Жменя вічності - Авраменко Олег Евгеньевич (серии книг читать бесплатно .TXT) 📗
Якийсь час ми з імператором йшли мовчки, захоплено роззиралися довкола і намагалися не зважати на охоронців, що мов тіні супроводжували нас. Від їх постійної присутності було трохи незатишно, однак цього вимагали правила безпеки. Штучно викликана пандемія за шість днів винищила майже все ґаббарське населення Землі, але деяким чужинцям вдалося врятуватися й сховатися в густих лісових масивах — переважно в джунґлях Африки, Індії та Центральної Америки, у сельві Амазонки, а також у тайзі Росії та Канади. За приблизними оцінками їх залишилося кількадесят тисяч, і зараз на них полювали спеціальні загони командос (на жаль, іноді вони відстрілювали ні в чому не винних земних горил, приймаючи їх за ворога). На території Західної Європи поки жодного вцілілого ґаббара не було виявлено, а проте люди були насторожі.
— Сер, — нарешті запитав я, — чому ви все-таки очолили уряд? Адже ви самі казали, що катеґорично проти зміцнення імператорської влади.
— Тепер це не має значення. Імператорської влади однаково вже не буде.
— Ви хочете проголосити Республіку?
— Ні, капітане. Усе набагато простіше й водночас сумніше. Монархії на Магаварші не буде, оскільки не буде самої Магаварші. Я збагнув це відразу, коли довідався, що наша планета не єдина мета ґаллійців. Тому й погодився очолити уряд.
— Перепрошую, сер? — розгублено мовив я. — Як це не буде Магаварші?
— Дуже просто: нам не вдасться її втримати. Це було зрозуміло від самого початку. Тож я не помилявся, кажучи вам про вісім, а не дев’ять людських планет.
— Але… чому?
— Ви ж військовий, капітане, самі здогадайтеся. Пам’ятаєте, ви говорили мені, що чудово знаєте, скільки зірок знаходиться в радіусі світлового року від Магаварші?
— Авжеж, — машинально відповів я, а усвідомивши, що з цього випливає, мало не спіткнувся на рівному місці. — Так он воно що!
— У тім-то й річ, — підтвердив імператор. — Магаварша розташована занадто близько до центру Ґалактики, де щільність зірок дуже велика. Заблокувавши дром-зону в нашій системі, ми аж ніяк не вбережемо себе від загрози вторгнення. Ворог, не докладаючи надмірних зусиль, збере великий флот в околицях однієї з найближчих зірок і атакуватиме нас звідти. Кілька світлових місяців — це не кілька світлових років. От, скажімо, Зоря Ролана, найближча сусідка Дельти Октанта, розташована на відстані півтора парсека від Терри-Ґаллії. Це приблизно п’ять-шість років польоту для швидкісних корветів та легких крейсерів, десять років — для кораблів середнього класу і понад п’ятнадцять — для надважких лінкорів та бойових станцій. Ви не станете заперечувати, що за такої тривалості польоту говорити про масовану атаку просто нереально. У нашому ж реґіоні зовсім інша ситуація.
— Тепер ясно, — кивнув я. — Правда, можна заблокувати дром-зони всіх найближчих зірок… Хоча ні, їх забагато. Це буде марнотратством.
— А до того ж небезпечним марнотратством. Як я розумію, ретельно вивчивши структуру заблокованої дром-зони, можна розгадати механізм дії цього блокування.
Ми вже проминули Круглу площу і тепер прямували до Тріумфальної арки, що бовваніла ген попереду. Над нами кружляв флаєр нещодавно відновленої і ще нечисленної Федеральної Поліції Землі.
— Отже, — промовив я, — Магаваршу від початку вважали своєрідним донором, джерелом людських ресурсів для інших планет?
— Саме так, капітане. Це не дуже приємно, але з цим треба змиритися. Протягом одного чи двох років усе населення Магаварші буде евакуйоване, після чого флот Терри-Ґаллії розблокує дром-зону й залишить систему. Ну, зрозуміло, ми заберемо із собою все, що тільки зможемо забрати. А що залишиться… те вже належатиме нашим нащадкам. Рано чи пізно людство відновить свою колишню могутність і повернеться на всі планети, яке воно мусило покинути.
— Ми переселимося на Землю?
— Не всі. У відродженні Землі мають взяти участь усі людські планети — певна річ, кожна в міру своїх можливостей. А у зв’язку з загибеллю Країни Хань основне навантаження припаде на Магаваршу та Терру-Ґаллію. Точні квоти будуть предметом обговорення на Асамблеї. Гадаю, наша складатиме близько мільярда, а ґаллійців, як ви й припускали, від чотирьохсот до п’ятисот мільйонів. Інші наші співвітчизники будуть розподілені по інших планетах. Однак усі триста п’ятдесят мільйонів мешканців Полуденних, це вже точно вирішено, переселяться на Землю, в Північну Америку, де, власне, знаходяться їхні історичні корені. Отож можете вважати, що ваше бажання стати громадянином Землі задоволене.
— Ну а ви?
Падма скоса глянув на мене:
— Кого ви маєте на увазі: мене особисто чи всю імператорську родину?
— А хіба є якась різниця?
— Є, і дуже істотна. Вся моя рідня перебереться на Землю, а Саті стане конституційним монархом Королівства Індія. Я ж залишуся на Магаварші.
— Як так?
Імператор зупинився, повернувся до мене й пильно подивився мені в очі.
— Бо в мене немає іншого виходу, капітане Матусевич. Особисто я, хоч як би не було мені боляче розставатися з рідною планетою, все-таки волів би оселитися на Землі. На жаль, це неможливо. На Магаварші знайдеться чимало старих, які не захочуть нікуди їхати, а силувати їх ніхто не стане. Гадаю, таких буде до ста тисяч. Від голоду вони не помруть: залишкових ресурсів економіки п’ятимільярдної планети вистачить, щоб прогодувати сотню тисяч людей протягом кількох десятиліть. Але я не зможу кинути їх напризволяще. Я їхній імператор і мушу зоставатися з ними до кінця. Як капітан останнім залишає свій корабель, так і я маю стати останньою людиною, що залишить Магаваршу.
— А якщо нападуть Чужі?
— Все залежатиме від них. Якщо не чіпатимуть нас, ми змиримося з їх присутністю. Якщо полізуть до нас, будемо воювати… поки не поляже останній старий. Майбутнє покаже.
У цей момент крім поліцейського флаєра над нами з’явився ще один — з емблемою Корпусу космічної піхоти. Зробивши коло, він приземлився прямо посередині авеню, метрів за двадцять від нас. Його дверцята тієї ж миті розчахнулися, і з кабіни вистрибнула тендітна дівоча постать з розтріпаним білявим волоссям.
— Рашель! — радісно вигукнув я.
Дівчинка бігцем кинулася до мене. Я квапливо рушив їй назустріч, а за спиною почув слова імператора:
— Здається, я тут уже зайвий.
Зустрівшись з Рашеллю, я підхопив її, легку як пір’їнку, на руки.
— Привіт, люба!
— Здрастуйте, дядечку Стефане, — відповіла вона, поцілувавши мене в щоку. — Я так за вами скучила!
— Я теж скучив за тобою. Коли ти повернулася?
— Оце щойно з корабля. Я попросила дядька Клода не попереджати вас. Хотіла зробити вам сюрприз.
— Чудовий сюрприз, Рашель!
Я поставив її на землю й озирнувся, щоб вибачитися перед імператором за свою поведінку. Але було пізно: Падма вже сідав у поліцейський флаєр, що всю дорогу супроводжував нас. Привітно помахавши нам рукою, він зачинив дверцята, машина знялася в повітря й полетіла назад до Елізейського палацу.
Тим часом з флаєра, на якому прибула Рашель, вийшла висока світловолоса жінка й несміливо підійшла до нас. Коли вона наблизилась, я упізнав її по тій фотоґрафії, яку бачив у капітанській каюті „Зорі Свободи“. Жінка дивилася на мене широко розплющеними синіми очима, а на її гарному обличчі, такому схожому на личко Рашелі, застиг безмірний подив упереміш з переляком, ніби вона побачила воскреслого небіжчика. Власне, певною мірою так воно й було…
— Це моя мама, — сказала Рашель. — Її звати Луїза. Я їй багато про вас розповідала. На жаль, вона зовсім не розуміє анґлійської.
— Нічого, — відповів я ламаною французькою. — За цей час я трохи навчився говорити по-вашому. Добридень, мадам Леблан.
— Добридень, месьє Матусевич, — сказала вона тремтливим від хвилювання голосом. — Знаєте, я… я вже бачила ваші знімки. Проте не думала, що ви… що ви такі схожі…
— Мамо! — докірливо перебила її Рашель. — Я ж просила тебе!
Я звичним жестом скуйовдив її волосся.
— Все нормально. Я вже знаю.
