На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович (электронную книгу бесплатно без регистрации TXT) 📗

Вона засміялася.

– Ну вибачайте!

– Та нічого. Кажіть… Ви кажіть. Я буду кивати.

– Хочу сказати, що пильно слідкувала за розвитком конкурсу від «The ROCK FM». Усе, що могли, щоб перешкодити, ми зробили. Я також чула про акцію у відповідь від Сергія Притули. Після оголошення відбору мене в буквальному сенсі закидали листами хлопці, які хотіли виграти його конкурс. Просили допомогти. Я не відповідала, але чекала, що ви чи… хтось інший вийде на мене. – Наталя замовкла, збираючись із думками. – Максиме, можна у вас дещо спитати?

– Тільки говоріть, будь ласка, простішим реченнями, – важко пробурмотів я. – По п’ять-шість слів.

– Що ви задумали?

– Га?

– Не вірю, що Притула посилатиме «козака» за п’ятнадцять тисяч кілометрів для того, щоб подати скаргу і ляси точити на радіо. Що ви задумали насправді?

– Не скажу, – рішуче мотаю головою, не дуже усвідомлюючи, що Наталя мене не бачить.

– Це через те, що сонний?

– Ні. Через ідейні міркування.

– Я так і думала: щось незаконне.

– На жаль, не можу нічого сказати до отримання візи. Та ще й по телефону. Але в нас грандіозна концертна програма.

– В Окленді мені розповісте?

– Буду дивитися по сути… по ситуіца… по ситуації.

– Так не можна, Максиме! – Наталя посерйознішала. – Ви приїдете, натворите якихось пакостей і полетите додому, а нам тут жити. Якщо ви скоїте щось дуже… не знаю… брудне, це ляже тінню на всю українську діаспору. Я мушу знати, чим ви займатиметесь в Окленді!

– Добре. Після прильоту все розкажу. – «Може».

– Стосовно вашої пропозиції про марш у вишиванках. Усього в Новій Зеландії три з половиною сотні вихідців з України. З них – лише сімдесят у Окленді. І всі вони… – вона затнулася, – як би так сказати… асимільовані.

«Яничари», – чомусь подумав я, і від того стало дуже сумно.

– Ви натякаєте, що на марш у вишиваних сорочках можна не розраховувати?

– Саме так. Більш-менш активних українців тут лише троє. Це мої друзі – ті, хто займається Об’єднанням. Решта не прийдуть, навіть якщо ви їм заплатите.

До цього моменту я вже остаточно прокинувся.

– Гаразд, усе ясно.

– Не засмучуйтесь. Я допоможу вам. Моя знайома працює в «MediaWorks». Спробую через неї організувати інтерв’ю. Можливо, вдасться підключити газети. Все, що завгодно, тільки… не робіть отого, що задумали і про що не хочете мені говорити.

– Побачимо.

– Зателефонуйте мені після прильоту.

Наталя продиктувала номер. Я записав.

– Обов’язково.

На тому розмова завершилася. Я завалився на ліжко, проте ще довго не міг заснути.

Рано я заспокоївся, думаючи, що новозеландська віза у мене в кишені.

Була п’ятниця, 15 квітня. Ранок. Третій день після того, як кур’єр повіз мої документи у Москву. Я надраював щіткою зуби, коли задзвонив мобільний. Пережовуючи синьо-білу піну, вивалився з ванни і взявся розкидати навсібіч джинси, труси, шорти і сорочки, видобуваючи з-під них телефон. Зрештою апарат знайшовся – на екрані полискувало «Юлія Нова Зеландія». Я занепокоєно пережував щітку (не може бути, щоб за три дні мені видали візу) і натиснув зелену кнопку.

– Кідгук на дготі. – Рот набитий піною. Намагаюсь щебетати так, щоб не булькати.

– Максиме, доброго ранку, – вітається менеджер. – Я не розбудила вас?

– Ранок! – булькаю у відповідь. – Не розбульдили. Якраз чищу губи.

– Чистите що?

Я витягнув щітку з рота і повторив чіткіше:

– Зуби. Я зуби чищу.

– А, – сказала Юлія, – а то ви дивно якось говорите. Коротше, мені щойно дзвонив кур’єр із Москви.

– Все гаразд?

– Не зовсім.

Серце тьохнуло. У грудях зашкрябало. З переляку прикусив щоку. Біль стрельнув аж до вуха, і я зарепетував:

– Мля-а-а!

– Ви чого?! Максиме, нічого страшного не трапилося, – заспокоїла мене Юлія.

– Та то не вам. Я щоку прикусив.

– Може, я передзвоню пізніше? – Вона запитувала таким тоном, наче боялася, що до кінця розмови я прикінчу або принаймні сильно покалічу себе. Так, наче я якийсь даун, що не може одночасно чистити зуби і розмовляти по телефону.

– Не треба. Кажіть, що сталося.

– Треба дещо уточнити. Кур’єр віддав документи, і спочатку все було добре, а потім працівнику посольства видалося дивним, що ви приїжджаєте лише на шість днів. – Юлія прокашлялася, тактовно позначуючи, що її це також насторожує. – Вони попросили від вас письмове роз’яснення. Англійською мовою.

– Тільки не кажіть, що ця писулька має бути підписана мною особисто! – скрикнув я, хапаючись вільною рукою за шевелюру і прикушуючи другу щоку.

– Ні. Просто напишіть текст і вишліть мені на e-mail. Я передам його у посольство.

– Уже пишу!

Дочистити по-людськи зуби так і не вдалося. Відкривши порожній «Word’івський» документ, у буквальному сенсі плюючись кров’ю, я прудко нашкрябав зліва згори: «To whom it may concern». [50] По тому, гарно обдумавши, склав такого листа (нижче наведений переклад українською):

По-моєму, вийшло непогано, правда? Майже не брехав.

Хай там як, мені повірили. І це головне.

Плакати були готові у вівторок, 26 квітня. Притула в цей час роз’їжджав по Україні зі своїми «Вар’ятами», а тому передати особисто не міг. «Сірий» зателефонував напередодні і сказав, що конверт із постерами залишать у вітальні в новому офісі «Нового каналу» (пардон за тавтологію, але без неї тут ніяк).

З самого ранку я помчав на Тургенєвську – забирати основний інвентар.

Пака виявилась чималою, загорнутою в темно-коричневий обгортковий папір. Судячи з габаритів згортка, плакати були таблоїдного розміру (формату А3). Тоді мені здалося, що це добре – що більші, то кращі. Проте я помилявся. Адже не міг передбачити, що мені просто не вистачатиме рук, і навіть не уявляв, як намучуся, розклеюючи постери самотужки.

Забравши плакати, заспішив додому. Ледве стримувався, щоб не розкрити пакет по дорозі і просто у маршрутці не роздивитися плакати, хоч і розумів, що завчасно світити ними не варто.

Зрештою дістався квартири. Похапцем зняв кеди, розклав пакунок на ліжку й акуратно розрізав обгортковий папір. Усередині лежали дві сотні кольорових плакатів. Я дістав один і розгорнув перед собою на витягнутих руках.

Глянцевий листок засяяв, наче сонце!

Роздивляючись, я не міг стримати широченної посмішки. Переді мною був справжній шедевр. Хіба ні? Все в ньому було чудове: і дівчина, і поле, і серп, і… Словом, геть усе!

«Це прекрасно, – шепотів я, а плакат ледь помітно тремтів у долонях, – це просто прекрасно…»

Через два дні, у четвер, кур’єр привіз мій паспорт. З візою.