохала! Невже ви гадаєте, що мої роки автоматично роблять це неможливим? Тоді ось, що я вам скажу, отче Ральф де Брикасар. Всередині ось цього недолугого тіла я й досі молода — я й досі маю почуття, я й досі бажаю, я й досі мрію, і мене страшенно дратують ті обмеження, які накладає на мене постаріле тіло, я всіляко їм опираюся. Старість — це найжорстокіша помста, якій піддає нас мстивий Бог. Чому ж він тоді не старить і наш розум? — Вона відкинулася на спинку крісла і заплющила очі, негарно вишкіривши зуби. — Звісно, я потраплю до пекла. Але перед тим, як там опинитися, я сподіваюся, що матиму можливість сказати Богу, якою злобною, огидною та жалюгідною пародією на Бога він є!

— Ви надто довго були вдовою. Бог дав вам право вибору, Мері. Ви могли знову вийти заміж. І якщо ви вирішили цього не робити і лишилися нестерпно самотньою, то в цьому винні ви самі, а не Бог.

Якусь мить Мері Карсон сиділа мовчки, судомно вхопившись за підлокітники крісла; потім вона потроху розслабилася — і розплющила очі. Вони червонясто блиснули у світлі лампи, але не слізьми, то було щось твердіше й блискучіше. Йому аж дух перехопило, і він відчув страх. Вона справді була схожа на павучиху.

Перейти на страницу:

Маккалоу Колін читать все книги автора по порядку

Маккалоу Колін - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Ті, що співають у терні отзывы

Отзывы читателей о книге Ті, що співають у терні, автор: Маккалоу Колін. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*