Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна (книги онлайн .TXT) 📗
— Ти чекаєш, що я сполотнію? — з посмішкою запитав Влад. — Чи почервонію? Або — що?
— Ти давно здогадався, — кивнула Анжела. — Але мені просто цікаво. Ти все це знаєш — і не ненавидиш мене?
— Мені теж цікаво, — сказав Влад. — Ось якби ти не нарвалася на… якби я був звичайною людиною — як би далі розвивалися події?
— Ти б полюбив мене, — сказала Анжела впевнено. — Тобто тобі б здавалося, що ти мене кохаєш. Адже любити — значить страждати.
— Так? — здивувався Влад.
— Так, — підтвердила Анжела несподівано м’яко. — Усі вони… хто не знав про мене правди, як Гарольд… Усі вони думали, що кохають. Деякі навіть віднаходили в цьому особливий кайф.
— Я б полюбив тебе, — повторив Влад із сумнівом. — І що ж?
— Я би вийшла за тебе заміж, — впевнено мовила Анжела.
— Скільки разів ти була заміжня?
— Неважливо. Реєструвати стосунки зовсім не обов’язково… Але у випадку з тобою я воліла б отримати статус законної дружини. Це в королів усім кермують коханки, а в письменників — дружини.
— Ти знала багато королів? Чи, може, чималенько письменників?
— Неважливо, — повторила Анжела. — Ми б жили з тобою… дуже непогано. Я вмію бути хорошою дружиною. Тобі б усі заздрили.
— А потім я набрид би тобі, й ти б кинула мене, — підсумував Влад. — І я б умер.
Анжела випустила його руку. Відступила на крок, зійшла з доріжки, провалилася підборами в сиру землю — відразу поменшала на зріст:
— Це неправда. Я ніколи не прив’язувала людину, щоб потім її кинути!
— Але кидала, — заперечив Влад.
— Чи тобі мене звинувачувати?! Сам такий. А я не кидала. Я тікала. Коли ставало нестерпно.
— Ходімо назад, — запропонував Влад. — Якщо хочеш, я підкину тебе.
— А ти лицемір, — зробила Анжела висновок. — Ну, як ти можеш мене… підвозити? Коли думаєш, що я прив’язувала людей спеціально, аби потім кинути?!
— Не для того, щоб кинути, — втомлено заперечив Влад. — Ось я, наприклад, купую зубну щітку — не для того, аби викинути, а щоб чистити зуби. Але я ж не можу користуватися цією щіткою вічно? Правда?
Якийсь час Анжела дивилася на нього і мовчки ворушила губами.
— Правда, — сказала нарешті. — Ти дуже точно… відразу видно — письменник.
Повернулася і побрела назад, не зважаючи на доріжку, устромляючись підборами в землю і насилу висмикуючи їх, залишаючи за собою марсіанський слід у вигляді глибоких дір.
Влад пішов слідом — на певній віддалі.
Шосе вже було зовсім сухе, над асфальтом несло пилюгою. Анжела зупинилася на узбіччі, задерла голову, вивчаючи розклад автобусів. Влад зупинився позад неї:
— Ну, до зустрічі?
Анжела обернулася. Подивилася на нього — і крізь нього, за його спину, в небо.
— Дякую, — прошепотіла самими вустами.
Влад хотів запитати, за що, але промовчав. Повернувся і пішов до машини.
Кілька разів вони бачилися мигцем. Усе було, як і раніше, — Анжела простягала руку, Влад брав її у свою, стягав Анжелину шкіряну рукавичку, відчував дотик голої шкіри. Переживши гострий напад щастя, обоє спішно прощалися, наче відчували ніяковість, і розходилися в різні боки. Минуло півтора тижня, і потепліло так, що Анжела не надягла рукавички.
Влад узяв її за руку, дещо здивований порушенням ритуалу, звів очі. Анжела виглядала змарнілою, під очима залягли тіні асфальтової барви.
— Ти здорова? — запитав він трохи збентежено.
Вона коротко кивнула.
— Пройдемося?
Здається, вона чекала цієї пропозиції. Кивнула ще раз — і навіть посміхнулася.
Як і минулого разу, вона обіперлася на його руку. Як і минулого разу, вони рушили до лісу, але тепер калюжа вже не виглядала настільки переконливо, і вони змогли обійти її по підсохлій уже хвої, і добратися до дерев’яного навісу, біля якого розмістилися викладені кружком стільці-пеньки. Анжела витягла з сумки поліетиленовий кульок, розстелила на пеньку і сіла, підібравши поли червоного пальто. Влад залишився стояти.
Переспівувалися в кронах невидимі синиці. На Владовому обличчі лежав сонячний промінь.
— Скажи, — почала Анжела після недовгого мовчання. — Ти, певно… Ну… Можна якось медичним шляхом визначити, що відбувається з людиною, коли вона прив’язалася? Що в неї за хвороба? Ти ж, напевно, знаєш?
Влад почовгав ногами — і сів навпроти. Кумедно вони, напевно, виглядали збоку. Як школярі, що втекли з уроків і не знайшли іншого місця усамітнитися, окрім як у лісі.
— Кілька років тому, — сказав Влад, я повернувся до рідного міста… З єдиною метою — залізти в архів обласної лікарні. Це коштувало дорого, але я майстерно даю хабарі…
Він посміхнувся. Анжела дивилася, поки не розуміючи про що йдеться.
— Усі було б природно, якби кожен такий випадок траплявся сам по собі, — повільно мовив Влад. — Кожна людина, навіть найздоровіша, навіть у сімнадцять років, може занедужати ні з того ні з сього. Підхопити інфекцію. Отруїтися. Або раптом може проявиться хронічна хвороба, ніяк раніше не виявлена. Нічого дивного. Кожен випадок окремо — нічого дивного… Але — всі відразу! Однокласники! Після випускного вечора! Видно було, що лікарі намагалися знайти якісь спільні ознаки, заледве не підганяли діагнози один під одного… але — не знайшли. Троє опинилися в інфекційному відділенні, двоє — у кардіології, один хлопець у неврології… А мій друг, Дімка Шило, помер у реанімації. У нього почався набряк легень… Але смерть настала через відмову нирок. Решта видужали… Їх виписали — першу в серпні, останнього в січні.
— Ти не винен, — тихо сказала Анжела. — Ти не знав. А якби й знав? Як би ти міг бути з ними, одночасно з усіма — цілісіньке життя? Навіть твій друг — він би тебе зненавидів…
— Як часто ти повторюєш це слово, — промурмотів Влад.
— Що?
— Нічого. Офіційна версія — отруєння невідомою хімічною речовиною. Але в місті цілком серйозно говорили про вроки. Хто кого врік — версії були різні… Але те, що я зник і більше в місті не з’являвся, — це навело декого на роздуми. Приплели мою маму… Не хочу про це говорити.
— Я все одно нічого не зрозуміла, — прошепотіла Анжела. — Чому прив’язану людину не можна вилікувати? Чому вони, твої однокласники, котрі бачили тебе щодня, — вижили… Вибач, окрім одного… Чому ж у мене таке враження, що я без тебе вмру?
— У тебе правильне враження, — сказав Влад, зітхаючи. — Якби ти була трішки спостережливіша, ти б помітила, що здатність прив’язувати виникає років у дванадцять-тринадцять і наростає з віком. У мої сімнадцять я був іще щеням. А якби ходив до школи тепер… Боюсь, не тільки однокласники, але й усі, кому б не пощастило бачити мене регулярно, швидесенько б віддали Богу душу.
— Нічого такого в дванадцять років зі мною не траплялося, — заперечила Анжела. — Барон мене заловив у п’ятнадцять…
— Може, в тебе по-іншому, — сказав Влад, не бажаючи продовжувати розмову.
Сонячна пляма переповзла з його обличчя на груди. Протяжливо затріщав високий стовбур. Пробігся по волоссю прохолодний вітер.
— А чому ми такі? — запитала Анжела. — Чому — ми — такі?
— У нас обох невідомі батьки, — сказав Влад. — Може, ми за походженням інопланетяни?
Він хотів пожартувати, але слово пролунало надто вже серйозно. Анжелині очі округлилися:
— Думаєш?
— Жарт, — сказав Влад.
«…пронизаний путами, як коренями. Люди народжуються вже прив’язаними, вже сповитими. Цілком вільні ростуть тільки в притулках, та й то — не всі…
Ми поплутані ремінцями і білизняними мотузками, шовковими шарфами і лляними простирадлами. Пута схожі на павутину, на сітчасті пластмасові авоськи, у яких раніше продавали картоплю. На упряж. На прикрасу. На сільце.
Усі пута коли-небудь відмирають. І люди, зв’язані вже мертвими волоконцями, все ще уявляють, що перебувають у полоні…
А зі мною все навпаки. Я помру, а створені мною пута — залишаться.
Друзяко, я такий радий, що ти — вільна».
