Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович (книга регистрации .TXT) 📗
14 травня вранці поляки, відкривши ураганний вогонь з тяжких і легких гармат та бомбардуючи українські позиції з аеропланів, перейшли у бравурний наступ. «Жменьку Сірих героїв» на річці Стоході поляки збили, а річку форсували. Під сильним натиском ворога з боями 1-ша Сіра дивізія відступала… [95, с. 112].
Що робити, коли на твоєму відтинку веде наступ 10 000 жовнірів та півтори тисячі кінних вояків, озброєних Антантою? І все ж… 15 травня вранці 1-ша Сіра дивізія на відтинку Великі Березолипи — Вишеньки ще кілька разів пробувала перейти у контрнаступ проти вдесятеро сильнішого ворога.
Єдиною втіхою для сірожупанників стало те, що козаки 2-го полку підбили польський аероплан і полонили двох пілотів. Але радіти не було коли — поляки, відкинувши скорострільну сотню 1-го Сірого полку, перейшли річку Стир. Кулеметники відступили і зайняли оборону над річкою Конопелька, щоб з півночі захистити станцію Ківерці.
На відтинку 2-ї Сірої дивізії події розвивалися ще гірше: тут потратив у полон майже весь 5-й Сірий полк. Лише невеликій частині (50–60 чоловік) пощастило пробитися до Горохова та приєднатися до 1-ї Волинської дивізії.
Під час оборони по річці Конопелька одна гармата сірожупанників «від надзвичайного скорого вогню — до 80 стрілів на годину — розірвалась, забивши двох гарматників і двох покалічивши та легко ранивши командира батареї хорунжого Ковшара. Друга гармата стала майже небоєздатною…» [95, с. 113]. Знявши з неї замок, Ковшар підійшов до Проходи.
— Я вже свій бій скінчив, — сумно сказав гармаш. — Нема з ким і нема чим битись.
До вечора 16 травня 1-ша Сіра дивізія під командуванням полковника Ґанжі зійшлася в районі станції Ківерці, а командир 2-ї Сірої дивізії Федір Тимченко намагався організувати оборону Луцька. Та він зміг виставити на бойові позиції лише 400 козаків і старшин.
«Поляків здивувало бажання купки сірожупанників захищатись до самого краю», і вони пішли на хитрість — почали переговори про припинення вогню, а самі з Переспи по шосе підтягували гармати… До вечора 16 травня залогу Луцька було обеззброєно. «Генерал Мартинюк, що приїхав 15 травня до Луцька і не встиг прийняти Сірого корпусу, обидва штаби дивізійні і штаби полкові, майже весь 5-й і 6-й полки, разом до 120 старшин і 600 козаків, опинилися в польській неволі. Багате військове майно і обози сірожупанницькі також дісталися полякам» [95, с. 114].
Потрапив до польського полону і Василь Прохода.
У польському полоні
У Ковелі поляки зібрали кілька сотень сірожупанників, серед яких було майже півсотні старшин. Тут Василь зустрівся зі своїми товаришами — Костем Курилом, Миколою Бутовичем, Миколою Букшованим, Малевичем і Польовим. Опинився серед товариства і лікарський помічник 1-го Сірого полку Антін Білоус. Був тут і колишній курінний Пономаренко. Він зустрів Проходу глузливо:
— Так і ти, приятелю, з нами! Хіба не правду я говорив тобі, що ліпше нічого не робити, ніж робити те, з чого немає жодної користі. Досить уже, навоювався, тепер приставай до нашого товариства. У нас тут провадиться цікава й захоплююча гра в «дев'ятку». При ній забудеш все…
Прохода перебував у пригніченому стані. Якби він мав свою державу, то була б перспектива звільнення, «але полонений з війська, що втратило свою територію, на яку міг би повернутись, був без майбутнього». І Василь приєднався до картярського товариства, яким завжди погорджував… [96, с. 345].
З Ковеля сірожупанників повезли до табору Вадовиці, організованого австрійцями ще на початку Світової війни. «У вісімнадцяти мурованих і дерев'яних бараках могло одночасно перебувати до 6 тисяч осіб. Табір мав усі необхідні технічні та санітарні обладнання, власну воду, шпиталь на кілька десятків ліжок». Але так було за австрійців. Поляки ж, прийнявши у них вадовицький табір, відпустили полонених росіян, італійців та сербів і на початку 1919 року напхали туди 15 тисяч вояків Галицької армії, що «майже вдвічі перевищило проектні можливості табору. Таке переповнення, при бракові теплих приміщень, голоді і мінливій підгірській погоді, стало причиною пошестей (тиф, дизентерія) та високої смертності. Щоденно вмирало кількадесят утримуваних» [43, с. 76].
У таке пекло потрапив і Василь Прохода. «Табір був брудний, — писав він. — Бараки старі, зі щілинами, із двома поверхами нар, всередині яких була сила-силенна блощиць. Від них удень не було спокою, а вночі вони обсипали всі частини тіла, до яких лише могли дістатись. Я, щоб уникнути їх нападу, зшив з простирадла мішок, котрий одягав на себе через голову по пояс і тісно всередині підперезувався, щоб блощиці не могли туди дістатись. Штани були також щільно застібнуті. Взутий я був у чоботи з тісно прилягаючими халявами. Було в такому мішку мало повітря для дихання, але був спокій на пару годин нічного відпочинку» [96, с. 346].
Поляки створили ще одну проблему — вони не визнавали рангів в Армії УНР, а відтак і старшинських привілеїв. «Усі ми були гайдамаками, — згадував Прохода, — і на однаковому становищі зі звичайними вояками, яких (поляки) трактували як звичайних бандитів. Страва була гірша, ніж для псів» [96, с. 346].
Здійснилася мрія отамана Осецького: українські старшини «ходили з казанками до загальної кухні й їли ложками, які носили за халявами або в кишені. Хто мав гроші, до того ж у польській валюті, міг купити собі щось з харчів. Іншим доводилось задовольнятись тим, що давали. Були то півкілограма глевкого хліба та юшка, власне якась бурда, на обід і вечерю та чорна кава з цикорію на сніданок» [96, с. 346].
Напівголодні бранці блукали по табору, огородженому колючим дротом. Переважна більшість впала в безнадію, інші, плануючи втечу, придивлялися, де можна було б зробити діру. Багато хто марнував час, граючи в карти. До останніх часом приєднувався і Прохода. Поступово він програв усе, що мав.
Стосунки між галичанами та австрійськими поляками «були просякнуті страшною ненавистю та ворожнечею. (Раніше) галичани примушували полонених поляків їсти землю, коли ті говорили, що вона польська, а поляки, навпаки, змушували українців їсти землю, коли вони стверджували, що та земля українська». До наддніпрянців ставлення було трохи ліпше, але все одно з ними поводились «як з петлюрівськими гайдамаками», що не заслуговують на людське ставлення [96, с. 346].
Крім сірожупанників і галичан, у таборі були ще полонені з колишніх гетьманських формувань у Луцьку. Багато з них оголосили себе росіянами і звернулися до російського комітету у Варшаві. Комітет прислав до табору представника, але не для допомоги, а для вербування добровольців у російську армію генерала Юденича, що діяла проти большевиків із Прибалтики.
Про це розповів Василеві приятель Антін Білоус. Він і подав думку зголоситися до армії Юденича. Пропозиція «записатись до росіян» була дикою. Якби ще Пономаренко зголосився до них, то… Але щоб на це пішов Прохода!
Проте Білоус пояснив Василеві, що це лише маневр на полі бою. Мова ж іде не про службу у Юденича, а про те, щоб вибратися з табору. Добровольці їхатимуть через Варшаву. Там, певно, буде зупинка. Ось тоді можна і зникнути.
На тому і погодилися. Вирішили нікому з друзів не розкривати таємного плану.
Василя Проходу внесли у списки без заперечень, бо у нього зберігся наказ про призначення командиром маршових сотень при від'їзді на німецький фронт у 1914 році.
Лише в останній момент перед виходом добровольців з табору Прохода сказав своєму другові Костеві Курилу:
— Не вважай мене зрадником. Ним я ніколи не буду. Я використовую нагоду для звільнення з табору. Прощай! Сподіваюся, що ще побачимось…
План вдався на всі 100 %. П'ять вагонів з добровольцями прибули до Варшави. Їх поставили на резервну колію, що йшла до табору втікачів з України «Повонзкі». З того табору до ешелону мало приєднатися близько 200 осіб.
Василь із товаришем непомітно перенесли свої речі до барака, де серед утікачів знайшовся знайомий Білоуса. Він залишився біля речей, а друзі пішли до міста.
