Україна та Росія. Як брати горщики побили - Журавльов Денис (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
Як не дивно, навіть те, що Україна XVII століття стала ареною жорстокої міжконфесійної боротьби, не завадило тому, що саме тут культурні контакти були значно жвавішими, ніж у Московській державі.
Адже панівна тенденція в російському православ'ї була зовсім іншою.
В культурі Московської Русі аж до середини XVII століття давався взнаки вплив візантійської, болгарської та сербської культур XIV-XVI століть, названий другим південнослов'янським впливом. В основі його світобачення був так званий ісихазм — містична течія у православ'ї, що розвивалася з ранньохристиянських часів і остаточно сформувалася в середині XIV століття у Візантії в богословських трактатах святих Григорія Палами та Григорія Синаїта. Ісихазм передбачає саме «обоження» людини — єднання з Богом на енергетичному рівні, здобуття людиною благодаті Святого Духа за допомогою такої собі споглядальної («умної») Ісусової молитви. На думку ісихастів, це може привести нелише до морального очищення, а й до справжнього «Преображення» людини. Представниками культурної традиції, пов'язаної з ісихазмом, у Московській Русі дослідники вважають знаменитих іконописців Феофана Грека, Андрія Рубльова, Діонісія, відомого проповідника XVI століття Ніла Сорського. Окремі ісихастські мотиви присутні й у літературній творчості Івана Грозного, ідеолога розколу протопопа Авакума та багатьох інших давніх російських богословів, книжників, іконописців. Головними рисами середньовічної за своєю суттю російської культури, побудованої на ісихазмі, були аскетизм, символічна ускладненість, мотиви преображенння душі, нехтування всім тілесним, а також консерватизм і відкидання нового знання. Раціональність, любов до знань заради них самих сприймались як прояв гордині й суєтність, яка заважає справжній духовній діяльності. Ідеалом ісихастів була людина, котра може сказати про себе так: «астроном не читах, ни с мудрыми философы в беседе не бывах… аз бо есмь умом груб и словом невежа… не учен диалектике [мистецтво ведення диспуту, обов'язковий предмет у тогочасних європейських навчальних закладах. — Д. Ж.], риторике и философии, а разум Христов в себе имам». Дивним для людини доби Просвітництва (та і для сучасної людини, вихованої на культі знання) ставлення ісихастів до освіти — вони відверто не хотіли мати нічого спільного з новою «латинською» вченістю, адже вона здавалась їм розсадником єресей і «душепагубной скверны». Граматика, риторика, діалектика та філософія у тому вигляді, у якому вони потрапляли в Україну й Московське царство у XVI-XVII століттях, сприймалися представниками традиційної середньовічної православної свідомості (протопопом Авакумом, а у XVIII столітті святим Паїсієм Величковським) як «зовнішня мудрість», що не веде до Бога, а, йавпаки, — відвертає од Нього: вона пов'язується з язичництвом та католицтвом і протиставляється «сокровенній мудрості» православного вчення.
Прихильники ісихазму були і в Україні — чого вартий самий лишень уславлений Іван Вишенський! Цей видатний православний полеміст, майстер слова з чудовим стилем, теж уважав непотрібною і навіть шкідливою ту систему освіти й науку, що саме розквітала на його батьківщині. Вишенський, так само як і російські ісихасти, був неймовірно категоричний, для нього існували або рай — або пекло, або святі — або невиправні грішники, і жоден діалог тут був неможливий. Хтось назве це фанатизмом, хтось — піклуванням про чистоту віри, захистом її від протестантських єресей та католицьких впливів. Проте в Україні ісихазм ніколи не домінував, і навіть у Росії він був не єдиною, хоч і впливовою, течією в православній культурі. Одначе в Росії ситуація ускладнювалася ще й уявленнями про Московську Русь як про спадкоємницю Візантії та останній притулок справжнього православ'я (див. розділ II).
Значною мірою через вплив ісихазму старомосковська культура до XVII століття була в цілому вельми «закритою». Будь–який чужий культурний вплив сприймався з підозрою, новації з погордою відкидалися. Зокрема, характерними в цьому плані є випадки саме з історії україно–російських відносин. Так, 1627 року відомий український богослов Лаврентій Зизаній спробував опублікувати в Москві свій науковий твір «Оглашеніє», у якому містилися знання з космології (світобудови) та астрономії. Як наслідок, патріарх Московський Філарет улаштував процес над єретиком та його небезпечною для православ’я книжкою. Виправдання Зиза- нія, котрий говорив, що він не писав про вплив зірок на людську долю, а написав тільки для знання, не були зрозумілі його обвинувачам — вони вперто твердили: «У тебе в книзі написано про кола небесні, про планети, зодії [зодіакальні сузір'я. — Д. Ж.], про затемнення сонця, про грім та блискавку, про тріснування, шибання, і перун, про комети та інші зірки, а ці статті взяті з книги Астрології, а ця книга взята від волхвів еллінських та ідолослужителів, а тому нашому православ'ю не годиться». Зизанію пощастило — долі Джордано Бруно він не зазнав. Проте багаття, принаймні для книжок, у Московській державі таки палали — так, наступного 1628 року в Москві спалили «Учительне євангеліє» ще одного українського автора — Кирила Транквіліона–Ставровецького. Твір визнали «єретичним».
Проте хоч би як кортіло деяким московським інтелектуалам замкнутися у своїй «давній благочестивій простоті», життя нагадувало про себе — і не лишень у вигляді книжок, які могли бентежити уми підданих царя. Московська держава потребувала серйозних змін, принаймні у військовій сфері точно — це показали події Смутних часів. Утім, аби бути модерною як на ту пору державою, треба було вдаватися до запозичень, і запозичень європейських. Як зазначає відомий американський дослідник російської культури Джеймс Білінґтон, консервативні росіяни XVII століття називали все, пов'язане з західними запозиченнями, словом «хитрість», віддаючи належне тим, хто створив нову небачену зброю, архітектурні чи літературні «хитрощі», але водночас протиставляючи цю «хитрість» — «святій простоті», у якій має житти справжній православний християнин. «Хитрість» могла бути корисна для «тіла» (людини, держави — байдуже), але не призводила до спасіння душі, і тому ставлення до неї було неоднозначне. Більше того, з Заходу разом із суто технічними новаціями могли проникати «злохитрі єресі», які містили пряму загрозу «єдиному оплоту справжнього православ'я» — Московській Русі.
Тому спокуса західних запозичень по–різному сприймалася правителями Московського царства в XVII столітті. Перший Романов на престолі, Михайло Федорович, почав обмежені реформи у військовій сфері, які продовжив його син Олексій Михайлович. Саме останнього вважають першим російським царем, котрий намагався втілити в життя православний міф про Москву як Третій Рим, перетворивши її на політичну програму об'єднання під своїм скіпетром усіх православих країн та заснування «нової Візантії» — Вселенської Греко–Російської Східної православної імперії з центром у Москві. Себе цар бачив новим римським імператором Константаном (так його навіть інколи називали придворні). Ядром нової імперії мали стати землі східних слов'ян — Велика, Мала та Біла Русь, тому угоди з козаками і війна в Білорусії в 1650–х роках були частиною далекосяжних планів. Іншим складником цих планів було оновлення російської православної церкви за допомогою освіченого українського й білоруського духовенства. Частиною цієї програми стало виправлення за грецькими зразками російських церковних книг, до яких за століття переписування потрапило чимало помилок, а також удосконалення обрядів. Ініціатором цієї частини реформ виступив знаменитий патріарх Никон (очолював російську православну церкву протягом 1652-1666 років), який створив потужний «штаб» із числа українських та білоруських православних інтелектуалів (куди входили Єпифаній Славинецький та інші відомі тогочасні філологи й богослови). Фактично мова йшла про запровадження в Московській державі українських богослужебних книг (завдяки високому рівню знання грецької мови в українських навчальних закладах вони відповідали грецьким оригіналам). Проте чимало прихильників «давнього благочестя» не сприйняли реформ Никона — Україна та українська барокова культура символічно пов'язували Москву не лише з Західною Європою, а і з Грецією; до останньої в традиціоналістських колах Московської Русі панувало в цілому також негативне ставлення через прийняття нею в XV столітті Флорентійської унії та «зради православ'я» (див. розділ II). Вислідом став сумнозвісний церковний розкол у російському православ'ї, який, як може пересвідчитись читач, має почасти українську «причину».
