Берег любові - Гончар Олександр Терентійович (книги онлайн без регистрации полностью .txt) 📗
Бачили, тиняється сам, зсутулений понад морем. Очевидно, не тішив більше себе ніякими ілюзіями: після однієї провини тепер ось друга, та ще яка. Жахлива, трагічна, непоправима... Якось наприкінці дня з'явивсь біля пляжів піонертабору, якраз біля тих місць, де свого часу врізався в дітей мотоциклом. Пляж був порожній, дітей заводські вже забрали до шкіл, лише кілька місцевих хлопчаків ганяли понад берегом м'яча. Кажуть, був Віктор ніби не в собі, ішов, як мара, чвалав наосліп, ніби справді лунатик. Зупинившись, дивився, як море жене прибій, вистеляє берег шумовинням. «Який гарний прибій, — скачав— Буду купатись». І по волі побрів у шумовиння. Діти поторопіли: ніхто з кураївських уже не купається, ну а ти — невже будеш?.. Не став навіть роздягатись. Як був, так і побрів у море: глибше, глибше, по пояс, по груди, по шию. Тоді поплив (він добре плаває, кудись аж під обрій, бувало, запливав). Плив і плив, доки й не видно стало його між хвилями... Сприйняли як чергове дивацтво — зробив заплив та й повернеться, випливе десь в іншому місці. І справді, виплив через три дні навпроти хати діда Коршака, сторожа рибартілі. Коршак його перший і помітив: думав, каже, дитячий м'яч загнало, гойдається між хвиль. Аж поки прибило до берега ближче... То був Веремієнко-потопленик. Рибалки, що витягали, вперше бачили, щоб утонулий тримався такої дивної пози: увесь він стояв у воді, в одежі, як був, стояв зовсім вертикально. Тому й голова на хвилях хилиталась, як м'яч.
XXIII
Заволодів Ягнич судном, тією загадковою лайбою. Начальство виявляє йому всіляке сприяння: треба електрозварників — на, малярів — будь ласка, матеріалів — випишемо, аби діло йшло.
Оріонець і ночує тепер на судні. Після першої ночі не захотів більше залишатися в тому порожньому другому корпусі. Хай там хоч і домовики товчуться, а він буде на судні, тут почувається звичніше. Цілими днями працює, ворожить над лайбою, — спокійно, вперто, без галасу, без хапанини.
Дівчатам з будови цікаво дізнатись, що ж він там робить, той оріонець, що там старанно так ладнає та переладновує. Надбіжить гуртик штукатурниць у заляпаних'комбінезонах — дозвольте на екскурсію, але старий нікого не пускає всередину, тримає діло своє в таємниці. Навіть виконроба, хитроокого товстуна в гумових чоботях, Ягнич не дуже охоче втаємничує у свої корабельні клопоти: бо хай він у своєму ділі й знавець, а на цьому тямкує відомо як — як ведмідь по зорях... Лише найближчі особи нерозлучно з Ягничем цілі дні: Оксен-верховинець та ще кілька завзятців з виділених Ягничеві в підмайстри, щоб працювати під його рукою. Нещсідно випотрошу югь внутрішність судна, те викидають, а те перебудовують, бо все тут має заграти поновому, все повинно бути «доведене до фантастики», як каже гуцул.
Упевненість, владність з'явилась у повадках оріонця: як же, повноправний член колективу. Був списаний мовби в тираж, а тепер ось старший консультант, особа майже засекречена. Тримається так, наче важливішого об'єкта, ніж його лайба, на будівництві нема. Часом бачать його і в корпусах, де ведуть роботи, вшниплюється, доскіпується до всього, аж дехто буває невдоволений: іще один народний контроль...
Коли керівництво у від'їзді (а це буває нерідко, справ та нарад безліч), Ягничеві хоч-не-хоч доводиться мати справу з товаришем Балабушним, виконробом. Це стріляний горобець, вміє підсікти, раз у раз нагадує:
темп давайте, менше вигадок, строки підпирають... На це йому оріонець відповідає поважно, з олімпійським спокоєм:
— Нас підганяти не треба. Краще простежте, щоб з матеріалами не було перебою. А що обіцяно — буде, ми слів на вітер не кидаєм.
— Я вас не жену, ви мене правильно зрозумійте, — одразу викручується Балабушний, — з мого боку цілковита вам довіра, Андроне Гурійовичу... І за матеріали не турбуйтесь... Завтра ось привезуть пластик, кажуть, просто білосніжний, гедеерівський! Дорогуватий, правда...
— Для шахтарів не шкода, — каже Ягнич і, добувши з кишені папірець, починає повагом вичитувати, чого йому ще треба і скільки.
В обідню перерву на будові настає штиль. Вщухає гаркотнява машин, робочий люд зникає по затінках, хто обідає, хто газету читає, і ніхто й не бачить, як саме в цей час з'являється на будові приїжджий, той, що його треба б зустріти як належить, зі всією службовою шанобою. Не заставши в штабному вагончику нікого, прибулець широким кроком прямує до Ягнича, що саме стоїть, як вахтовий, біля своєї лайби. Мабуть, «високий гість» у своїй заклопотаності прийняв оріонця за сторожа, бо, не вітаючись, звернувся до старого досить вимогливо:
— Де начальство?
— На обід поїхало. Начальство теж не святим духом живе.
— Хто ж зараз тут старший?
— А ось я вам і старший.
У приїжджого це, видно, викликає сумнів, по обличчю перебігає гримаса невдоволення. Почувається, що прибулець має право на таку гримасу, знає свої можливості та права. Із себе досить опецькуватий, обличчя, притінене капелюхом, якесь глиняне, брезкле. Ще, видно, на курорті не було, справжнього сонця не бачило.
— Ні, ви серйозно — старший?
— Таж сказав... А ви хто будете? — поцікавився в свою чергу Ягнич.
— З міністерства, — недбало кинув приїжджий, не вважаючи за потрібне уточнювати, з якого саме: чи з того, яке замовляє, чи яке будує. А втім, і для Ягнича це не дуже істотно. Важливо, що є нарешті до кого вдатись, з'ясувати деякі речі, що з виконробом їх не з'ясуєш...
— Оце ви мені якраз і потрібні.
— Я? Вам? — глиняне обличчя розпливається в іронії.
— Тільки уважно слухайте, якщо з міністерства... Це ж, мабуть, ви тут корпуси прив'язували? Корпус номер два під яким градусом стоїть? Червоний куток і половина кімнат — куди у вас вікнами дивляться?
— А куди? — приїжджого це, видно, зацікавило.
— У степ, під нордові вітри! Вранці встане шахтар — не побачить, як і сонце сходить. До моря приїхав, а ви його до моря спиною, до сонця потилицею...
— З моря ж напікатиме. Та й море, як узяти, — воно шахтареві, пробачте, до лампочки... Йому найперше б тут відіспатись після трудів праведних... Калорійне харчування, доміно та більярд — оце йому подай, а не схід сонця. Комфортом мусимо забезпечити насамперед...
— Тож-бо ви подбали! їдальню плануєте на дві зміни, це ж скільки доведеться вистояти на ногах у когось за плечима, щоб діждатися місця... А в корпусах? На цілий поверх один туалет, та й той аж у кінці коридора, що йому й кінця не видно! Як це вам подобається? А бігти ж треба... Ось би хоч і вам такий нічний марафон по коридору в кальсонах!..
Незнайомець аж носа зморщив від такого натуралізму.
— Тут, можливо, ми й не додумали.
— А хто ж за вас додумає? Пушкін? Для чого тоді ви поставлені?
Приїжджий прибрав міни раптом суворої:
— Власне, по якому праву ви так зі мною розмовляєте? Хто ви такий?
Ягнич змружився, тільки вістря, маленькі, колючі, блищали з-під брів. — Робітничий клас — ось хто. А що стаж набував на морі, так на морі ми теж — клас... А я скоро сорок літ робітник моря!
Саме надбіг виконроб, задиханий, знепокоєний. Викрутьком крутнувся біля приїжджого, засипав вибаченнями, підхопив легенько під лікоть, повів показувати територію. А тут і начальник будівництва нагодивсь.
І перша розмова, що відбулася між ними, стосувалась Ягничевої персони.
— Що то у вас за старий? — кивнув приїжджий у той бік, де залишився стояти оріонець. — Скажений якийсь дід!
— Це наш дід, — осміхнувся вибачливо начальник будівництва. — Та й не зовсім він, щоб уже дід... Скоріше сказати б, людина зрілого віку, майстер унікальної справи.
— Критикан якийсь... Він, мабуть, і анонімки шле до інстанцій?
— Цього за ним не помічалось. А що правду креше у вічі — то це така вже натура.
— Пустили б ви його на заслужений відпочинок... За власним бажанням, а?
— Та можна б! Хоча нам без нього невикрутка, Степане Петровичу... Просто заріз без нього.
— Дивіться. Вам видніше. Тільки щоб потім не плакались, коли в «Правду» про комплекс напише, навишукує неполадок...
