Пiд тихими вербами - Гринченко Борис Дмитриевич (читать бесплатно полные книги txt) 📗
Хоч Рябченко з своїми полигачами й репетував, що Зiнько нетямущий опiкунства, тiльки лиха накоїть, але тепер вони якось притихли, бо всiм було громадянам видко, що зроблено гаразд. Ще й надто: побачивши, що Зiнько так до ладу впорядкував цю справу, громадяни почали про його озиватися дуже добрим словом: хто попереду лаяв або глузував з його, тепер уже часом i хвалив. Не гудили вже й за те, що горiлки не радить пити, хоч самi, звiсно, пили.
Дома в Зiнька було все гаразд. Дiд Дорош так i лишився в його жити. З дiдом було добре, тiльки з тестем нiяк: одколи Зiнько вернувся з тюрми, вiн до його i в хату не зазирнув. Зiнько й собi дуже вразився, довiдавшися про Остаповi замiри розрiзнити його з Гаїнкою. Спершу так обурився, що не думав до його нiколи й озиватися. Та почала вже теща намагатися, щоб помирити зятя з чоловiком, а Зiнько помiркував собi, що таки вiн батько Гаїнцi, i наважився не сваритися з їм зовсiм, тiльки не хотiв до його йти, думаючи, що Остап зрозумiє-таки, як велико провинив перед дочкою й зятем, i якось тую провину направить. Одначе Остаповi й на думку не спадало становити себе винним перед дiтьми, а що йому нiяково було стрiватися з Зiньком, то обминав його де мiг. Коли часом i зустрiнуться на вулицi, то до шапок торкнуться: "Здоровi!" -"Здоров!" - та й годi, вже й поспiшаються швидше розiйтися.
Так минав уже другий мiсяць, одколи Зiнько повернувся з тюрми додому. З початку третього наспiв i кiнець справi про пересельську землю. Постанову громадську скасовано, землю зовсiм забрано вiд Дениса. I Копаниця, й Денис кинулись були в город, щоб зарятувати справу, та нiчого не могли зробити. Одним тiльки й повеселили їх: сказано, що касується тiльки ця постанова громадська, а коли б громада знову таки продала Денисовi землю та постанову до ладу написано, то тодi вже не скасують.
Довiдавшися про це, Денисове товариство зараз зiйшлося на пораду в Рябченка.
Тепер, маючи дорогу через свою пересельську землю, дибляни знову могли наймати землю в пана Добровольського, i не треба їм було їхати до неї тридцять верстов, обминаючи болото - це ж i припиняло їх, як земля в Дениса була. Таким робом усi замiри Рябченкового товариства гинули, i диблянська громада вихоплювалася їм з рук. Це вже й видко було: Зiнька слухають бiльше, нiж їх. Еге, кажуть, i вас можна збити! Ми, кажуть, цих старшину, й старосту, й писаря поскидаємо,- iнших настановимо: Зiнька та Карпа. А курс i старшинi, й старостi кiнчається цього року восени. Коли б їм пощастило справдi своїх людей настановити, дак це була б пропаща справа. Тодi що хотiли б, те з їми тi горлопанi й робили б. Звiсно, не з-так то легко й скинути хоч би й Копаницю,- багато в його сили i тут, i в городi,- ну, все ж, як то кажуть, береженого й бог береже.
От так, куди не глянь, а все треба тую землю вдержати в своїх руках. Та як? Громаду можна зiбрати хоч i завтра, та що з того? Нема чого й думати, щоб вона тепер удруге продала землю. Надто ще дехто, приставши до Зiнькової спiлки, оплатився вже з своїми позичками перед заможнiшими людьми. Тепер уже цих не так легко притиснути, а далi їх ще побiльшає.
I визволила ж нечиста цього Зiнька з острогу! Не велике було б лихо, коли б його замiсто Панаса запроторено,- в селi б тихо стало. I що вже почав вигадувати: щоб горiлки не пили, щоб могоричiв не було. Так i поступитися цим! Хiба з тверезим що зробиш? От як налив його, дак тодi вже й бери за шияку та й у ярмо. А то без могоричiв!
- Iстинно розсобачується мужик за такими шибениками, як оцей Зiнько! - казав Сучок.-"Я,пле-ще,- подать заплатив, одбутки всi поодбував, нiкого не займаю, горiлки не п'ю,- що ви зо мною зробите?" I верно, що ти з їм, паскудним, тогда йздєлаєш? Одно слово: розуратство!
- Iменно, iменно правда! - потакував Копаниця.- Нiкоторого тобi над їм слєствiя нема. Ти його в холодну, а вiн тобi кричить: яке ти право маєш? Значить - покажи йому. де твоя законная основанiя! А, сто чортiв! Да якби в мене була полная законная основанiя, дак я б тебе, iдолового вишкварка, на дерть подрав би й свиням викинув би, а не то що в холодну, хамлетська ти морда!
- Законники пойшли,промовив Тонконоженко,- та праведники такi, що бiда!
- А як на моє розсужденiє,- казав Сучок,- дак провчить їх, падлецьов! Щоб притихли!
- Та як же їх провчиш? - питав Копаниця.
- От, штука!.. Хiба ви цього не знаєте? Позвать його в волость: "Зачим сто у тиб'я куриця дохла проти двора на вулицi валяється?" -"Нi, не валяється".- Как ти, мерзавець, смєїш менi говорить, когда я сам видiв? Начальство запреiдаєть, санiтар приказано, а ти що? Щоб нюхало начальство? Да ще й брехню начальству задайош!.. Марзавець ти!.. Падлець!.. Нигодяй!.." Ну, послi такого наставленiя уже ж вiн не втерпить, щоб чого не сказать, грубе яке слово,- тодi його в зуби, та на десятникiв гукнуть, та й усипать гарячих, не жалiючи.
- Невозможно! - крутнув головою Копаниця.- Одно, iцо не грублять: ти його хоч i вилай, то вiн каже: "Господин старшина, ви не лайтеся, бо я па вас жалобу проiкнесу",- а друге: хоч i зробиш, так вiн тодi таку тобi кутавасiю з перцем пiднiме, iцо хуже буде, нежелi за Дениса Пилиповича землю. Нi, це не йдьоть!
- А менi здається,озвався Рябченко,- що Михайло Григорович таки правду каже: iменно їх, треба провчить. Хоч не всiх, дак хоч самого Зiнька. Тiльки не так трохи треба заходжуваться.
- Ну, а як же?
- Нишком, щоб нiхто не бачив, та щоб i вiн не знав, хто його провчив. Щоб знав за що, та не знав хто. Так йому й сказати: оце тобi за те й за те, а хто каже - чорт його зна. Тодi йому жалiтися нi на кого й нiяк, а боятися буде. Не до смертi його бити, не, а так - добре пополохати, щоб трохи полежав та почухався.
- А що ви думаєте? Воно й правда! - доводив Тонконоженко.- Поки ми їх не почнемо вчити, дак нiчого дiла не буде. А як одного та другого провчимо - тодi його страх возьметь, нишком сидiтиме.
- I не висьма важна штука,- розказував Рябченко.- Це можна так ловко зробить, що моє поштенiє!.. Тiльки щоб Григорiй Павлович подозволив, бо без господина старшини тут нiяк нельзя.
- Хто його зна,казав Копаниця,- це, коли хочете, непорядок i дайже буйство… Ну, та задля такого дiла,- засмiявся вiн,- можна й манюсiнькоє буйство соченить.
- I чудесно! - задовольнився Рябченко.- За тиждень, за два й готова штука буде. Зiнька положимо, а самi тим часом у громадi крутнемо.
- Ну, тольки, знаєш, Яхрем Семенович, ти тоже не весьма-очинь! А то щоб так не було, як iз Панасом.
- Ото ж таки! Хiба я такий дурак, як Панас? Акуратно все так iздєлаєм, що ну! I науку получить, i живий останеться…
Товариство повеселiшало. Чарка жвавiше заходила з рук до рук, наче й горiлка в їй посолодшала. Довгенько ще випивали та закусювали…
Проминуло з тиждень.
Одного разу Рябченко прийшов у свято до церкви, вистояв утреню, а тодi, не хотiвши йти додому та знов приходити до служби (бо йому таки далеко було), зостався пiдождати в сторожцi,- там звичайно дожидали люди, поки вдарять до служби. Та цього разу людей було мало: троє дядькiв та Микита Тонконоженко. Сидiли та гомонiли гуртом, а далi так трапилось, що тi повиходили, а зосталися вдвох Рябченко з Микитою.
"От i добре,подумав собi Рябченко,- хотiв був до його сам пiти, та тут лучче буде побалакати: хай люди не знають, що вiд мене до його стежка є".
I вiн загомонiв до Микити:
- А що, Микито, не пощастило тобi Гаїнку зачепити,- повернувся-таки Зiнько.
- А штоб вон луснул! - сердито гарикнув Микита.
- Ну, а вже ж i жiночка була б тобi хороша! Одно слово - як лялечка!
Микита тiльки плюнув зо злостi.
- I все цей Зiнько тобi на завадi стає,- правив своє Рябченко.- От тодi в тебе Ївгу одбив.
- Падлець, одно слово! - вилаяв Микита.
- Все Васюту настренчує, щоб iз тебе на вулицi знущався.
- Нигодяй! - I Микита аж побiлiв iз серця, згадавши вiршу про Трандиту.
- Настоящий нигадяй! I таке зловредне, що кожному шкоди наробить. Тепер таке почав, що як виграє справу, дак ми всi хоч з торбами попiдвiконню йди.
